Михайло Коцюбинський

Уродив ся в 1864 р., на лїтературне поле виступив в 1889 р.

Ще рік, — і Україна обходила би 50-лїтнїй ювілей його уродин і 25-лїтнїй ювілей його лїте­ратурної дїяльности.

А так — замість ювілейного привіту по­смертна згадка...

Його родинне місце місто Винниця на Поділю, вчив ся в київськім унїверситетї на правничім видїлї, а скінчивши його, пішов на держав­ну службу. Служив у Бесарабії, де мав поруче­ну місию нищеня фільоксери (його оповідане „По­сол від чорного царя“). Потім, перебувши важку недугу ревматизму, якого набрав ся від пересту­ди, покинув державну службу і дістав посаду в статистичнім віддїлї земства в Чернигові.

Тут остав до кінця днїв своїх, беручи живу участь в українськім громадянськім житю. Між ин. треба пригадати, що він був на лїстї тих проскрібованих, яких чернигівський ґубернатор казав вичеркнути з членів тамошньої »Просьві­ти“ під загрозою розвязаня товариства.
Оженив ся в 1896 р. Осиротив жінку і 4 дїтий.

За останнї роки його здоровлє все гіршало й гіршало, а талант усе розвивав ся й розвивав ся. Але працювати сил не було. Се важке поло­женє полекшало перед трьома роками, коли в признаню його літературних заслуг земляки прийшли йому в поміч лїтературною стипендиєю в сумі 2.000 руб. річно. Тодї покинув посаду в земстві, щоб віддати ся ратованю, здоровля і літературній працї.

Рішив зиму перебувати під лагідним італїй­ським небом, на Капрі, де завязала ся міцна друж­ба між ним і Максимом Ґорьким. А на час лїт­ньої спеки приїздив в наші гуцульські гори, до Криворівнї коло Жабя. Так доля звела його близше з нами і з нашим галицьким житвм. Тут, в Криворівнї, й менї довело ся познакомити ся з ним в лїтї 1911 р.

Я нїколи не шукаю знакомства з великими людьми. Для мене досить, що вони дають менї твори свого великого духа. Бо поза тим „духъ бодръ, плоть же немощна“. Коли людина тво­рить, тодї його дух піднїмаєть ся до найвисших вершин, і бачучи ті плоди духа, ми поклоняємо ся великому синови землї. Але годї все держати ся на вершинах, великі люди — також; лю­ди. І коли ми їх зустрічаємо в щоденній обста­нові житя, переконуємо ся, що вони тільки люди. І той діссонанс між плодами їх духа і ни­ми самими викликає розчарованє. І тому я не шукаю знакомства з великими людьми. Менї до­сить, що вони дають менї твори свого великого духа. А шукати їх знакомства, значить, шука­ти сьвідомо розчарованя, — по що?

Він був виїмковою появою, в якій не було того діссонансу між його великим духом і його людською особою. Що більше, знакомство з ним відкривало нові краси його творів, лю­дина і великий дух доповнювали ся взаїмно і зливали ся в чудову гармнїю.

Зиму 1911/12 р. перебув знов на Капрі; вертаючи звідти, як раз на Великдень загостив до Львова. Потім, з початком липня, їдучи з найстаршим сином-ґімназистом до Криворівнї, задержав ся знов у Львові і був присутний на відкритю памятника Коцкови. Планував, як звичайно, перебути липень і серпень у горах, потім гарний час осени на Україні, а там під зиму знов на Капрі.

Аж тут одного дня з початком серпня за­стаю його несподівано на обідї в одній реставра­циї у Львові. Питаю, що се, — і довідую ся, що сим разом гори йому не послужили. Вічна без­сонниця, що раз більший неспокій серця, треба було чим швидше виїздити. Такий був слабий, що, думав, не буде сил доїхати від разу до дому, і треба буде остати у Львові полїчити ся. Але у Львові трохи полекшало.

Як раз тодї зійшов ся на обід цїлий гур­ток літературної братиї: він, Наталя Романович, Вячеслав Липинський, Андрій Жук, М.Евшан. Перебуло ся кілька приємних хвиль. Не думало ся тодї, що се — останнє побачене й остання розмова...

