Розпочнім так: шукати можна не тільки втрачений час (Марсель Пруст, звичайно, що Пруст), але також слова, солодке значення їхньої втрати.
Не приховуватиму, що пишу книгу, в якій багато втрачених слів. Одне з них – Язловець. Перед тим як доїхати до містечка, в якому, можливо, чекають на мене ті втрачені слова, що позначали цілком конкретні й важливі деталі життя середини тисячоліття, я побував у Стамбулі. І ця лінія Стамбул-Язловець важлива. Про неї і про Царгород також буде. Отож, слова ті (втрачені) позначали: фортецю, каміння якої ще не розповзлося; Вірменську браму, місцезнаходження якої уже не віднайти; Бучацький шлях, що проходив повз вірменську церкву та цвинтар і який через чотириста років (часу, який мене цікавить) – забудовано.
І щоби переконатися, що слова, які мені потрібні, не остаточно втрачено, – я поїхав до Язловця.
Навіть якщо вони заповзли у каміння, і навіть якщо поросли мохом, і навіть якщо вимерло чотирнадцять поколінь тих слів – все одно щось залишається.
З одного боку, мене підганяла сама література, з іншого – бажання використати перебування в Україні.
В’їхавши з боку Новосілки до Язловця, неодмінно впираєшся у вуличку, над якою височіє фортеця. Ось вони, руїни втрачених слів, які увійшли у камінь і стали мовчанням. Камінь мовчить – і слова вже не називають нічого.
Брама, якою можна увійти до фортеці, – напіввідчинена. Жодних відвідувачів. Пагорби і гори покриті зеленими свічками дерев. Усередині фортеці трава позашивала усі доступні їй латки і цятки, пробігла зеленою ниткою навіть по зруйнованих мурах. Мені потрібні слова і звуки життя у фортеці польської чи османської залог, але їх давно поздували вітри. Може, напруживши слух, щось упіймаю? Та де там. Птахи співають у навколишніх лісах, язловецькі когути деруть горла, крики людей в долині біля монастиря.
Центральну фортечну браму забито дошками. Ззовні вона удекорована вирізьбленими лиштвами з орнаментами. І схожа на око із запліснявілим більмом. І якщо пройтися нею, то холодне каміння стін і закапелків, в яких перепочивали вартові або ж тримали там про всяк випадок коней та фураж, – тягнеться довгим коридором з аркоподібним склепінням. Крізь діри кривих дощок розглядаю панораму язловецьких пагорбів. Перейти їх було неможливо – круті яруги, спуски, ліси. Увесь природний ландшафт утворював неприступну оборонну систему. Уявляю, як прийшли сюди османи: гатили з артилерії та дерлися до фортечних стін.
А тут кульбаби розбіглися фортечним двором. Травень, весна.
На вуличці, що у середньовічні часи вела через Бровари до Бучача, збереглася вірменська церква. Мабуть, вона втратила свій первісний вигляд. Щось перебудовували. Щось добудовували, тинькували. І лише над входом до церкви зберігся напис вірменською. Це також втрачені слова, бо я їх не прочитаю і не розумію.
Найбільше мене цікавила топоніміка трьох брам – Польської, Єврейської та Вірменської. На якійсь реконструкції я віднайшов план середньовічного Язловця, на якому позначено ті брами. Але хотілося побачити місця, на яких їх було збудовано. Особливо Вірменську, котру звели найпізніше – перед самим приходом османів. Будував її купець Минас Сиринович, а добудовували вже його сини, згідно з його заповітом. Очевидно, що поставили її на Бучацькому шляху. А де іще?
Проїхавши до самого кінця старого Бучацького шляху, натрапите на два камінні мости. Схоже, збудували їх турки. Міцні опори, аркоподібні склепіння із тесаного місцевого каменю-вапняка. Таких мостів, більших і менших, чимало було по усіх околицях Османської імперії.
Польський костел переживає останній період руйнації. Над головою – синька язловецького неба. Дах костелу, очевидно, провалився. Угорі периметром стін буяють кущики рослин. У долині – витоптані стежки. Сакральні розписи стін виблякли. Перед вівтарем на стіні, що передує, вицвілий Ісус Христос якийсь особливо зрозумілий. Він смиренно пережив свої страсті разом з історією цього містечка, його руйнівниками, дощами й снігами. Дощі і сніги вимивали фарбу з його лиця. Одежа його була мокрою, і її сушили вітри.
Дивне відчуття, коли у храмі над твоєю головою небо, не розмальоване, а синя повітряна накривка.
Показували мені, де була синагога, яку зруйновано також.
Ніколи не буває просто жити всередині історії чи серед руйнацій, що оточують тебе щодень. Мешканці Язловця, вірогідно, настільки звиклися з цим, що ані фортеця, костел, синагога, шляхи і мости, ані втрачені слова, ані призабутий їхній зміст, уже їх не турбують. Вони стають частиною руїни, тобто самою руїною, навіть не підозрюючи про це.
Власник «Таверни», якому я колись читав лекції з літератури, сказав, що недавно пішов зі світу Язловця найстарший мешканець цього містечка.
«Він багато чого б Вам розповів».
«Можливо, – відповів я. – Але і він би не знав про міські брами... Ну і про втрачені слова».
«Які слова?» – перепитав власник.
«Втрачені слова з моєї книги».
«А що ви шукаєте – брами чи слова?»
«І те, й інше, – відповідаю. – Точніше, слова, які збудували цей світ».
І коли мені вдасться зібрати докупи усі втрачені слова і книгу буде дописано, то, можливо, втрат стане менше, хоча б на одне слово.
23.05.2017