Щоб не було дїйсною причиною теперішної війни, боротьба за ринки збуту чи бажанє територіяльних здобутків, то річ певна, що війна ся зродила ся серед ферменту, розчиненого національним питанєм, яке й серед воєнної заверюхи не переставало придавати їй ідейного підкладу. Як з одної сторони російська аґітація серед балканських народів, як також і в Галичинї, обчислена на дискредитованє Австро-Угорщини, в своїх наслїдках мусїла довести до оружного конфлїкту, так з другої сторони поневолені народи Росії привитали були сю війну як здавна бажану нагоду увільнити себе від оков, в яких були вони держані в сїй тюрмі народів.
Яких наслїдків по війнї й не надїятиб ся, то річ ясна, а навіть, попри голословні заяви, доказана подекуди й дїлами, що в сїй війнї національне питанє змогло ся до великого значіня і назріло до розвязки.
Хоч центральні держави, вступаючи в сю вiйну не проголошували, як чинили се на всю губу держави антанту, ідеї визволеня народів, то фактично і немов автоматично побідний похід центральних держав на землї, замешкалі недержавними племенами, рівнав ся визвольній акції. Здобута осередними державами Польща одержує полїтичну незалежність з руки побідних держав, нимиж розважує ся серйозно створенє незалежної Литви, в Бельґії Фламандцї одержали непризнавані їм доси національні права. Але і в межах старої державної приналежности пруські Поляки одержують з уст уряду і законодатних тїл торжественну обіцянку, що будуть знесені в їх користь дотеперішні національні обмеженя, а й Угорщина готова признати національні права найсильнїйшій з немадярських народностей — Волохам.
Коли отсе по сторонї осередних держав зрозумінє до національних справ зазначило ся рядом позитивних діл, то по сторонї антанту, який розпочав війну перехвалкою про намірене освободженє "малих народів", в його відповіди на ноту президента Зєдинених Держав теж саме національне питанє піднесено до значіня рішаючого чинника при грядучім мирі.
Сконстантувавши се, зовсїм оставляймо на боцї всю внутрішну вартість сеї заяви, диктованої анґлїйським бажанєм: проволїкти війну і словами перелїцитувати дїла центральних держав. Та якою-б не була внутрішна вартість національної проґрами антанту, як небудь нещирою є вона хочби супроти такого яркого факту, що разом з тим російський уряд не лиш давив по давному поневолені народи свого царства, але й старав ся на окуповану територію Галичини закинути петлю національного поневоленя, то всеж таки факт, що серед змаганя обох ворожих ґруп держав й ся ґрупа, по якій стоїть Росія, почула конечність надати своїм змаганям закраску національного визволеня, означає тим більшу побіду національного питаня.
Одним з важних здобутків теперішної війни, се ревізія понятя нації. Практика тої полїтики, що попередила і супровожала війну, велїла зревідувати понятє нації, утотожнюваної з державою, і розширити його й на недержавні племена, як чинники міжнародної полїтики.
Булож національне питанє запальним елєментом сеї війни! Коли Европа дїйсно бажає, щоби після теперішної війни запанував трівкий мир, то мусить вона подбати о те, щоби з терену взаїмних відносин між державами по змозї усунено експльозивні елєменти, в першім рядї відобрано вибухову силу національним непорозуміням. Переведенє сего в формі усамостійненя етноґрафічних одиниць як державних індівідуальностий лежить поза границями можливости не лиш з причин ґеоґрафічних. І з причин господарських, культурних і чисто полїтичних се рішучо далеко не все відповідає інтересам і бажаням поодиноких народів чи його частий. Погляд на більшевартність національних держав, який опановував минуле столїтє, не видержав критики супроти новійшого погляду, що велика культурно-полїтична місія припала в участь власне тим державам, національно мішаним, котрі з’уміють перетворити ся в тип держав національних, зневтралїзованих під національним зглядом через признанє рівних прав і рівної участи в користях державної приналежности всїм народам, заселяючим дотичну державу.
З поміж воюючих европейських держав дві ворожі держави становлять тип національно мішаних держав: Австрія й Росія.
