«Європу, чи як ми забажаємо назвати оту теплу царину прав і свобод, економічного і суспільного добробуту, роз’їли зсередини і загрожують їй ззовні. Вона не вміє, не може, не хоче і, мабуть, не повинна захищатись. Ми переживаємо абсурдний парадокс: співчуваємо варварам, навіть вітаємо їх, і водночас прагнемо, аби наш зручний спосіб життя залишався непорушним».
У 376 р. н.е. на кордоні, що ним був Дунай, з’явилось сонмище чоловіків, жінок і дітей. То були готські біженці, які шукали притулку, втікаючи від наступу орд Атілли. З різних причин – серед них і та, що Рим уже був не той, що раніше, – їх впустили на територію імперії і попри це, на відміну від попередніх напливів народів-іммігрантів, не винищили, не перетворили на рабів, не підкорили, як тоді зазвичай робилось. В наступні місяці оті біженці пересвідчилися, що Римська імперія не є раєм, що її правителі є слабкими і розбещеними, що багатств і харчів для всіх нема і що вони є жертвами несправедливості і жадібності. Тож через два роки після переправи через Дунай ті самі готи під Адріанополем вбили імператора Валента і розгромили його військо. А ще через дев’яносто вісім років їхні внуки скинули з престолу останнього імператора Ромула Августа і знищили те, що ще лишалось від Римської імперії.
Тобто все вже було. Інша річ, що ми про це забули. Що безвідповідальні правителі викреслюють усе, що допомагає зрозуміти. Відколи існує пам’ять, одні народи загарбували інші через голод, амбіції, навалу тих, хто загарбував чи мучив їх. І всі, ще донедавна, оборонялися і захищалися однаково: убиваючи загарбника, захоплюючи його жінок, поневолюючи його дітей. Так вони трималися, доки історія не покінчила з ними, давши дорогу іншим імперіям, які, своєю чергою, дійшовши до занепаду, зазнали такої ж долі. Проблема, перед якою тепер стоїть те, що ми називаємо Європою, чи Заходом (імперія, яка є спадкоємицею складної цивілізації, що корінням своїм сягає Біблії і Талмуду і рідниться з Кораном, яка розквітає в середньовічній Церкві і Відродженні, яка визначає права і свободи людини в часи Просвітництва і Французької революції), полягає в тому, що все це – Гомер, Данте, Сервантес, Шекспір, Ньютон, Вольтер – має термін придатності і розпродується зі знижкою через руйнування. Нездатне утриматися. Захиститися. Воно вже має тільки гроші. А з грошима можна залишатися в безпеці якийсь час, не більше.
Ми розплачуємося за наші гріхи. Зникнення комуністичних режимів і війна, яку недоумкуватий американський президент розпочав на Близькому Сході, аби встановити демократію західного взірця там, де слова іслам і раїс – суміш релігії і племінного лідерства – утруднюють демократію, довели казан до кипіння. Полягли центуріони – варварські також, як наприкінці існування всіх імперій, – які стерегли наш лімес. Усі ці центуріони були сучими синами, але нашими сучими синами. Без них на цих кордонах зараз гинуть потоки відчайдухів, авангард сучасних варварів – в історичному значенні цього слова, – які їдуть верхи позаду. Це поміщає нас в нову для нас, але стару для світу ситуацію. Це неминуче історична ситуація, тому що ми перебуваємо там, де були імперії, нездатні контролювати міграційні потоки, спочатку мирні, а згодом агресивні. Імперії, цивілізації, світи, які через свою слабкість були переможені, переродилися або зникли. І нечисленні центуріони, які нині залишилися на Рейні чи Дунаї, приречені. Їх обрікають наш егоїзм, наша лицемірна прекраснодушність, наше історичне невігластво, наша боягузлива некомпетентність. Рано чи пізно, також за простим законом природи, заради елементарного виживання, ці останні центуріони врешті-решт стануть на бік варварів.
Цікаво, чи збагнемо ми раз і назавжди, що в цих битвах, в цій війні ми не переможемо. Це вже неможливо. На заваді стоїть наша власна суспільна, релігійна, політична динаміка. І ті, хто підштовхують ззаду готів, це знають. Ті, хто раніше спиняли тих чи інших на полях битв, вирізуючи цілі народи, вже не можуть цього робити. Наша цивілізація, на щастя, не толерує цих звірств. Погана новина та, що ми надто пізно загальмували. Європейське суспільство нині вимагає від своїх армій, аби вони були неурядовими організаціями, а не військовими силами. Будь-які енергійні дії – а лише енергія може конкурувати з певним розвитком історії – відкидаються в зародку, і навіть Гітлер не побачив би нині того Заходу, готового протистояти йому зі зброєю в руках, яким він був у 1939 р. Будь-які дії проти тих, хто підштовхує готів, критикуються пацифістськими силами, які – з такою самою ідеологічною легітимністю, як і відсутністю історичного реалізму – виступають проти них. Демагогія підміняє реальний стан справ та його наслідки. Промовиста деталь: патрульні операції в Середземному морі здійснюють не для того, аби спинити імміграцію, а щоб допомогти іммігрантам безпечно дістатися європейських берегів. Одним словом, усе це є величезною непозбутньою суперечністю. Громадянин зараз кращий, ніж був віки тому, і не толерує певного різновиду несправедливості і звірств. Тож різню як історичний інструмент, на щастя, відкинуто. Вже не може бути різанини готів. На щастя для людськості. На біду для імперії.
