РОЗМОВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША: СПРАВЕДЛИВІСТЬ
(попередню частину див. тут)
Ю.T.: Я маю таке враження, Яцеку, що трете тисячоліття буде епохою вирішення економічних проблем, зокрема проблеми убозтва. У нашому катехизмі цілий розділ присвячений економічним питанням. Мені особливо симпатична цитата зі св. Катерини Сієнської, яка пояснює, чому взагалі існують відмінності між людьми, чому один має такий талант, а другий – інакший, чому один із нас має більше багатств, а другий – менше.
Катерина Сієнська була переконана, що розмовляє з Христом, і вона вкладала в уста Христа важливі для нас слова, які я зараз процитую. З філософської точки зору це ще симпатичніше, адже в філософії споконвіку існує переконання: коли людина думає, то це відбувається так, немовби хтось їй думає. Мені здається, що я думаю, а насправді хтось інший «мені думає».
Я.Ж.: Тобто наші думки лише віддзеркалюють слова когось іншого?
Ю.T.: Так вважали чимало філософів, а у випадку Катерини Сієнської тим іншим був Христос. Отож, Христос казав їй так: «[...] різні дари чеснот та інших речей духовного й матеріального порядку Я роздав з великою нерівністю; Я не схотів, щоб кожен володів усім, але щоб ви мали нагоду через необхідність практикувати любов один до одного. [...] Я хотів, щоб вони мали потребу один в одному і щоб стали моїми слугами для розподілу ласк і дарів, що вони їх від Мене отримали»¹. Я хотів, щоб вони мали потребу один в одному.
Чи не здається Тобі, що тут було сформульовано наш принцип солідарності : «Носіте тягарі один одного»², – ключ до проблеми праці.
Я.Ж.: Це дуже гарний намір, але що з ним, Отче Професоре, сталося в нашому світі? Як виявилося, вже за часів Христа, але й набагато пізніше, той факт, що одні мають дуже багато, а інші дуже мало, радше людей розділяє, ніж об’єднує. Радше будить ненависть, ніж любов. Отже, щось знову Господові Богу не вдалося. Сам бачиш, що сталося з ідеєю рівності дітей Божих, якщо одні не так розділяють любов із іншими, як просто стають від них залежними, або навіть їхніми рабами.
Ю.T.: Одні обкрадають інших.
Я.Ж.: Чи обкрадають, то вже інша річ. Але одні мусять у інших жебрати. Це факт, який не лише в нашому сьогоднішньому відчутті, але, мабуть, і раніше у відчуттях багатьох християн руйнує принцип рівності дітей Божих.
Ю.T.: Очевидно, що економічна нерівність набагато болісніша, ніж суспільна. Якщо хтось не має виборчих прав, то це сумно, але від того не вмирають. Коли ж нема хліба – то вмираєш.
Я.Ж.: А часто хтось один може іншому той хліб дати або не дати. Тоді один із нас стає деміургом іншого, стає володарем його життя або смерті.
Ю.T.: Людина стає залежною від примхи ближнього.
Я.Ж.: І що на це каже Церква?
Ю.T.: Я думаю, що спадок минулих віків усе ще тяжіє на церковному усвідомленні.
Я.Ж.: Але чому Церква упродовж двох тисячоліть акцептувала такий скандальний стан справ? Чому вона погоджувалася на цю нерівність?
Ю.T.: Не можна сказати, що вона цей стан справ схвалювала. У міру своїх можливостей вона все ж намагалася боротися з нерівністю. Церква закликáла до милосердя, а водночас влаштовувала притулки, сиротинці, шпиталі. Це величезна праця Церкви. Я би навіть сказав, що в Польщі та праця була може більшою, ніж деінде, адже Польща не пережила великих релігійних воєн. Там, де відбулися релігійні війни, ототожнення з вірою відбувалося через догматику. Запитували: чи ти віриш у Євхаристію, чи не віриш? Натомість у Польщі релігійне ототожнення відбувалася шляхом любові до ближнього. Чи ти допомагаєш убогим, чи не допомагаєш?
Я.Ж.: Але ж, Отче Професоре, милосердя – це одне, а нерівність – щось зовсім інше. Милосердя не протистоїть нерівності, лише намагається зменшувати її лихі наслідки. Отож, саму сутність нерівності Церква схвалювала, аж до рабства включно.
Ю.T.: Цього не можна сказати з певністю, адже саме християнство завдало рабству смертельного удару...
Я.Ж.: Після століть акцептування і рабства, і кріпацтва селян...
