Відповідь мойому рецензентові.
У своїй рецензії на мою „Коротку історію української мови“ (в ч. „Шляху Освіти“ за біж. р.) т. Сулима, покладаючись на „Уваги до сучасної українськ. літератур. мови“ О. Курило, дорікав мені за вади моєї мови що до фразеології. Я дуже поважаю наукову діяльність О. Курило, але як-раз у зазначеній книжці вона иноді допускає методологічну помилку. Всі вади сучасної української літерат. мови вона здебільшого вишукає в рукописних працях невідомих авторів та в часописах і зовсім не зазначає, що всі вони часто подибуються й у мові відомих українських письменників та вчених. А иноді авторка без певного критерію заявляє: це правильно, це помилка. Але взагалі книжка її дуже цінна. Не треба тільки надавати значіння категоричного закону тому, що сама авторка подає як пораду, або навіть як запитання (Чи не краще було-б...).
Які-ж саме в мене гріхи?
1) Тов. Сулимі не подобаються в моїй мові слова торкатися (праці, що торкаються), яке в такому значінні вживається Черкасенком (Хуртовина, 1918 ст. 16, 18), Ганцовим (Зап. іст.-філ. відд. Укр. Ак. Н. т. II—III), Чепігою (На шляху до трудової шкоди) та ин.; уявляти в значінні являться, представлять, але це ми знаходимо в таких добрих знавців мови, як Свенціцький (Осн. науки про м.укр., ст. II) та Зерова (Л. Українка, 1924, ст. 28); другий— инший (нехай т. Сулима зробить те, що він радить зробити мені, а саме, нехай звернеться до „Словаря укр. м.“ Грінченка. Там він під словом другий прочитає на 1-му місці иной, другой); мент, що зустрічається в Олеся (Три менти), Винниченка та инш.
Дуже був-би вдячним т. Сулимі, коли-б він з'ясував мені, чому не сподобались йому такі звичайнісінькі слова як однак, одначе й необхідно. Що до невитриманости термінології (я пишу „в закритих складах“ і „в зачиненому складі“) прошу порівняти будь-яку лінгвістичну працю, напр. Ганцова Зап. іст. ф. т. II—III. Одного разу я слово загальний сплутав зі словом спільний. Це, справді близькі один до одного синоніми (перший торкається мовляв-би, обсягу поняття, другий його змісту), але з того, що я, за винятком зазначеного прикладу, завжди вживаю там, де треба, спільний, т. Сулима може впевнитись, що я відріжняю таки відтінки в значінні цих слів.
Далі т. Сулима зазначав мою „солідарність з інтелігентськими жаргонізмами та росіянізмами“, а саме слідуючий, що його, мабуть, вже не викоренити, позаяк (вживають його Коцюбинський (Твори, II, ст. 94), Свенціцький, Осн. н. про м. у., ст. 38, Кобринська та и.), завдяки (дивуюсь цьому закидові і це слово є й у „Словарі“ Грінченка і в сучасн. мові часто подибується (в „Нарисах з іст. укр. мови“. Шахматова-Кримського, ст. 17, в Ганцова та ин.); приходиться (це слово знають і письменники, напр., Франко („Хрест. нов. укр. літ.“ Плевако, стор. 40, 46) і народня мова (див. „словарь“ Грінченка).
Трохи був збентежився я, коли знайшов серед моїх „жаргонізмів“ зворот „потреба в підручникові“, але несподівано знайшов і в самого т. Сулими в одній його рецензії „потребу в укр. матеріалі“ (Книга, 4, ст. 26) і зоспокоївся. Вдвох якось не так страшно. Але нехай шановний пурист не дуже сумує, бо вкупі з нами „помиляється“ і Черкасенко (Хуртовина, ст. 22). Зворот „переконує нас... в тому“ не вважаю за помилковий (пор. „Хуртовина,“ ст. 22).
Утворюючи дієприкметн. на —чий, я виступав у повному озброєнні, бо цих форм уживають на кожному кроці майже всі найкращі письменники (Коцюбинський, Франко, Черкасенко, Винниченко, Яцків, Хоткевич та багато инш.) та вчені (акад. Кримський, Нариси, ст. 112, 113), Дем‘янчук, ibid ст. 78, Яворський, Чепіга, Любченко та инші).
