Микола Міхновський. Суспільно-політичні твори. – Київ: Смолоскип, 2015. – 464 с.
Кожна нація, наголошував Георг Вільгельм Фрідріх Геґель, має своїх культурних героїв, які втілюють її дух, а водночас дарують їй дещо вельми істотне для усвідомлення нею своєї історичної суб’єктності, тобто свободи. Українцям, звісно, не бракує таких героїв – досить згадати Тараса Шевченка і його козацький міф, чи В’ячеслава Липинського і його концепцію політичної нації, або Миколу Міхновського та його ідею політичної самостійності України.
Вперше цю ідею Міхновський оприлюднив у лютому 1900 року на Шевченковому святі у Полтаві, і згодом у Харкові, у своїй промові «Самостійна Україна». Її рефреном були слова «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі», а вибороти цю самостійність Міхновський закликав силою зброї. Згодом Юрій Коллард згадував, що у Харкові та промова викликала у присутніх шок, а потім переляк. І це не дивно, бо у тодішній колонії двох імперій більшість українських інтелектуалів (і деякий час навіть Леся Українка і Дмитро Донцов!) вірили у соціалізм і сподівалися на майбутню демократичну федеративну Російську республіку.
Завзятими опонентами Міхновського стали мало не всі тодішні провідні українські політики від Михайла Грушевського і Дмитра Антоновича й аж до Симона Петлюри та Євгена Чикаленка. А найвиразніше ідейне, політичне і навіть символічне протистояння самостійників і автономістів/федералістів виявилось у складних взаєминах Миколи Міхновського та Сергія Єфремова, який вважав «Самостійну Україну» «досить незграбним виробом доморослого шовінізму та перестарілих забобонів націоналістичних». І це при тому, що Міхновський та Єфремов належали до однієї ґенерації, обидва були синами сільських православних священиків, обидва виросли в українському середовищі (Міхновський – на півдні Чернігівщини, Єфремов – на заході Черкащини), обидва закінчили юридичний факультет Київського університету (із різницею у шість років). І сьогодні їхні портрети висять один проти одного у Червоному корпусі Університету біля самих Фермопілів – так студенти називали круті чавунні сходи, що ведуть із просторого вестибюля до вузького коридору бельетажа.
Самостійництво Міхновського було для тодішнього українського суспільства подвійно екзотичним. По-перше – своєю увагою до української державницької традиції, до свободи і прав особи, до «стародавньої культурності української нації». По-друге – своєю подібністю до тодішніх національних рухів в інших центральноєвропейських колоніях чотирьох імперій. Власне, «Самостійна Україна» і починається констатацією переходу тих визвольних рухів до свого завершального етапу – «уоружених повстань зневолених націй проти націй-гнобителів».
Саме таке повстання у липні 1917 року намагався розпочати у Києві очолюваний поручником Міхновським Військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка. З ініціативи цього Клубу вояки ІІ Українського полку імені Павла Полуботка захопили зброю та техніку, зайняли адміністративні будівлі у місті та зажадали від Центральної Ради негайного проголошення незалежності України. Але Рада не лише відкинула цю вимогу, а й долучилася до придушення виступу «полуботківців» силами російських військових частин і І Українського полку імені Богдана Хмельницького. Про це російському Тимчасовому уряду верноподданно доповів Володимир Винниченко – голова Генерального Секретаріату, тобто тодішнього автономного українського уряду (теж колишній студент юридичного факультету Київського університету). У бою троє повстанців загинули, «полуботківці» були оточені та роззброєні, згодом полк був розформований, його вояки, як і сам Міхновський, були відправлені на фронт, а найактивніші повстанці – ув’язнені у Косому капонірі за звинуваченням у «спробі відділення України від Росії». А за півроку та сама Центральна Рада проголосила незалежність України – щоправда, вже тоді, коли армії радянської Росії захопили Донбас, Слобожанщину і загалом мало не все Лівобережжя.
Через вісім років після того з’явився «Націоналізм» Дмитра Донцова, а ще через три роки – і «Декалог українського націоналіста» Степана Ленкавського. На той час Україна знову була колонією двох держав, і тому цілком природно, що і Донцов, і Ленкавський підхопили ідею Міхновського про збройне відновлення незалежності як єдиний спосіб відвернути зникнення (вимирання або розчинення серед сусідів) української нації: здобудеш або не будеш. Водночас обидва вони небезпідставно заперечували вкоріненість чинного націоналізму у самостійництві Міхновського. І справді: інтеґральний націоналізм, зорієнтований на волю і чин, на мудрого вождя та «ініціативну меншість», не потребував ані розробленої Міхновським демократичної Конституції України, ні такої держави, «для якої плекання індивідуальності єсть метою».
Однак ідеї, як вельми слушно зауважив Геґель, розгортаються у часі за власною логікою. Тож 1943 року бандерівська ОУН відійшла від чинного націоналізму на користь націоналізму демократичного: «Свобода Народам! Свобода Людині!». І від середини 1940-х ідеї Міхновського відлунюють у працях Лева Ребета, а на початку 1960-х і сам Ленкавський заговорив про демократію та права людини.
Сьогодні та промова Міхновського теж викликала би шок і переляк, і насамперед у тих західних політиків, яким так смакує кумис у ханському шатрі. І найбільше їх, мабуть, нажахали би ці слова Міхновського: «Українська нація <…> мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія!», – вони ж-бо цю Росію з останніх сил зусібіч підпирають плечима.
Так само злякались би ті західні інтелектуали, які нині намагаються переконати українців не говорити про російського окупанта «мовою ненависті», – їх напевно сполохали би ці слова Міхновського: «Той нарід, що не почуває ненависті до своїх гнобителів, стратив моральне чуття і уже не здатен обстоювати свої права між іншими народами; він повинен умерти, і не буде його ймення в книзі життя». І вже зовсім нечуваною зухвалістю звучить для західноєвропейського та євразійського слуху оце пророцтво Міхновського: «Коли в руках кожного українця буде шабля і рушниця, <…> тоді нам не страшно цілого світу».
Ідеї теж мають власну долю, й особливо дивна доля у ІІІ заповіді «Декалогу» Міхновського – «Україна для українців». Десятиліттями оскаржувана ідеологічними чекістами як вияв «розперезаного» і навіть – страшно вимовити! – буржуазного націоналізму, ця ідея із постанням української політичної нації зазнала, сказати б, переформатування, а відтак набула цілковито іншого сенсу. «Українцем, – писав В’ячеслав Липинський, – своїм, близьким, людиною однієї нації – єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв’язана з Україною». І нині політичний українець – це той, хто вважає цю країну своєю, – відповідно до давньої приказки «Погана країна, але це моя країна». Це той, хто приймає українську історію як власну, вшановує українських героїв і мучеників, визнає лише одну державну мову та поціновує свободу і гідність більше стабільності та вигідності. Той, хто сповідує «одну, єдину, неподільну від Карпатів аж до Кавказу, самостійну, вільну демократичну Україну».
16.11.2016