Памяті мого приятеля д-ра Д. Блавацького.
Шістьсотлітня неволя на Холмщині і Підляшшу принесла нам великі національні втрати в території і в числі населення, зокрема за російських часів після скасування Унії в 1875 р. і після проголошення т. зв. толєранційного указу з 1905 р.
Від другої половини 14-го століття, коли ці українські землі силою влучено до Польщі аж до розподілу історичної Польщі і дальше аж до 60-ти років мин. століття наша етнографічна територія не підпала там майже ніяким змінам і сільське населення як було, так і оставало в тому часі українським. Мовно спольщилося тільки значно міське населення, яке проте у своїй великій більшості держалося твердо своєї віри, що нею була в рр. 1596 до 1875 у великій більшості греко-католицька віра. Спольщилася тоді тільки наша верхівка, між нею і значна частина духовенства, яке серед більше сприятливих відносин — як це сталося в сусідній Галичині — могло стати і національним активом. Наш властивий національний розгром довершився на цих землях щойно по 1875 р. в часах оправославлювання і максимального обмосковлювання. Тоді втратили ми не в користь Mocкви, але в користь Польщі, якраз завдяки обрусителям майже половину населення і майже половину своєї тамошної етнографічної території. Нова Польща в рр. 1919 до 1939 пляново винищувала рештки і ми були вже безпосередньо на передодні втрати — і то цілковитої — населення і території аж по західний берег середущого Буга. Та розвал Польщі 1939 р. і прихід німецької адміністрації перешкодив цьому.
Спроби нашого національного відродження і організації були на Холмщині і Підляшшу вже в першому десятилітті нової Польщі і мали навіть доволі значні осяги в культурно-освітній ділянці (товариство "Pідна Хата" — назва "Просвіта" була заборонена) та в початках кооперативної організації. Своїми безоглядними поліційними засобами Польща те все знищила, винищуючи і православну церковну організацію включно з масовим руйнуванням церков. Одноцільного пляново зорганізованого спротиву проти цього нечуваного насильства тут не було, бо не було кому його перевести. Світської української інтеліґенції тут зовсім не було — вона давно спольщилася або обмосковщилась, а кількох ледве місцевих українських світських інтеліґентів, що ще заціліли і були зрештою без упину владою тероризовані, не змогло і не зуміло перевести оборонну акцію. Неактивне було й місцеве православне духовенство, переважно обмосковлене і в додатку, за польських часів чисельно здесятковане і спавперизоване, що ним верховодила чужа московська єрархія. Залишився застрашений селянин, що боявся своєї тіни і за підшептом чужих аґентів зачав бачити в червоній Москві свій єдиний порятунок перед жахливим насильством.
З усіх наших етнографічних земель найбільше цікавила мене завсіди доля нещасної Холмщини з Підляшшям і Закарпаття. Із Закарпаттям дізнався я раніш і знак, що там є гурток наших місцевих інтеліґентів — світських і духовних, що аж до кінця першої світової війни не дали загаснути іскорці свідомости нашого національного "я". Гірше було з Надбужанщиною на північ від Рави і Любачева. Взаємин цієї землі зі Львовом не було майже ніяких — очевидно в ширшому національному розумінні, хоч з Холму до Львова недалека дорога. З холмських українців — дехто з них приїзджав і до Львова, — пізнав я перед першою світовою війною тільки двох. Були це молоді люди, між ними — якщо собі пригадую — пок. Антія Васиньчук, пізніший перший голова Української Парляментарної Репрезентації у Варшаві, що зайшли до мене у Львові, як до тодішнього секретаря Народнього Комітету, і незвичайно цікавилися галицьким українським життям. Щойно за польських часів навязав я ближчі безпосередні взаємини з Холмщиною, виступаючи як оборонець холмщан і політичних судових розправах у Холмі і Замісті, обвинувачених на тлі національно-релігійного переслідування. Як посол познайомився я знову особисто з представниками майже усіх громад, де в часі відомого переслідування насильно порозбирано або розвалено православні церкви, коли делегати тих громад, виключно селяни, приїзджали до мене до сойму у Варшаві і як послові давали мені безпосередній матеріял. Тоді мав я нагоду пізнати душу холмського селянина, його терпіння і його велику життєву незарадність. Коли ж в жовтні 1939 р. мусів я втікати з-під "сонця Сталіна", рішився осісти, як адвокат, в Холмі, куди приїхав я ще в жовтні 1939 р.