Моя симпатія до займенників котрий, який не така вже й надмірна, крім того, їх не дуже рішуче забороняє й О. Курило, як це зазначив М. Йогансен (Книга, 4, ст., 27—28).
Орудн. відм. при дієслові відзначає мову багатьох письменників, напр., Черкасенка (Хуртов., ст. 45 і т. и.), Кобилянської та инш., вчених— Смаль-Стоцького, Яворського, Чепіги то-що. Не забороняє вживати цього звороту й О. Курило і вона тільки каже, що нема рації скрізь присудковий номінатив заміняти аблативом (Уваги, ст. 33). Це щось иншого.
Зросійщенности що до приймен. по не цурається, м. инш., Н. К. О. (Порадник по соціяльному вихованню). Що до ступенів порівнання (більш справедливий) прошу порівн. хоча-б у Черкасенка (Хуртов., ст. 9). Цікаво, яку форму т. Сулима хоче пропонувати зам. „Найбільш розповсюджене“.
В поданих т. Сулимою „хрестоматійних“ уривках, що правда, мова моя иноді важка, але це звичайне з'явище в наукових працях. Що до дієприслівн. будучи, прошу зазирнути хоча-б до „Граматики руської мови“ академіка Смаль-Стоцького; пор ще в Кобилянської („Хрестоматія“ Плевако, ст. 267).
Отже, всі мої гріхи що до фразеології. На мій рахунок поки-що залишається вживання дієслів рахую, лічу в знач, вважаю (одначе що до рахую див. „Словарь“ Грінченка), втручатися — вбиратися, дотик — рос. соприкосновение, крапка зам. точка.
Між инш., я частіш посилався на Черкасенкову мову, бо вона дуже до вподоби т. Сулимі. В конспекті „Істор. Укр. Письменства“ він пише: „багата лексика й фразеологія Черкасенкова в народному дусі“ (ст. 30). Так, і я гадаю, вкупі з т. Сулимою, що мова Черкасенкова гарна й цілком варто їй наслідувати.
З усього зазначеного, гадаю, зробилось цілком ясним, що не я, а як-раз тов. Сулима поверхово ознайомився зі „Словарем“ Грінченка і з „Увагами“ О. Курило, яка в більшості випадків тільки пропонує замінити той чи инший вираз кращим—там, „де дається“, порівн. напр., її уваги що до відносно або що до в порівнанні, ст. 52 (це теж мої „гріхи“); не досить знайомий він також із народньою і взагалі з законами розвитку мови. Літературна мова кожного народу, виростаючи на грунті одного наріччя, пізніш, одначе, приймає в себе через письменників унески з инших діялектів. Адже-ж таким шляхом розвивається й російська літерат. мова. Боротьба проти нових слів та зворотів нагадує кумедні змагання Нечуя-Левицького, який, сперечаючись із галичанами, бажав щоб усі розмовляли так, як в його селі. Адже-ж мова ввесь час живе, відбиваючи на собі соціяльно-економичні умови життя. І тому, скільки пуристи не дбали-б про чистоту укр. мови, вони не спроможуться спинити вплив на неї російської мови.
2) Мої правописні помилки. Відхиляюсь від академичного правопису, який визнають не всі академики, в написі —ости в мн. жін. р. (порівн. в „Увагах“ О. Курило), бо не повинен бути «plus royaliste que le roi». Майже завжди пишу мняк — і тільки в кількох місцях залишилося м'як. Між инш., в написі цього корня т. Сулима виявив значно більший нахил до ріжноманітности і в його «Червон. Зорях» знаходимо мняк —— (ст. 81), м‘як—(207), мнячк (209 і м'ячк (213). Сицилії, Италії, класіфикації (26) і надруковати (3 ст.) — друкарські помилки, пор. ясні приклади напису класифік, — а на 53 стор. мої слова про закінчення дієйменн. на -увати. Губного отвору не є непорозумінням (див. Свенціцьк., основ. н. про м., ст. 33; цього терміну вживає в лекціях і акад. Тимченко).
З цієї категорії залишається в мене тільки lapsus «в іпат‘ївському» замісць «в іпатському». Цього, вкупі з зазначеними вище 4 помилками, може досить для т. Сулимі, щоб знищити вартість моєї книжки. Рецензент ще негативно поставився до мого «архаїчного» методу. „Архаїчність“ полягає в тому, що я доводячи ту чи иншу думку, беру під увагу погляди инших учених.