Усе це приводить до сутності питання: Європу, чи як ми забажаємо назвати оту теплу царину прав і свобод, економічного і суспільного добробуту, роз’їли зсередини і загрожують їй ззовні. Вона не вміє, не може, не хоче і, мабуть, не повинна захищатись. Ми переживаємо абсурдний парадокс: співчуваємо варварам, навіть вітаємо їх, і водночас прагнемо, аби наш зручний спосіб життя залишався непорушним. Та все не так просто. Готи і далі прибуватимуть напливами, наводнюючи кордони, дороги і міста. Це їхнє право, і вони мають якраз те, чого Європа не має: молодість, енергію, рішучість і голод. Коли таке стається, альтернатив, також історичних, є небагато: якщо їх мало, щойно прибулі інтегруються в місцеву культуру і збагачують її; якщо їх багато – трансформують її або знищують. Не за один день, ясна річ. Імперії руйнуються століттями.
І тут ми доходимо до серцевини цієї теми: поселення готів, коли їх є занадто багато, всередині імперії. Конфлікти, похідні від їхньої присутності. Права, які вони здобувають чи повинні здобути і якими, що справедливо і логічно, користуються. Але ні в Римській імперії, ні в нинішній Європі не було і нема нічого для всіх; ні роботи, ні харчів, ні лікарень, ні комфортних просторів. Окрім того, навіть для совісних людей співчувати біженцю на кордоні, матері з дитиною, яка перелазить через колючий дріт чи тоне в морі, – це одне, і зовсім інше – бачити, як вони поселились в халабуді біля їхнього власного дому, в саду, на полі для гольфу, інколи вдаючись до крутійства, щоб вижити в суспільстві, де у фей-хрещених чарівні палички зламані і гостроверхі каптурі поморщені. Де не всі, а щоразу менше нас, можемо досягнути того, чого прагнемо. І звісно, є квартали, міста, які потроху перетворюються на порохові склади з довгим бікфордовим шнуром. Час від часу вони спалахуватимуть, тому що це також історично неминуче. А ще більше в Європі, де інтелектуальні еліти зникають, притлумлені посередністю, а безграмотні політики-популісти різного штибу, залежно від віянь, монополізують владу. Крайнім засобом буде суворіша і репресивніша поліція, яку заохочуватимуть ті, кому є що втрачати. Це потягне за собою нові конфлікти: позбавлені привілеїв, які вимагатимуть жаданого, розлючені громадяни, утиски і зведення рахунків. Мине небагато часу, і в цілій Європі розмножаться схильні до насильства ксенофобські групи. А також групи тих багатьох відчайдухів, які оберуть насильство, щоб вибратися з голоду, гноблення і несправедливості. Частина римського населення – не всі були варварами – також допомагала готам у грабежах: аби підладитися під них чи з власної ініціативи. Жоден pax romana не сприяє всім однаково. Тож не існує способу спинити історію. «Має бути якесь рішення», – волають неспроможні зрозуміти автори газетних передовиць, учасники дискусійних телепередач і громадяни, тому що ніхто вже не пояснює цього в школах: що історії не вибирають, її проживають; щонайбільше її перечитують і вивчають, щоб запобігти явищам, які ніколи не є новими, бо часто в історії людства новим є забуте. І ми забули про те, що не завжди є рішення; що інколи стається непоправне, попросту через закон природи: нові часи, нові варвари. Залишиться багато старого, перемішаного з новим; але Європа, що просвіщала світ, рокована на смерть. Можливо, з плином часу і через метисизацію інші імперії стануть кращими, ніж ця; але ні вас, ні мене тут не буде, аби переконатись в цьому. Ми зійдемо на наступній зупинці. У цій поїздці є лише дві розважливі позиції. Першою є болезаспокійлива розрада шукати пояснення в науці і культурі; для того, аби якщо не завадити цьому, бо це неможливо, то хоча б зрозуміти, чому все йде під три чорти. Як той римлянин, якого я люблю уявляти, що незворушно дивиться у вікно своєї бібліотеки, в той час як варвари розграбовують Рим. Бо зрозумівши, завжди легше прийняти. І витримати.
Іншою розважливою позицією, гадаю, є підготувати молодь, думаючи про дітей і внуків цієї молоді. Аби вони з ясним розумом, хоробрістю, людяністю і здоровим глуздом протистояли світові, який прийде. Аби вони адаптувалися до неминучого, зберігши, наскільки зможуть, все те добре, що залишить по собі світ, який зникає. Давши їм інструменти, щоб вони могли жити на території, на якій певний час пануватиме хаос, насильство та небезпека. Щоб вони бились за те, в що вірять, або для того, щоб змирились із неминучим; але не через тупість чи смирення, а через ясність розуму. Через інтелектуальну незворушність. Щоб вони були такими, як хочуть чи можуть: зробімо з них греків, які мислитимуть, троянців, які воюватимуть, римлян, які усвідомлять – в разі необхідності – гідну велич самогубства. Зробімо з них уцілілих метисів, готових без комплексів стрітися лицем до лиця з новим світом і поліпшити його; але не забиваймо їм баки дешевою демагогією і казками Уолта Діснея. Настав час, аби у школах, в рідних домівках, в житті ми поговорили з нашими дітьми, дивлячись їм у вічі.
Arturo Pérez-Reverte
Los godos del emperador Valente
XLSemanal – 12.9.2015
Переклала Галина Грабовська