Властиву адвокатську, — до осені м. р. і нотаріяльну — практику почав я в Холмі у квітні 1940 р., коли урухомлено місцевий городський суд. Начальником цього суду був тоді суддя д-р Дмитро Блавацький, колишній старшина Галицької Армії, який помер у Кракові 29-го липня 1941 р. За Польщі українська мова не мала на Холмщині ніяких прав і не вільно було вживати її у прилюдному житті, а тим більше в суді. Я рішився від самого початку урядувати з українськими клієнтами тільки в українській мові і усі їх судові письма вносити лише в українській мові і по українськи промовляти в суди. Таке доручення одержав від мене і мій аплікант м-р Орест Казанівський. Німецька влада не видала тоді ще ніяких постанов щодо вживання української мови в судівництві на Холмщині і Підляшші і формально обовязувала тут і дальше виключно польська мова. Відповідний німецький розпорядок з допущенням української мови в судівництві оголошено тут щойно восени 1940 р. Про свою постанову увести "явочним порядком" українську мову до суду в Холмі повідомив я пок. д-ра Д. Блавацького і він згодився не тільки залеґалізувати мій мовний виступ і приймати українські письма, але і усі питання українським свідкам і сторонам як суддя на розправі ставити лише в українській мові.
Невдовзі знайшлася до цього нагода. Я заступав одну з процесових сторін в цивільному процесі, що розпочався ще перед війною. Обі пpoцeсові сторони і усі свідки наші селяни з холмського повіту, які знали українську мову і виключно нею в себе дома говорили. За судейским столом суддя д-р Дмитро Блавацький, пpoтoкoлянт українець-галичанин, адвокатський аплікант, заступник противної сторони місцевий адвокат поляк, що добре знав укр. мову. У великій салі розправ повнісенько людей, більше нiж буває нераз в неділю у православних церквах на Холмщині. Суддя д-р Блавацький знав уже від мене, що всі ті, яких має питати, є православні і говорять по українськи. Розправу веде в українській мові, лише сам кінцевий присуд проголошує в польській мові і в тійже мові — як тепер тут ще й досі — списується протокол розправи.
Стають перед столом завізвані на розправу свідки. Ми зрікаємося їх заприсяження. Зізнає перший з черги свідок. Суддя питає по українськи, свідок послідовно на всі питання судді відповідає виключно по польськи, до речі доброю мовою, бо якраз люблинський діялект завдяки Реєві і Кохановському став польською літературною мовою. На питання судді, якої свідок релігії, відповідь — православної, на дальше питання судді якої свідок нації, видно на лиці свідка деяке збентеження і затрівоження, і свідок по короткій надумі — мабуть боявся, що не якийсь підступ, коли суддя говорить до нього по українськи — відповідь свідка — православної. Суддя Блавацький до свідка: православної народности нема, тут на Холмщині є народність українська і польська. До свідка дальше: може ви поляк? Свідок здрігається цілий і каже рішуче: ні! То може українець? Паде відповідь свідка, очевидно дальше в польській мові: "так кажуть німці!"
На салі розправ, — у Холмі на салі розправ завсіди повно людей — велике зацікавлення і здивування, а кількох польських мундурових поліцаїв, що мали в якихсь інших справах зізнавати як свідки, з нечуваного дива-предива аж встало, почувши у суді ненависну їм українську мову. — Дальші питання і суддя і ми оба адвокати задавали свідкові лише в українській мові, а свідок відповідав на наші питання виключно по польськи.
Зізнають чергові свідки і сторони і на питання судді, якої релігії, відповідь — православної, якої народности, відповідь — православної, а на заввагу судді, може польської, рішуча відповідь — ні!, то певне української, — відповідь: так кажуть німці! Так нам тоді при першому виступі в Холмі вже по розвалі Польщі не вдалося на судовій салі витягнути від холмщанина українського слова і признання, що він українець.
У перших тижнях моєї адвокатської практики в Холмі був я кілька разів свідком такої події.
Входить до моєї канцелярії селянин. Обережно отворивши двері, розглядається на усі боки, і питає по польськи: чи тут адвокат Баран, що боронить православну віру. Кажу, — я сам. Селянин оглядає мене недовірливо, не знаю, чи вірить мені, чи ні, але дальше говорить до мене по польськи. Щойно по якомусь довшому часі, мабуть переконавшися, що нема ніякого підступу, відповідає по українськи.
А сьогодні? У суді ніхто з православних холмських міщан чи селян на запит, чи він українець, не скаже — "так кажуть німці!", бо вже навчилися прилюдно визнавати свою українську національність.
Цей перелім на Холмщині і Підляшші, попри церкву і школу, зробили у першому чергу і в найбільшій мірі й прилюдні виступи наших галицьких суддів та адвокатів, які ввели українську мову до суду і навчили місцеве громадянство шанувати українську мову і себе самих. На третьому році моєї адвокатської практики в Холмі не тільки всі православні селяни й міщани говорять в моїй канцелярії, а опісля і в суді, по українськи, але українською мовою говорять до мене і ті польські селяни, які знають цю мову.
[Краківські вісті]
29.05.1942