«Свято революції скінчилося!»

Старшини 1. Українського козачого полку імені Богдана Хмельницького

Сто років тому, 10–15 червня 1917 р., у Києві відбувався 1-й Всеукраїнський селянський з’їзд.  Дві тисячі делегатів з’їзду висловили повну підтримку політики Центральної Ради. Тим часом 14 червня (1 червня за старим стилем) надійшла неприємна звістка з Петрограду: «Тимчасовий Уряд надіслав свою ухвалу, якою відкинув усі домагання України. Про це проф. М.Грушевський одержав того дня телеграму, яку оголосив перед закриттям З'їзду, сказавши: «Свято революції скінчилося! Настає грізний час! Україна повинна бути організована! Свою долю повинен вирішати тільки український народ!» ¹.

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський мав рацію, треба, нарешті, самим вирішувати власну долю й припинити очікування на «ласку старшого брата». Бо ж вислана до столиці делегація не домагалася для України чогось надзвичайного. Історик Петро Мірчук писав:

«Ця делегація, зложена з десяти членів Центральної Ради під головуванням В.Винниченка виїхала до Петербурга на початку червня 1917 року і, склавши Російському Тимчасовому Правительству заяву лояльности, поставила такі прохання:

висловити якимсь актом принципіяльно прихильне відношення Тимчасового Правительства до постуляту автономії України в межах федеративної Росії;

допустити теж українських представників в склад російської мирової делегації;

утворити при Тимчасовому Правительстві уряд окремого комісара для справ України;

в Україні утворити уряд окремого комісара з краєвою радою при нім;

в цілі піднесення бойової сили армії й відродження дисципліни перевести українізацію армії;

дозволити на відкриття середніх та вищих українських шкіл;

урядові пости в Україні обсаджувати людьми, які знають українську мову;

дозволити на поворот політичним засланцям;

призначити з державної каси певну грошову допомогу Центральній Раді.

Оці подрібно вичислені прохання делегації Центральної Ради під проводом Винниченка засвідчили виразно, що соціялісти звели ціль змагань Центральної Ради до – постуляту куценької територіяльної автономії, та перевели її, що постала революційним шляхом з волі українського народу, на – шлях лоялізму, а вірніше сервілізму супроти Російського Тимчасового Правительства. Вони, українські соціял-демократи і соціял-революціонери вважали, що навіть для української середньої школи в Україні, в час революції, необхідно мати дозвіл – московського уряду!

Але й сервілізм та мізерність прохань не зворушили москалів. Вони відмовились від будь-яких уступок щодо національне-політичних прав українського народу так само, як перед тим робив це царський уряд» ².

Ще 6 квітня 1917 року Конгрес США оголосив війну Німеччині. Стало очевидним, що за кілька місяців американські солдати прибудуть до Європи і вирішать долю Світової війни. Так що петроградському урядові треба було витримати ще кілька місяців, щоби стати переможцями, приєднати Босфор і Дарданелли з Константинополем та «Галицкую Русь» з Буковиною до Російської Республіки.

У цих умовах варто було пообіцяти якусь куценьку автономію для «малоросів», щоби вони охочіше послали своїх людей на фронт для «побєди». Російське командування навіть дозволило створити з добровольців полк ім. Б.Хмельницького та навіть «українізувати» деякі військові частини.

Прапор полку імені Богдана Хмельницького

Але поза урядом українізація війська натрапляла на шалений опір російських шовіністів. Як писав історик і політичний діяч Дмитро Дорошенко, «неукраїнська «революційна демократія» з піною в роті накинулася на українізацію війська. Вона не брала на увагу навіть того, що при нестриманому ході процесу розкладу російської армії, тільки здорове національне почуття могло зберегти хоч частину армії від остаточного загину і в формі місцевої територіяльної армії дістати силу, яка обороняла б фронт і служила б надійною опорою проти большевицької пропаганди. Найбільш завзятим ворогом українізації виступив начальник київської військової округи полковник Оберучев. З енерґією, достойною кращої долі, він і на службі і в пресі – на сторінках «Кіевской Мысли» виступав проти українізації, мов проти найтяжчої язви, котрою Бог покарав російську революцію» ³.

Юрій Капкан, командир 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького

18 (5) травня 1917 року «у Києві відкрився 1-й Український військовий з'їзд з участю понад 700 делегатів. Його скликав Клюб П.Полуботка в порозумінню з Центральною Радою. В Президії були й головували по черзі: Петлюра, Міхновський, Винниченко, Письменний і Ю.Капкан, тільки що призначений командиром Богданівського полку. Завдання з'їзду було упорядкувати український військовий рух з одного авторитетного центру. Для того З'їзд обрав Український Генеральний Військовий Комітет з 18 членів: Петлюра, Винниченко, Луценко, В.Павленко, О.Пилькевич, ген. Іванів, А.Чернявський, А.Певний, Ю.Капкан, М.Міхновський, Ф.Селецький, С.Граждан, В.Поплавко, М.Полозов, С.Письменний, Василь Потішко, Д.Ровінський (жид) і Горемика-Крупчинський...» ⁴.

Микола Міхновський, промотор створення українського війська на Наддніпрянщині

Головою комітету обрали Симона Петлюри, який фактично не був військовиком, а уповноваженим Головного всеросійського земського з'їзду на Західному фронті. Таких чиновників військовики називали «земгусарами».