Всього міг я чекати, але зовсім не сподівався, щоб рецензенти образились на мене за те, що я хотів виявити «діяпазон цього знайомства з прізвищами й працями ріжних учених» Це мені нагадує чехівську героїню, що скаржиться „они хочут свою образованность показать“. Що-правда, бібліографія наближає характер книжки більш до монографії, але й у такому вигляді моя „Коротка ст. укр. м.“ може бути зрозумілою для студентів 3-го курсу ІНО. Принаймні крім Одеського ІНО, вона ще стала в пригоді в Київському ІНО, слухачами якого ак. Тимченко запропонував мою книжку, як підручника.
В своїй докладній рецензії т. Сулима забув сказати ще про таку маленьку подробницю в моїй книжці, як зміст. А може ця дурниця взагалі його не цікавила?
П. Бузук.
«Відповідь на відповідь» проф. Бузукові.
Amicus plato, sed magis amica veritas, і тому я мушу визнати, що моя рецензія на «Коротку історію укр. мови» проф. Бузука таки справді «виникла в наслідок великого непорозуміння» (П. Б.¹)
Коли-б усі динамично-яскраві риси ультра-варварського стилю й увесь арсенал фразеолоґичних та лексичних сурогатів я помітив-би не в «Короткій іст. укр. мови» проф. укр. мови Бузука, а в канцелярських, газетних чи яких-будь инших т. зв. українських перекладах і подібних до них творах, то вся ця лінгвістична непристойність не викливали-б у мене аж ніяких рецензентських рефлексів, а справила-б лише мимохідне юмористичне вражіння. Бо я-ж знав-би тоді, що це—або volens—nolens приголомшеного Дубровсько-Терпилівськими словниками канцеляриста, або sancta simplicitas якогось „щирого українця“ типу т. зв. «котрого позаяка», або макулатура меткого «спеца», що, з‘огляду на обставини, лише позавчора почав читати українські книжки й т. инш.
Нікого з допіру згаданих громадян я не займав-би ніякими рецензіями, бо це марне гаяння часу. Обминув-би я мовчки й «Коротку історію укр. мови» проф. Бузука, коли-б заздалигідь був довідався про те, що автор її ладен нести на своїх плечіх „гріхи всієї сучасної української літературної мови“ (П. Б.), свідомо проймається тими гріхами й несміливо сподівається, що коли це загально-український гріх, від якого не вільний і сам т. Сулима, то може це вже й не такий великий гріх“ (П. Б.)...
Але, сказавши А, мушу тепер говорити й Б.
По-перше: я вважаю просто за трагікомичний курйоз, коли професор української мови виправдує свої помилки тим, що вони у кожного бувають і навіть «майже на кожному кроці подибуються в творах нових українських письменників і відомих учених» (П. Б.). І проф. Бузук без вагання, без ніякого критичного почуття раз-у-раз подає в своїй відповіді помилки, недоречності, взагалі не-пуричні факти з ріжних укр. книжок і думає, що він правий, бо з ним укупі помиляється чималенька компанія ріжноманітних авторів, книжок, журналів і навіть ціла поважна установа: Сулима ²), Черкасенко з «Хуртовиною», Ганцов, Чепіга, Свенціцький, «Червоний Шлях», Кобринська, Олесь, Винниченко, „Нариси ст. укр. м.“ Шахматова і Кримського, Тимченко, Франко, Коцюбинський, Кобилянська, Яцків, Хоткевич, Дем'янчук, Яворський, Слабченко, Смаль-Стоцький, академіки, що не визнають академправопису, й Народній Комісаріат Освіти з „Порадником по соц. вих.»...
Останній аргумент-приклад дає нам привід висловити свій жаль, що професор Бузук досі не читав фейлетону Остапа Вишні („Вісті ВУДВК“ за 10/VI-23 р.) «Теж пора!» Скористувавшися з цього фейлетону, він прилучив-би до своєї компанії ще кільки центральних установ з їхніми вивісками та штампами...