Поїхати на зиму на Капрі вже не було сил. Замість того вибрав ся до Київа і тут в поло­винї жовтня остав ся на лїченє в університет­ській клїнїцї. Але полекші не було. З початком сїчня його зовсїм хорого перевезли назад до Чернигова лід догляд родини.

А в пятницю, 25. с. м., в 2 год. 25 м. по пол., замкнув на віки очи...
Його твори?

Як уже згадано, на літературне поле ви­ступив в 1889 р., почавши містити в Дзвінку дрібнички для дїтий. Се не дивниця, що його творче слово промовило вперше для дїтий, бо як він любив дїти, як розумів їх душу, як умів промовити до неї! Бачив я, як в крузї моїх дї­тий він за кілька хвиль уже став добрим знако­мим, як умів прикувати до себе цілу їх увагу...

Потім містив оповіданя в ріжних періодич­них виданях, найбільше в Зорі і Літ. Наук. Вістнику. З того склали ся отсї окремі збірки: „В путах шайтана і инші оповіданя“ Львів 1899; „По людському“, оповіданя з бесарабського жи­тя, Львів 1900; „Поєдинок і инші оповіданя“, Львів 1903; „Оповіданя“, 1. том, Київ 1903; „У грішний сьвіт“, оповіданя, Львів 1905; „З глиби­ни", оповіданя, Львів 1909; „Дебют“, оповіданя, Петербург 1911; „Тїни далеких предків“, опові­даня, Київ-Львів 1913. Крім того богато його оповідань виходило в окремих брошурах.

В лїтературі ріс поволи, не кидаючи ся в очи, але постійно. Аж майже незамітно виріс ва велику творчу силу, одного з найбільших в нашій літературі.

Тодї почали й чужі черпати з його твор­чих скарбів. Появили ся переклади на мову ро­сийську, польську, чеську, німецьку, шведську.

Був великим поетом краси природи і краси людської душі. І, що дадї, природа й душа люд­ська зливали ся в його творах в гармонію кра­си, його слово ставало похвальною піснею на честь все обнимаючої природи, пантеїстичним гимном усему живому.

Так повстала його поема наших гір: „Тїни забутих предків“.

І — коли б не смерть! Коли останнїй раз вертав з Криворівнї, оповівши про свої муки, додав, прояснюючи втомлене лице: „А який чу­довий материял я везу з собою!“

„З того материялу мала повстати повість з гуцульського житя, в творче слово перелите житє і сьвітогляд Гуцула, фільософія житя тих первісних синів гірської природи.

Та не судило ся.

Не судило ся докінчити також своєї лебе­диної піснї, поеми острова серед хвиль моря під теплим південним небом.

Се — нарис „На острові“, який почато дру­кувати в І. кн. Літ. Наук. Вістника. Та за­повіджене докінченє вже не появило ся...

„Одчиняючи в ранцї вікно, я раз-у-раз бачу ряд цвитуючих аґав. Стоять стрункі і високі з вінцем смерти на чолї й витають далеке море: Ave, mare, morituri te salutant!“

Ce останнї слова нарису, — може останнї слова його творчого духа...

Неначе се він сам, великий духом, але сла­бий тїлом, засуджений на передчасну смерть, кликав на прощанє морю, до якого вже не міг поїхати:

„Ave mare, morituri te salutant“.

Кликав на прощанє горам:

„Витайте, гори, засуджений на смерть ви­та вас!“

Кликав сонцю:

„Витай, сонце, засуджений на смерть ви­та'' тебе!“

Як він любив сонце!

І коли прийшла весна, витаючи нас своїм сонцем, теплом, зеленю, цьвітом, його великий дух в знесиленому тїлї сказав в останнє:

„Витай, весно, засуджений ва смерть витає тебе !“

Одягнена на сьвято весни мати-земля при­няла його на вічний сон.

Нехай весна вкрив його домівку цьвітем, нехай на неї гріє ясне сонце...

А твори його великого духа нехай яснї­ють сонцем краси будучим і будучим поко­лїням !

М.Лозинський.