Не змогла Центральна Рада залучити для української національної справи справжніх патріотів і фахівців, які би не лише гарно промовляли на мітингах і зборах, а вміли налагодити успішну роботу у дорученій їм галузі.

«Не було в Центральній Раді лиш представників середньої й більшої власности, представників заможнішого селянства і козацтва, як також і представників торговлі й індустрії, і це не дало їй зробитись справжнім українським парляментом, і представництвом усіх клясів населення України. Найбільш імпонуючим явищем в розвитку українського руху був національний рух серед армії і стремління до так званої українізації війська. Це був цілком натуральний і здоровий рух, котрий, на жаль, не дав сподіваних наслідків лиш через нездарність і неуміння своїх керівників. Замість того, щоб відразу поставити справу на твердій національно-історичній основі, використовувати всі здорові елементи армії зверху до низу й організувати українське військо на принципах твердого ладу й дисципліни, – керманичі, здебільшого молоді недосвідчені люди, прапорщики або військові урядовці повели справу з усіми прийомами дешевої демагогії і самі ж підкопували організацію армії тим, що вносили в неї роз’єднуючі соціяльні гасла, а головно – виявили брак справжнього патріотизму й ідеалістичного захоплення, так потрібного завжди в такім ділі: як і скрізь, виплили на верх різні авантюристи й просто кар’єристи, що дбали перш за все за самих себе. До того, ж усіх заїдав страх перед «контрреволюцією», котра ввижалася їм скрізь, в усіх кутках та щілинах. Через те боялися і не давали ходу дійсно заслуженим бойовим генералам і офіцерам, а доручали високі відповідальні посади в руки прапорщиків або нестроєвих офіцерів. Тому то в справі українізації війська не було якогось стройного пляну і системи, і не використовувано тих можливостей, які самі собою відкривалися» ⁵.

Меморіальна таблиця на честь Миколи Міхновського у Львові, на будинку кол. готелю "Народний"

А втім, ще навесні 1917 року Микола Міхновський працював над творенням української армії. За його ініціативи 29 (16) березня у Києві створено Український військовий клуб ім. Гетьмана Павла Полуботка, а у квітні – Перший Український козачий полк ім. Гетьмана Богдана Хмельницького. Саме М.Міхновський став організатором І Українського військового з’їзду, провід якого взяли на себе представники соціалістичних партій.

Націоналісти-самостійники опинились у тодішній українській політиці в меншості. Для цього були свої причини. На деякі з них звернув увагу історик і безпосередній учасник подій Роман Млиновецький (Бжеський): «Числово серед інтелігенції москвофіли й автономісти значно переважали самостійників, ще більше переважали їх «авторитетами». Адвокати, вчені, публіцисти, громадські діячі природно могли ще бути в умовах 200-літньої неволі прихильниками автономії, але важко було їм поєднувати свої становища з самостійницькими поглядами… Однак і тих автономістів не було перед 1917 роком аж так багато, як це може здаватися» ⁶.

«Тому бракувало національно-свідомої урядничої верстви і верстви старшинської, настільки численної, щоб можна було обсадити державний апарат людьми з належними кваліфікаціями, а більші міста були заселені в основному або чужинцями або зденаціоналізованими елементами» ⁷.

На жаль, така ж ситуація повторилася в Україні й на новітніх етапах Національної революції: у 1988–1992, 2004–2005, 2013–2017 роках.

А 100 років тому? Чи змінилося щось, коли «свято скінчилося»?

У неділю 24 (11) червня 1917 року на Софійській площі, при великому здвигові народу, відбулося проголошення Універсалу Центральної Ради. Історики назвуть його Першим.

Генеральний Секретаріат. Сидять (зліва направо): І.Стешенко, Х.Барановський, В.Винниченко, С.Єфремов, С.Петлюра; стоять: П.Христюк, М.Стасюк, Б.Мартос.

За кілька днів, 28 (15) червня нарешті обрано Генеральний Секретаріят – виконавчий орган Центральної Ради. «До складу Ген. Секретаріяту увійшли: В.Винниченко, як голова і внутрішні справи, Сергій Єфремов — міжнаціональні справи, Б.Мартос – земельні справи, М.Стасюк — продовольчі, С.Петлюра — військові, В.Садовський — судові, Христофор Барановський — фінансові, І.Стешенко — освітні справи і П.Христюк, як генеральний писар» ⁸.

Отже, до складу цього провізоричного уряду увійшли лише представники соціалістичних партій. Самостійники на той час ще не мали навіть партійної структури. Реальну владу Генеральний Секретаріат все ще сподівався отримати від Тимчасового уряду в Петрограді...

ПРИМІТКИ

¹ Календар історичних подій за лютий 1917 року – березень 1918 року / Упор. Яків Зозуля. – Нью-Йорк, 1967. – C. 16.

² Мірчук П. Трагічна перемога. – Торонто, 1954. – С. 46.

³ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. – Мюнхен, 1969. – С. 131.

⁴ Календар історичних подій за лютий 1917 року – березень 1918 року / Упор. Яків Зозуля. – Нью-Йорк, 1967. – C. 14.

⁵ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. – Мюнхен, 1969. – С. 130.

⁶ Млиновецький Р. Нариси з історії Українських визвольних змагань. 1917–1918. – Львів, 1994. – С. 35.

⁷ Там само. – С. 38.

⁸ Календар історичних подій за лютий 1917 року – березень 1918 року / Упор. Яків Зозуля. – Нью-Йорк, 1967. – C. 17.