По-друге: я ніяк не погоджуюся з негативним поглядом проф. Бузука на пуризм і пуристів, а також категорично заперечую кастичну „важенність“ наукової мови... Тут загалом і коротко я сказав-би те, що говорив у першій частині своєї рецензії на «Уваги» О. Курило („Шлях Освіти“, 1923, № 9-10 стор. 211—212) і що писала з цього приводу О. Курило в самих «Увагах» на стор. 7—11 (2-е вид.)... Хай, кому цікаво, прочитає! Додав-би ще сюди й слова т. Чубаря: «Украинизация—это... колоссальная проблема, имеющая много и много ответвлений... Нам необходимо украинский язык (звичайно,— літературний, М. С.) приблизить к пониманию широких масс украинского народа... Нужно, всей нашей печати осветить достижения в этой области, не стесняясь выявлением тех грехов, какие имеются» й т. инш. („Коммунист“ за 13/VI-24).
А проф. Бузук, замісць популяризувати науку, що він її викладає студентам з фабрик та сел, замісць намагатися „приблизить к пониманию широких масс“ українську мову, скалічену де-якими письменниками й надто вченими, обстоює вузькі діялектизми таких, напр., авторів, як Свенціцький, Франко, Яцків, Смаль-Стоцький, Хоткевич і до них под., недоречно спирається на мову Чепіги Винниченка, користується з помилок инших авторів, носится з „Хуртовиною“ Черкасенка, наче в ній увесь закон і пророки, важку мову вважає за нормальне явище в наукових працях, недотепно посилається на шлях розвитку російської літературної мови, що зовсім не пристосована до „понимания широких масс“ російського народу, радіє з того, що все одно, мовляв, „пуристи... не спроможуться спинити вплив російської мови на вкраїнську“ (П. Б.).,.
Отже, не хуторянський патріотизм Нечуя-Левицького виявляю я в своїй рецензії на „Кор. істор.“ проф. Бузука, борюсь не проти нормального „розвитку мови, її поетичности“ (П. Б.), не проти нових слів і т. инш., а протестую проти того, що проф. Бузук, не усвідомивши собі елементарних критеріїв, щоб кваліфікувати мовні норми (хай прочитає про це хоч вісім рядків на стор. XI „Порадника укр. мови“ проф. Синявського, вид. „Космос“, 1922 р.), намагається забивати баки „широким массам“ „літературно-мовним“ сміттям, свідомо пропонує усі дефекти й каліцтва сучасної укр. літер. мови й наочно шкодить тому моментові в українізації, що його підкреслює т. Чубар: „необходимо укр. язык приблизить“ і т. инш. Це насамперед,—я переконаний,—мусить пам'ятати й провадити в життя кожний український лінгвіст, а не цідити крізь зуби такі „аристократичні“ фрази, що, мовляв, важка мова — „звичайне з'явище в наукових працях“ (П. Б.).
По-третє: на ріжні „іронії“, запитання, поради, банальні сентенції, безпідставні висновки й инші дрібниці, що до мене особисто, не вважаю за потрібне й відповідати проф. Бузукові, бо що там говорити про мух, коли іхтіозаврів маємо.
М. Сулима.
_______________
¹) Скорочення в дужках (П. Б.) «означатимуть, що фразу перед скороченням узято з «Відповіди» проф. П. Бузука.—М. С.
²) За правопис читанки «Червоні Зорі» т. Сулима невідповідає (див. «Вісті ВУДВК» за 8/ІІ-24 р.).
З приводу книжки проф П. Бузука «Коротка історія української мови» й полеміки П. Бузук—М. Сулима.
П. Бузук надрукував вищеназвану книжку, очевидно, в наслідок своєї професорської діяльности і в допомогу студентам І. Н. О. М. Сулима в 6 ч. „Шляху Освіти“ за біж. р. надрукував рецензію на неї, але власне не на зміст книжки, а майже виключно на мову проф. Бузука, розкритикувавши останню на всі боки. У цьому числі „Шл. Осв.“ читачі уже зазнайомились із „Відповіддю мойому рецензентові“ проф. Бузука, а також і „Відповіддю на відповідь“ М. Сулими.
Рецензент М. Сулима, викривши дуже нечисту мову книжки проф. Бузука, вважає цілком зайвим зупинятись на змісті її. Проф. Бузук-же, спростувавши по свойому закиди М. Сулими що до мови, іронично додає: „В своїй досить докладній рецензії т. Сулима забув сказати ще про таку маленьку подробицю в моїй книжці, як зміст. А може ця дурниця взагалі його не цікавила?“ не без підстав вважаючи, що зміст його книжки в кожному разі є те на що слід звернути головну увагу. Отже, спинюся коротенько на цім.