Ю.T.: Кріпацтву воно також завдало удару, виступаючи посередником у стосунках із панами. Ця праця була очевидно важкою, копіткою, але вона тривала. Що би не казали, Церква не леґітимізувала економічної нерівності, принаймні не леґітимізувала ситуацій, що призводили до помирання людей від голоду. У доктрині Церкви була леґітимація факту, що певна суспільна верства не мала політичних прав, але ніколи не було леґітимізування гріха несправедливості, що волав би до неба про помсту.
Я.Ж.: Але й не було радикального опору несправедливості! Радше шукалося її пояснення й виправдання.
Ю.T.: Однак соціальна чутливість упродовж віків постійно зростала. Відбувалася еволюція. У тридентському катехизмі про ці справи йдеться набагато менше і говориться інакше, ніж у нашому ватиканському катехизмі.
Я.Ж.: Бо епоха великої католицької суспільної думки, епоха перших соціальних енциклік настала щойно в XIX столітті.
Ю.T.: Епоха робітничого питання...
Я.Ж.: А тридентський катехизм постав на триста років раніше, за два віки до першої революції, за три віки до комунізму.
Ю.T.: Який, зрештою, став для Церкви великим скандалом. Комунізм не був би потрібен, якби християнство зуміло вирішити соціальні проблеми в XIX столітті. Про це потрібно пам’ятати, але сьогодні важливе інше.
Сьогодні важливі вихідні точки для майбутнього. Перш за все, це принцип приватної власності та погляд на людську працю. Сам не знаю, з чого тут почати.
Я.Ж.: Може, від власності.
Ю.T.: Бо це Тебе більше хвилює?
Я.Ж.: Бо тут уже давно постала напруга всередині християнства. Аріяни, меноніти, гуттерити – цілий закорінений у християнстві рух проти приватної власності, який в ім’я рівності відкидає переконання, що одні повинні жебракувати, а інші – подавати милостиню.
Ю.T.: В ім’я комуністичної ідеї.
Я.Ж.: Навіть говорилося про християнський комунізм.
Ю.T.: Комунізм у XIX столітті вчинив не лише величезну соціальну революцію, а й моральний переворот. По суті справи, комунізм народився з переконання, що все світове зло є результатом суспільного «головного гріха». Тим головним гріхом вважали приватну власність. З приватної власності – вірили тоді – наче з кореня виростають усі інші гріхи. Це переконання супроводжувалося тезою, що економічну рівність між людьми можна запровадити силоміць.
Я.Ж.: Тобто забрати в одних і віддати іншим?
Ю.T.: Так. І та ілюзія, що щастя світу можна дуже легко побудувати за допомогою звичайного насильства, захоплювала багатьох.
Я.Ж.: «Християнський комунізм» твердив інакше. Він казав: поділімося. Нічого дивного, що він не набув великої популярності, бо завжди легше переконати людей, що в ім’я рівності слід відібрати статок в інших, ніж щоб вони віддали власний.
Ю.Т.: Окрім того, комуністичне бачення зла було дуже зрозумілим. Можна було показати пальцем, хто лихий, а хто добрий. Коли вважаєш, що зло міститься всередині людини, то його важко демаскувати. А коли констатуєш, що зло – це власність, то можна ходити світом і тицяти в отих лихих, – які щось мають, і найгірших, – які мають багато. Щоби впоратися зі злом, вистачить усе в них забрати й поділити.
Так само християни перших століть, слідуючи настановам Христа, роздавали своє майно убогим. Проте різниця полягала в тому, що вони роздавали те, чим володіли. А комуністи роздавали чуже. Швидко виявилося, що роздавання чужого призводить до атрофії відповідальності за будування, творення. Споживацькі тенденції переважили людську творчість.
Я.Ж.: Хтось зробить, а я з’їм.
Ю.T.: Капіталістичне споживацтво не доростало навіть до п’ят споживацтву комуністичному.
Я.Ж.: У тому сенсі, що не пов’язувало споживання із заслугою.
Ю.T.: Капіталіст, аби споживати, мусить спочатку мати, тобто виробити. А в комунізмі споживали блага, яких ніколи не мали. Звідси безвідповідальна розгнузданість.
Із цим пов’язана інша справа, набагато глибша, а саме – концепція праці. У «Катехизмі», а ще раніше в енцикліці «Laborem exercens», це питання було поставлене цілком інакше, ніж у комунізмі. Комунізм трактував працю як форму боротьби – боротьби людини з природою або з іншою людиною. Класова боротьба становила надбудову боротьби, яка відбувалася у сфері праці. Завжди працювалося проти когось. Це принципово змінило увесь етос праці. Щоби позбутися цього спадку, особливо в Польщі, слід надзвичайно глибоко переорати усвідомлення праці.
