[Рецензія на] О. Бузук, Коротка історія української мови (1924)
М. Сулима.
П. О. Бузук, проф. української мови в Одеському Інституті Народньої Освіти. — Коротка історія української мови. 1. Вступ і звучня. Видання Етнолого-Діялектологичної Секції Одеської Комісії Краєзнавства при ВУАН. Одеса, 1924. Тираж—1600 прим. Стор. 60 in 12⁰.
В цій книжечці за найцікавіший момент ми вважаємо спосіб висловлення думок українською, si venia verbo, мовою. Знаючи, що УСРР переживає серйозний період українізації інтелектуальних верств громадянства, ми не почуваємо права не говорити нічого з приводу не аби-якого памфлетно-публіцістичного значіння „української мови“ (М. С.) проф. Бузука... Отже—говоритимемо.
„Доречним буде тут згадати про ті заяви, що їх приходиться часто чути в сучасний мент від деяких не-українців: „учіть нас зрозумілій мові Шевченка а не якій-сь галицькій мові“.
„Але цю більшу зрозумілість мови Шевченка, в порівнянні з мовою пізнішіх українських письменників, якраз треба лічити її вадою“...
„З огляду на це... Щоголів... мав рацію висловитися про свою мову, то вона є кроком уперед в порівнанні з мовою Шевченка, бо її не розуміють так легко не-українці, як вони розуміють Шевченка“.
Так говорить проф. Бузук на стор. 26 свого твору. А ми, прочитавши з великим напруженням його маленьку книжку і виходячи „з чисто логічних підстав“ (стор. 13), власного досвіду та спостережень над Харківськими вчителями й студентами,¹) насмілюємось констатувати таке: мова проф. Бузука дуже відбігав від мови Щоголева, але її „не розуміють так легко“ навіть сами українці; ergo — проф. Бузук не має ніякої рації думати, що його мова „є кроком уперед в порівнанні з мовою“ Щоголева, ба і з мовою розвінчаного Шевченка, а це „дає нам повне право“ (стор. 11) вгадати про одного росіянина, гімназіального професора німецької мови, що, приїхавши в Германію, почав був розмовляти по-німецькому з звичайнісіньким собі кельнером, а той, не гаючи часу, спантеличив професора німецької мови такою утилітаристичною фразою: „Барин, говорите лучше по-русски!“
Справді, краще писав-би був по-російському свою „Коротку історію“ проф. української мови Одеського ІНО, П. О. Бузук. На превеликий paesage, першу частину своєї праці проф. Бузук уже „виконав українською мовою“ (М. С.). Маємо превелику надію, що, сподіваючись „у найближчому часі надруковати (треба: надрукувати М. С.) другу частину своєї „Короткої історії української мови“ (стор. 3), він напише її якоюсь иншою мовою, а не вкраїнською, а разом із тим не говоритиме взагалі й про вкраїнську складню, бо навіть елементарно-популярних законів її проф. Бузук не усвідомив собі...
Коли ми бачимо перед собою книжку П. О. Бузука, що додає до свого прізвища відповідального титула: „професор української мови Одеського Інституту народньої Освіти“, а в тій книжці та сама макароніка, що про ню ми допіру згадали, то ми вважаємо за свій громадський обов'язок „по змозі“ (стор. 3) виявити профанаційний „український стиль“ проф. Бузука, бо, — скажемо словами згаданого професора,—„зайвим буде, звичайно, доводити, що викладачеві вкраїнської мови потрібно“, (стор. 3) перш за все принаймні нормально говорити вкраїнською мовою, а не плести аби-як лише слова.
Щоб наші вражіння не здавались безпідставними, наведемо кілька фактів найгустішого фарбовання.
В мові проф. Бузука раз-у-раз трапляються найколоритніші риси здичавілої вкраїнської мови, що з приводу її писала недавно О. Курило в „Увагах до сучасної української літерат. мови“ (2-е вид., Київ, 1923). Що-правда, ці „Уваги“ мають „більш практичне значіння“ (стор. 27), і проф. Бузук, мабуть, тільки бачив їх, максимум—перегортав, бо коли-б читав, то, безперечно, засвоїв-би собі з них хоч де-що...
В своїй книжці проф. Бузук виявляє.
