Театр імені Лесі Українки на початку цього сезону отримав нового художнього керівника, а за кілька місяців – і новий для себе статус академічного. Втім, для цих львівських театральних enfants terribles це не стало (і, сподіваємося, не стане) приводом припиняти пошуки нових театральних форм та презентувати нові прем'єри. Один зі «свіжаків» сезону 2016-2017 рр. – вистава «Людина в підвішеному стані» у постановці киянина Ігоря Білиця за п'єсою драматурга Павла Ар'є.
Похід в театр на «Людину в підвішеному стані» спочатку дратує і неприємно дивує. Спершу – трохи зависока ціна на квиток (можливо, цілком виправдана, але незвична для відвідувачів цього театру). Потім – недоречна не-пунктуальність: 18:55, а до зали ще не пускають. Втім, рівень напруги спадає, щойно помічаєш Павла Ар'є, який мчить сходами і займає місце біля входу в партер – так, ніби сам особисто збирається вітати кожного глядача. Нарешті запрошують до зали, і охочі ввічливою змійкою починають заходити, одразу ж наштовхуючись на спини тих, хто встиг зайти першим.
Власне, вже всередині розумієш: глядачів не так багато, зала порожня і лунка, як ранок першого січня, а працівники театру ввічливо манять тебе підійматися просто на сцену. Так, на той самий недоторканний прямокутник, де коїться магія (абощо інше), і який тобі дозволяли споглядати тільки знизу, благоговійно тягнучись до прекрасного. А тут зненацька ти отримуєш своє власне місце на сцені поруч з акторами.
«Найкращий досвід – дивитися концерт чи виставу з-за куліс. Коли ти дивишся на акторів прямо – це не цікаво; а коли ти садиш глядачів по обидва боки сцени, вони ніби підглядають, а актори роблять все можливе, щоб звертати на них увагу. Глядачі дивляться в очі одне одному: можуть побачити іншого навпроти, і це створює певний дискомфорт. Я мрію про те, щоб заховати глядача від акторів зовсім, щоб актори остаточно могли розслабитися. Бо навіть коли в нас на репетиції з'являвся хтось не задіяний у виставі, акторів одразу перемикало і починало тягнути до класичності, правильної канонічної гри, а я цього не хочу», – пояснює свою ідею режисер «ЛПС» Ігор Білиць.
Створити дискомфорт глядачеві сидінням на сцені досить легко: ті, хто в першому ряду, не мають жодної змоги розслабитися, комфортно витягнути ноги вперед (а ну ж раптом, хтось з акторів зашпортається!), а тим, хто позаду, взагалі не дістається жодного місця для будь-яких маневрів. Допоки ви роздумуватимете, куди ж подіти свої кінцівки, раптово почнеться вистава. І протягом перших хвилин вам здаватиметься, що ви потрапили на концерт «Хамерман Знищує Віруси». Або на тур Мадонни 1994 року, костюми до якого створював французький дизайнер Жан-Поль Готьє.
Візуальне тут переважає і ріже очі, аудіальне – радше нагадує випадковий набір звуків, а зі стелі театру у певний момент раптово «випаде» жива людина, прив'язана до мотузок. Довкола «маріонетки» почнеться дивний язичницький танець… Проте, за кілька хвилин хаос, какофонія і гротеск на сцені зійдуться в єдину картинку, і вам почне подобатися.
У основі дійства – п'єса Павла Ар'є, написана у 2011 році. Її сюжет простий, як рецепт яєчні: акторська трупа збирається на виставу, одного з них підвішують просто до стелі, всі інші танцюють довкола, потім розходяться, а про підвішеного забувають. Потім відбувається жорстоке побиття підвішеного, і починається найцікавіше: пошуки винного. Улюблена українська народна забавка, яка виграє за популярністю в будь-якого серіалу чи умовного «Х-Фактора». Так, це вже було у «12 негренятах» Агати Крісті, «12 розгніваних чоловіках» Сідні Люмета, шоу «Останній герой» і навіть тому самому умовному «Х-Факторі». Але спостерігати за розвитком конфлікту особистостей в закритому середовищі можна так само нескінченно, як за водою, вогнем та працею інших людей. Від сварок акторів в «ЛПС» неможливо відірватися ще й тому, що між собою лаються не чужі одне одному люди.
«Найсильніші сварки відбуваються з рідними людьми. В театрі люди дуже зближуються, там неможливо працювати з особистістю, якщо ти з нею не споріднений. Ми накручуємо енергію чесності і справжності, яка б вабила всіх людей, щоб кожен бачив щось цікаве для себе. Щоб глядач дивився виставу не про акторів, а про своє життя. Адже подібні конфлікти відбуваються всюди – на роботі, в сім'ї, між друзями», – говорить Ігор Білиць.
Загалом, Білиць хотів поставити цю виставу досить давно: «З цією п'єсою я знайомий ще з Тижня актуальної п'єси в 2011 році. Тоді була ідея, що її мають читати ліліпути. Для мене це п'єса про маленьких людей, які думають, що вони великі, бо загалом актори, і ті, хто працюють в театрі, думають, що вони великі, і якось впливають на світ зі свого маленького сірого приміщення. Півроку тому ми зустрілися з Павлом Ар'є, і мені захотілося нарешті “закрити гештальт”. Ми хотіли реалізувати постановку за місяць, ще влітку, але не встигли, і прем'єра випала вже на осінь; кажуть, так навіть краще. Мені подобається вистава, вона – про театр, а тому простір для фантазії просто безмежний. Творити дозволяє і сам текст. Рідко коли сучасний текст дозволяє так широко знущатися».
Думаєш: можливо, більшість з нас і є маленькими людьми; але це зовсім не заважає нам прагнути великого, і бути здатними на щось видатне. А потім спостерігаєш, як благородний пошук винного поступово переростає у взаємообмін мізерними звинуваченнями і ницими докорами за гріхи давно минулих днів. Ти думав всі забули, пробачили, проїхали. Аж ні! Пам'ятають кожен твій промах, як ніби ти скоїв його лише вчора.
За словами режисера, найважче у роботі над виставою було позбутися надмірної театральності. Українські театральні школи вчать вибудовувати роль і жити в ній, натомість «ЛПС» вимагала від акторів якраз протилежного – просто говорити, просто бути собою: «В нашому акторському просторі майже відсутня практика “грати нічого”, коли немає образу, а є тільки ти». Сам Ігор Білиць вважає, що підвішений стан дуже добре відомий людям театру (і тому, мабуть, не треба його «грати», варто лиш оголити свої переживання). Різниця між високими прагненнями і їх реалізацією на сцені, між творчістю і реальними можливостями – матеріальними, зокрема… Підвішений стан для кожного окремого актора – це співвідношення його зарплатні і реальних цін, наприклад, на житло. Але хіба це актуально лише для акторів?
Найперша, емоційна реакція вже на саму назву цієї постановки – це якийсь легкий тремор, дискомфорт, щось, чого хочеться чим швидше позбутися. Але спробуємо подумати інакше. Пам'ятаєте, не так давно була (і місцями досі лишилася) популярна тема – «підвішена кава», за яку платиш ти, а випиває її інший, безкоштовно?
Можливість, якою зможе скористатися хтось, кому вона буде якнайбільше потрібна. Довіра, що щиру пропозицію не використають для власної наживи. Відчуття спільності з товариством, у якому, звісно, буває вкрай важко, і навіть нестерпно, але без якого людина поступово втрачає людську подобу.
09.11.2016