„Історія української мови“ проф. Бузука ґрунтується не на працях безпосередніх знавців української мови, як акад. Смаль-Стоцький, акад. Кримський, Потебня, Михальчук, а головним чином на працях чужинців, що, як відомо, далеко менше знали й знають українську мову, ніж кашубську або лужицьку. У наслідок цього характерні прикмети української мови не виступають у викладі проф. Бузука з належною яскравістю, а иноді просто тонуть у хвилях „общерусского“. Так, напр., про таке явище укр. фонетики, як змішування старих ы й и в середньому (сучасному) и говориться лише принагідно, як про дрібницю (ст. 46), в той час, як іде цілий розділ про перехід старих е в о після приголосних в таких випадках, як идёт, тёплий (російські), що ілюструється прикладами з Двинських грамот, Новгородської эвангелії (північно російські пам'ятки!—ст. 47—48). Отже, читач „Короткої іст. укр. мови“ усвідомляе насамперед „головне“ з української фонетики—це йдём, берёза, сёла..., а коли справді в українській мові цього немає, то це вже „отступление от общего правила“, результат чинности другорядних причин. „Правилом“ української мови за проф. Бузуком являється й брать, спать, писать..., а коли що є брати, спати, писати..., то це вже „вплив тих випадків, де це закінчення стояло під наголосом“ (ст. 39). Характерне й дуже старе українське дж в таких випадках, як ходжу... автор поясняє тим що, в „правильну“ форму хожу... д увійшло „під впливом форм дієйменника ходити“... (ст. 6.), не маючи, очевидно, це дж навіть за один звук, що ще можна подарувати Соболевському, а не професорові вкраїнської мови. На 40-ій стор. проф. Бузук навчає, між иншим, що в укр. мові в назвуці з'явились на місці старих рь, ль, рь, ль такі сполучення: „or, ol, ar, al‘, ir, il‘“, але не наводить жодного прикладу на ар, бо його мабуть і немає (принаймні в словнику Грінченка немає жодного такого слова) але зате-же є російській мові (аржаной, Артищево...). Взагалі, пишучи „Коротку іст. укр. мови“, проф. Бузук мав ув уяві головним чином свою „руську мову“, лише трохи більше віддаючи уваги мові вкраїнській, ніж, напр, Шахматов у своїх працях „по русскому языку“. Залежність проф. Бузука від цього останнього до того велика, що без Шахматова він не наважується говорити навіть про самоочевидні й елементарні речі, як напр., про перехід л на в в кінці складу: „В сучасний мент ми, згідно з Шахматовим (підкресл. моє—О. С.), подибуємо цю зміну л в у нескладове в кінці складу“ (ст. 53).
В невеличкій книжечці проф. Бузука можна вказати досить велике число фактів—свідків того, що книжку писано не тільки без належного студіювання самої української мови, а навіть і без належного студіювання наукових праць добрих знавців української мови.
Нижчепідписаний дуже далекий від того, щоб уважати тільки такий-то погляд на те чи инше явище української мови ва безсумнівно правильний, але-ж сучасне становище науки про вкраїнську мову й суспільні функції останньої примушують ставити до книги з такою назвою, як „Коротка історія української мови“ далеко більші вимоги, ніж ті, що поставив був собі проф. Бузук, пишучи свою книгу. Коли ще додати, що в книжці проф. Бузука немає аж ніякісінької „педагогізації лінгвістики“ (нема навіть таблиці звуків сучасної літерат. укр. мови!), а крім того трапляються дивовижно-необдумані теоретичні „новели“ (як, напр., необхідність звука и між старим о й новим і— носъ—нис—ніс: чому-ж тоді низ не перешло на ніз?—ст. 5L), коли взяти на увагу й це, то думаю, висновок такий не здасться безпідставним.