1) нерозуміння українських слів: лічити („лічу своїм обов'язком“, стор. 3; див. також на стор. 15, 22, 43), рахувати („не рахую можливим визнати їх“, стор. 13; ще—стор. 7, 14, 20, 21, 34, 40, 41...), уявляти („праці... уявляють із себе бібліографичні рідкости“, стор. 3; ще—стор. 5, 14,... 33, 35, 38, 42, 43...), торкатися („праці, що торкаються взагалі української мови“, отор. 21; стор. 28), втручатися („плем'я древлян колись втручилось в болг. землю“, стор. 15; пор. до стор. 35), зачинений („в зачиненому складі“, стор. 3; тут іще й невитриманість термінології, бо на стор. 48, напр.,— „в закритих складах“), загальний („виникнення процесів, загальних усім говіркам“, стор. 80; це слово проф. Бузук сплутав зі словом „спільний“), другий (цього слова проф. Бузук раз-у-раз уживає замісць „инший“; стор. 7, 29, 38, 66 і т. инш.), мент („в сучасний мент“, стор. 26; ще—стор. 57...), дотик („дотик українців і сербів під Карпатами“, стор. 16), однак, одначе, необхідно й инш.;
2) солідарність з інтелігентськими жаргонізмами та росіянізмами: слідуючий (стор. 9, 10, 18, 28. 24, 25, 27, 30, 34...), послідуючий (стор. 45), позаяк („позаяк ця особливість розвинулась“, стор. 19; ст. 32), завдяки („завдяки кільком причинам“, стор. 5; стор. 34; стор. 46; стор, 50), відносно (стор. 13, 30...), в порівнанні (стор. 26...), приходиться часто чути (отор. 26), ту-же думку (стор. 58), потреба в підручникові (стор. 3), все зазначене... переконує нас в тому (стор. 56; ще—стор. 44, 51...), в де-яких крапках я росхожусь у поглядах (стор. 3) і т. инш. до ц. под.
3) здатність утворювати дієприкметники на —ЧИЙ: споріднюючий (стор. 11, 12), відзначаючий (отор. 12), об'єднуючий (стор. 15, 21), доповнюючий (стор. 18), переконуючий (стор. 17, 30, 45, 47...), характеризуючий (стор. 34), замінюючий (стор. 86, 41, 43...)...
4) надмірну симпатію до займенників „котрий“, „який“, що просто в очі лізуть читачеві майже з кожної сторінка (чат. про них, напр, у О. О. Потебні „Из зап. по русск. грам.,“ III, стор. 345—347).
5) незначну сполонізованість такого вигляду: „аргументи обох учених не є переконуючими“ (стор. 30), „літери для зубних звуків—нерідко є засобом“ (стор. 38; ще—10, 17, 18, 26, 84, 36, 41, 48 стор ):
6) незначну зросійщеність що до прийменника „ПО“ й ступенів порівнання: „праці по цьому питанню“ (стор. 3). „по цій причині“ (стор. 30), „по
Геродоту й Птоломею“ (стор. 13), „розріжняються по степені мнякости“ (стор. 48), „більш справедливий“ (стор. 8; ще—10, 14, 16, 49...) „найбільш росповсюджене“ (стор. 54)...
Про всі ці особливості своєї мови проф. Бузук, звичайно, міг-би заздалегідь узнати з „Уваг“ О. Курило, а значіння укр. слів—з „Словаря украинского язика“, ред. Б. Грінченка (тт. І—IV).
Щоб облишити вже „стиль“ проф. Бузука, подамо „хрестоматійні“ уривки: „Остання категорія відзначаючих південно-слов. галузь рис представлена такими ознаками, котрі відомі в окремих роз'єднаних мовах решти сімей“ (стор. 12). „Подібні думки... висловив акад. Корш,... котрий, одначе, що є дуже дивно, зовсім не згадує про статтю Лавровського“ (стор. 17). „Мова, наріччя й говірка—поняття умовні, і в звязку з цим трудним і зайвим часто стає розвязання питання про те, чи з'являється якась певна звукова одиниця наріччям прамови, яка ще продовжує своє існування (в котрій повинно пропустити можливість діялектичної ріжноманітности), чи мовою, яка виникла з прамови, котра вже розпалася“ (стор. 30). „Але-ж є, одначе, одне звукове явище, котре будучи спільним (пор. до стор.10— „будучи звязаною“. М. С.) для всіх руських мов може бути датоване XI віком“ (стор. 31). „Тоді ми будемо повинні базуватися на позичених з грецької м. словах, які в усякому разі“... (стор. 32). „Зазначені зміни... проходили, так би сказати, рівнобіжно. В причиновому-ж відношенні першою умовою був занепад глухих в слабому положенні, який викликав замінююче подовження голосівок в попередньому складі, котре й виявилось в проясненні глухих в цьому складі, а також в ряді других наслідків, про які розмова буде далі“ (стор. 36)...