У соціалізмі чи в комунізмі говориться, що найбільшим злом є експлуатація трудящого. Сьогодні потрібно сказати, що набагато гіршим злом є експлуатація працедавця. Бо визискувати можна не лише працівника. Можна також визискувати свого працедавця.
Я.Ж.: Домагаючись неналежної оплати?
Ю.T.: Пропонуючи йому фіктивну працю, симульовану працю, і впроваджуючи таким чином брехню в сутність праці. Поки бреше преса, то це ще півбіди. Бридко, але ця брехня триває мить. Натомість коли брешеш працею, брехня стає способом життя.
Ми маємо сьогодні в Польщі наслідки комунізму в формі способу буття. Брехня настільки глибоко просякнула наше життя, що нам досі важко відрізнити реальну працю від фіктивної. Люди переймаються тим, що втратили роботу. Але вони часто втрачають тільки мниму роботу.
Я.Ж.: Бо насправді втрачають лише ставку або посаду?
Ю.T.: По суті справи, вони вже давно не виконували справжньої роботи.
Я.Ж.: Але мали відчуття безпеки й засоби утримання.
Ю.T.: Тут на наші специфічні проблеми, пов’язані з попередньою системою, накладаються проблеми лібералізму – чи ширше: капіталізму, – який дає людям шанси, проте створює й загрози: безробіття, суспільне розшарування.
Лешек Колаковський каже, що в ставленні до бідності й безробіття папська концепція наближається до соціал-демократичної. У певному сенсі, так і є. Наука Церкви визначає для праці інакші цілі, ніж самé лиш заробляння грошей. Метою праці є благо людини, а капітал повинен людині служити.
Післясоборна Церква погодилася на «вибір на користь убогих», який походить із теології визволення. Теологія визволення була суперечливою і надзвичайно неоднозначною відповіддю частини Церкви на велику несправедливість, яка панувала в убогих країнах. Ця теологія містила вкрай дискусійні запозичання з марксизму, проте були й елементи щирого піклування про долю бідняків. З-поміж тих елементів Вселенська Церква запозичила, серед іншого, поняття «вибору на користь убогих», який окреслив фундаментальну перспективу християнства, піклування Церкви про долю слабших. По-новому було прочитано і оживлено ті тексти Євангелія – особливо Нагірної проповіді, – і ті елементи традиції Церкви, які зосереджувалися на долі вбогих. В певному сенсі, щойно «вибір на користь убогих» дозволив зрозуміти слова Христа: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили»³. Лише в світлі цього стало очевидним, що милосердний самаритянин є долею і перспективою християнства, що, в певному сенсі, сьогодні бідняки заступають у нашому світі Христа.
Я.Ж.: А що сталося з баченнями устроїв, які Церква висловлювала, може, не в епосі Триденту, але на межі XIX-XX століть? Що сталося із солідаризмом і корпораціонізмом – ідеальним католицьким устроєм, який пропонувала Церква і про який сьогодні вже ніхто не згадує?
Ю.T.: Залишилося моральне натхнення від тих проектів. Адже, піклуючись про відповідні устроєві форми, які мали би вирішити зростаючі соціальні проблеми, Церква виявляла певне занепокоєння. Натомість запропоновані рішення були дискусійними, до того ж припасованими до ситуації, яка тоді існувала.
Я.Ж.: І вони минулися разом зі зміною тієї ситуації?
Ю.T.: Минулися. Натомість моральна відповідальність поглибилася і певні елементи тодішніх ідей набули іншого вираження. Нам особливо близьке слово «солідарність», і Церква повторює, що соціальні проблеми не слід сприймати і вирішувати згідно з логікою класової боротьби, а згідно зі свідомістю, сформованою завдяки поглибленій солідарності.
Слово «солідарність» – одне з найчастіше вживаних слів, коли йдеться про суспільні проблеми, про питання бідності, вбогості та нерівності. Це слово – його й раніше добре знали – є прекрасним листком, який вітер Святого Духа підхопив у Польщі й завіяв усередину «Катехизму католицької Церкви». Це наш скромний внесок у третє тисячоліття.
__________________
¹ Стаття 1937 офіційного перекладу «Катехизму».
² Гал. 6:2.
³ Мт. 25:40.
Переклав Богдан Панкевич
Редактор перекладу Андрій Павлишин
13.05.2017