Перейдім тепер до „іхтіоваврів“ М. Сулими. Нема чого казати, мова книжки, проф. Бузука справді-таки кепська, але це видно далеко більще з самої книжки, аніж із рецензії М. Сулими, і ця остання викликає на уваги не менше, ніж сама та мова проф. Бузука. Сулимина метода такого роду, що, вживаючи її послідовно, величезну більшість українських книг можна знікчемнити, і то не взагалі книг, а найкращих, загальновизнаних навіть що до мови. Я цілком солідаризуюсь із М. Сулимою на тім, що до книги такого роду, як „Історія укр. мови“—раз, до автора-професора вкраїнської мови—два, та ще й у 1924 р.—три „язикові“ вимоги не тільки можна, а й слід ставити безумовно суворі, але-ж навіщо їх ставити так безпідставно? Навіть коли вважати тільки це не мій погляд), що авторова мова такої книжки, як книжка проф. Бузука це „іхтіозавр“ проти „мухи“—змісту її, то хіба-ж виписуванням огріхів проти „свого“ язикового, катехізму може обмежитись рецензент - спеціяліст? Хіба-ж М. Сулима, своїм оцим способом орудуючи, та не дав тієї самої зброї в руки своєму опонентові, коли той у „Відповіді мойому рецензентові“ посилається на свій катехізм („Хуртовина“, Чепіга, Н. К. О...)? Коли взяти на увагу, що сперечаються спеціялісти, то катехізм проф. Бузука можна навіть визнати „науковішим,“ бо він-же посилається на самі джерела, а не на погляди й смак хоч-би й дуже авторитетного знавця мови. В закидах М. Сулими що до дефектів мови проф. Бузука багато цілком слушного, але це слушне цілком убезпідставлене тим, що рецензент не відріжнив його від своїх особистих язикових уподобань, зробивши з першого й другого собі фетиша, забувши науковий заповіт Потебні—„Не сотвори собі кумира“ Сотворивши собі кумира з „Уваг до сучасної укр. літературної мови“ О. Курило, (книжки й насправді дуже путньої) та де-яких своїх власних уподобань, М. Сулима навіть не помічає в мові проф. Бузука де-яких фактів дійсно видатного калічення вкраїнської мови, як от „в складах, попередніх тим які втратили...“ (=предшествующих тем—ст. 43, 48), „ця ознака вряд-чи перенесена з болгарського оригіналу“ (ст. 46). Тут (не кажучи вже за „вряд“) це чи так немилосердно зрусифіковано (прирівняно до російськ.— ли), що в рецензії, присвяченій майже виключно мові автора, дуже доречно було-б спинитись на питанні, як уживається чи в українській мові, і як треба ставитись до поширеного в літературній мові „ледви чи“ (без коми).
Стоячи на позиції М. Сулими, посилаючись на „Уваги“ О. Курило й словник Грінченка, і Сулимі можна закинути незнання „елементарно-популярних законів“ складні навіть у його „Відповіді на відповідь“, напр., треба не „говорити про мух“, як там у його, а „говорити за мухи“, не „обстоює вузькі діялектизми“, а „обстоює за вузькими діялектизмами.“
В літературній мові в кожен момент її життя (а й поготів ув сучасній укр. літер.) дуже багато неусталених, рівнобіжних (подвійних, а то й потрійних) синтаксичних сполучень та лексичних варіянтів. Їх можна розбити на 3 найважніші категорії: вирази вірні, але не рівнозначні і лише помилково змішувані, вирази вірні й рівнозначні, або близькозначні і, нарешті, вирази рівнозначні, але не рівновартні. Оскільки, напр., вияснено й визнано, що „хата заметена“ і „хату заметено” зовсім не рівнозначні сполучення, і що їх плутати не можна без шкоди для мови, остільки, й оцінка мови що до цього може бути категорична.
Але оскільки в укр. мові вживається і „казати про що“ і „казати за що“, „за мух“ і „за мухи“ без помітної або без виясненої ще ріжниці в значінні, остільки й нав'язувати иншому своє вподобання якоїсь із цих форм немає об'єктивних підстав. До цієї другої—дуже численної в укр. мові—категорії відноситься й вираз „потреба в підручниках“, так ілюстративно (для хибности позиції М. Сулими) забракований рецензентом. Як довести безумовну вірність або невірність уживаних, або принаймні можливих, виразів „потреба в підручниках“, „потреба підручників“, „потреба на підручники“? До якого синтаксичного ряду безумовно слід віднести цей вираз, чи до ряду
брак підручників
недостача людей
бажання щастя...
Чи до ряду
попит на підручники
падіж на скот
надія на брата...