Що до ортографії, то проф. Бузук
1) пише проти академ. правопису наз.-знах. мн. слів жіночого роду, що кінчаться на приголосний звук: „бібліографічні рідкости“ (стор. 3), „ті особливости“ (стор. 8, 16, 19...), „відомости з історії української мови дають слідуючі труди“ (стор. 27...); проти ак. правоп. й такі факти, як—„в Сицилії та... Италії“ (стор. 6), „класіфикації“ (стор. 26); або ще—„механично“ (стор. 45), „механичні“ (стор. 52), але „графічний“ (стор. 52) й т. инш. на —ІЧНИЙ;
2) не додержує одноманітности „розбираючи“ (стор. 16) і „розбірає“ (стор. 17), „поступньово“ (стор. 30), і „ступневим переходом“ (стор. 42), „в кождому разі“ (стор. 51) і „в кожнім разі“ (стор. 57), „в... літописі“ (стор. 5) і, „в... літопису“ (стор. 47), „мнякости“ (стор. 48) і „м'якість“ (стор. 56)...
3) вживає таких непорозумінь: „В іпат'івському“ (стор. 5), „надруковати“ (стор. 3), „губного отвору“ (стор. 7);
4) невідомо нащо українізує російські прізвища: „Фортунатів і Шахматів“ (стор. 7), „Волків“ (стор. 23; тоді-б уже: „Вовків“.), але „Ганцов“ (стор. 42)... В Акад. прав. єсть „Воробйов, Соловйов, Ліньов“ (Ак. Пр., стор. 3).
Метод викладу у проф. Бузука фатально впливає на зміст книжки, звідняє його. Можна сказати, що в „Короткій історії укр. м.“ проф. Бузука методу—45 сторінок, а змісту лише 15. Метод цей скрізь витримано за такою (приблизно) одноманітною „богословсько-академичною“ (М. С.) формулою: Кант говорив з цього приводу так, Шлейєрмахер—ось як, Штірнер і Штравс зовсім инакше, але всі їхні вигадки—ніщо проти ось-яких тверджень блаж. Августина, а тому ми маємо повне право й т. инш. Приклади методу з проф. Бу-
зука: «Ще Міккола,... а в новіші часи Мейе.. звернули увагу на долю ймення Карл... На підставі цього Мейе прийшов до переконання, що... Французькому лінгвістові заперечував... Білич, котрий... В своїй відповіді Біличу Мейе... все-таки гадає, що... Одначе, як думка Мейе, так і заперечення Білича в логічнім відношенні не є правдиві“ (стор. 29). „На думку акад. Соболевського... в VIII—IX вв... ще існували в руській мові назаліровані... З думкою Соболевського... не погоджувались Ягич... і Шахматів,... але аргументи обох учених не є переконуючими“ (стор. 30)...
Отакий метод, що-правда, дає проф. Бузукові широку можливість виявити діапазон свого знайомства з прізвищами й працями ріжних учених і продемонструвати, з яким саме вченим він, проф. Бузук, не згоден. Цей самий метод (вкупі зі стилем), тим часом, повертає на нівець „короткість та доступність викладу“ (стор. 3),—хоч їх, здається, проф. Бузук „намагався по змозі” (стор. 3) лише зберігати,—і затуманює зміст до такої міри, що про бажання проф. Бузука дати підручник історії вкраїнської мови доводиться сказати: „суждены нам благиє порывы, но“... Студентові й звичайному викладачеві української мови (не в ІНО) книжка проф. Бузука тільки пошкодить (може спантеличити своїм варварським стилем і архаїчним методом), а солідному знавцеві укр. мови здасться хіба що до колекції. Отже, краще користуватися викладачеві укр. м. й студентові з відповідних праць акад. Кримського, акад. Смаль-Стоцького, проф. Кульбакіна й инш., ніж гаяти час з „Короткою історією укр. м.“ проф. Бузука, хоч він „в деяких крапках і росходиться (курсив наш. М. С.) у поглядах з кожним із зазначених учених“ (стор. 3). До того ще праці згаданих учених, а надто проф. Кульбакіна, і не такі вже бібліографичні раритети, як це здається проф. Бузукові. Опріч того, проф. Бузук зовсім дарма натякнув у своїй „Передмові“, що його книжка ніби може правити за праці акад. Кримського й инш., а тим часом вона, як підручник, далеко нижчої вартости проти, напр., „Короткого нарису української мови“ О. Синявського (Харків, 1918).
М. Сулима.
_________________
¹) Цього не цурається й проф. Бузук; пор. стор. 51 і 53.
[Шлях освіти, 1924, №8, с.249–252]
03.08.1924