Чи, нарешті, до ряду
щастя в дітях
ріжниці в значінні
провина в тім...
Можемо вивести цілком стале правило про те, що дієслівна конструкція визначає подібні речівникові конструкції, коли наведені вирази суперечать цьому (падає скот—падіж на скот), коли, напр., „надія“ допускає ще конструкцію і з місцевим відмінком і з знахідним (див. словн. Грінченка)?
Що правда, є підстави перевагу віддавати конструкції з родовим відмінком, але-ж стояти в межах народньої мови літературній мові тут просто-таки не сила, і напевно сам М. Сулима віддасть перевагу проти виразу „досвідченість сучасних поетів справи техніки складання віршів“ виразові не вірному (з його погляду) „досвідченість сучасних поетів у справі техніки“. Та й із погляду вдоскональнення мови прийменникові словосполучення стоять вище за инші,¹) і розвиток їх, коли тільки він не виходить із берегів даної мови, треба вважати за явище позитивне, а не навпаки, тим паче, що вкраїнська народня мова дає багато засобів за-для такого розвитку. Звичайно, встановляти такі синтаксичні ряди що до їх походження, значіння далеко важче, ніж розкритикувати чиюсь мову на підставі примітивів народньої фразеології та своїх уподобань, але-ж яка користь від такої критики?
До явищ третьої категорії можна віднести такі вирази, як „по Геродоту“ й „за Геродотом“. Перший вираз треба забракувати безумовно, але не тому, розуміється, що він нагадує російський або комусь не подобається, а тому що він без найменшої потреби ускладняє вкраїнську фразеологію, заміняючи усталений шаблон „за Грінченком,“ „за Шевченком“... й надаючи прийменникові „по“ нового відтінку значіння, і без того вже обтяженому ріжними значіннями. Але, здається, немає підстав вважати за зайвий вираз „по можливості“ („по змозі“), коли є ряд „по щирості“, „по людському“...
Без помилок, певна річ, не обійтися й тут, але-ж велика ріжниця по-між можливими помилками при таких критеріях для оцінки мови й помилками при суб'єктивній оцінці. Там, де повинна говорити наука з її основним знаряддям—логікою, не до речи говорити так, ніби ти маєш мандата на безапеляційні присуди, а роздратований тон тільки підкреслює безґрунтовність тих присудів.
О. Синявський.
__________________________
¹) Див: А. Потебня „Из записок по русской грамматике", II, ст. 299—300.
Від редакції. Друкуючи полеміку Бузук—Сулима—Синявський, редакція головну увагу звертає на ті моменти, що в'яжуться з творенням сучасної української літературно-масової мови (позиція О. Курило й М. Сулима). Проти цієї колосальної проблеми „зміст“ книжки проф. Бузука (розкритикований Синявським), звичайно, єсть „муха", а не „іхтіозавр“... Що до „кумірів" з заповіту Потебні, нагаданого Синявським, то редакція вважає необхідних підкреслити читачеві, що єсть „куміри“ й куміри... Коли О. Курило й М. Сулима мають собі за „куміра“ літературно-масову мову, то для життя, для сучасности це—не погано. Та й, з другого боку, є відомо-ж, що при ієзуїтичному поводженню з заповітом „не сотвори собі куміра“—він частенько стає за фіговий листочок для представників так званої аполітичної „чистої науки“, що грунтується не на живому житті, а на якійсь фіктивній „логіці“, класовий зміст якої нам добре відомий.
Отже, про „зміст“ і „мову“ проф. Бузука ми говорити не будемо: досить сказали фахівці. Рецензія т. Сулими—гостра, неповна, надто різка, місцями може, з де-яким „пересолом“, але—на нашу думку—далеко не „без грунту“ (тут проф. Синявський иноді сам проти себе йде). Що до думок останнього, то вони місцями, там, де говориться про техніку мови, дуже цікаві й цінні, за винятком (і не малим!) всього того, де виставляється, наприклад, таке: тут „повинна говорити наука з її основним знаряддям—логікою“... Ідучи за цим грубо-ідеалістичним принціпом, можна називати „убезпідставленими“ всі що-найконкретніші з‘явища, всі що-найматеріяльніші життьові факти, коли їх не аргументовано способами логіки „кабінетної“...
Полеміку на цьому припиняється.
[Путь просвещения, 1924, №9, с.251–259]
03.07.2018