Як не узгляднювати Швайцарії, на котрій найкраще ілюструють ся благодатні наслїдки рівноправности її народів, якої устрій є однак вислїдом спеціяльних умов її повстаня, то зпоміж всїх великих і малих европейських держав Австрія є першою, що вступила на шлях перетвореня з національно мішаної держави на державу національностий. В справедливости для народів пізнано будучність і силу австрійської держави, без чого основний державний закон про рівноправність австрійських народів нїколи не бувби побачив денного сьвітла. Правда, що гарна думка, увіковічнена тим державним законом, в практицї полїтичного житя нераз викривлялась під напором потреб дня, правда, що до подїлу державним добром допущено не всї народи в однаковій мірі. Але факт остає фактом неоспоримим, що в напрямі розрібки національного питаня в теорії і пристосованя теорії до практичного житя і в законодавстві Австрія займає становище піонїра. Якіб не були переходи судьби поодиноких народів сеї держави, то річ певна, що прінціп національної рівноправности австрійських народів нїколи не пішов тут в забутє. Не пішов він в забутє також супроти Українцїв, а сам факт, що історію Галичини від часу її приналежности до Австрії переплїтає ряд невиконаних нїколи постанов і рішень про поділ і відокремленє сего краю, сьвідчить лише про боротьбу сего прінціпу із зовнїшними впливами, дїлаючими нераз наперекір сїй непохитній правдї, сконстатованій рядом найкращих теоретиків австрійської державности, що сила Австрії лежить в переведеню в житє признаної принціпіяльно рівноправности народів. Сильною вірою в живучість сеї правди проняті передовсїм австрійські Українцї, котрі як і неоден инший нарід Австрії могли одержати змогу національного розвитку лише в тій державі, котра не може мати інтересу в тім, щоби котрий з її народів був згладжений з лиця землї, до чого спрямована державна і національна полїтика її північної сусїдки, Росії.
Глухою іронією являєть ся через те факт, що держави антанту, видвигаючи на чоло своєї воєнної полїтики прінціп національної свободи, вістрє своєї мови звернули власне проти Австрії. Се тим більша іронїя, що по сторонї антанту стоїть Росія, яка не то що є клясичною країною національної неволї недержавних націй, але й — не зміняє тут справи форма правлїня, автократична чи демократична — загалом позбавлена елєментів, якіб могли направити її в напрямі переміни на державу національностей.
Коли Австрія вже в своїм заложеню була державою складовою (дїдичні габсбурські краї: Чехія, Угорщина), то Росія, яка вийшла з московського національного пня, забсорбувавши чужоплеменні фінські племена, положила в основу свого державного істнованя прінціп національний. Коли приміром Нїмеччина, як дійсно національна держава, бережучи чистоти сего прінціпу устами всїх своїх найкращих державних ідеольоґів, береже його і в тім розуміню, що всякий приріст нових територій з чужим етноґрафічним населенєм уважає шкідливим, то російська державна полїтика йде до того, щоби поглотити як найбільше земель з чужими племенами без розбору. Випливом сеї тенденції є сконструована московською полїтикою і бережена московськими державними теоретиками, також лїберальними, ідея "русскої" нації у вузшім і ширшім розуміню (нація великоруська і триєдиноруська), але й ще дальше ідуча ідея російського моря із славянськими допливами.
Коли отже прінціп національної рівноправности є австрійською рацією стану і його переведеню в житє без решти не стоїть на перепонї сила протидїланя загроженої державної нації, якої тут нема, то переведенє в житє національного прінціпу в Росії, се велике революційне дїло. Се дїло усуненя московського племени із становища державної нації, на якій воно держить ся передовсїм доґмою про "єдинство русского народа", се знївеченє самої сеї доґми, се ограниченє пануючої тепер московської нації до самовдоволеня своїх культурних і економічних потреб, без примусу складати ся иньшим племенам на силу і культуру пануючої нації. Се в дальшій консеквенції створенє иньших, добровільних аттракційних центрів, зруйнованє панслявістичного ідейного будинку і на кождий спосіб положенє запори розмахови російського велита на захід. Се врештї спосіб утреваленя мира і розвязки східно-европейського питаня в дорозї природної еволюції, що лежить не лиш в інтересї центральних держав, але на дальшу мету й в ліпше зрозумілім інтересї й наших ворогів на дальшім Заходї.
В лютовім випуску "Neue Rundschau" висказує берлїнський соціял-економічний теоретик др. Ф. Оппенгаймер погляд, що прінціп національного самоозначеня дозрів до того, щоби пристосувати його до уладненя европейських відносин, в чім уґрунтовує він можність дійти до скорого, трівкого мира. Прилучаючись до його погляду висказує проф. др. Файльбоґен в статї "Zur Autonomie der Nationen", поміщеній в "Internationale Rundschau" свій погляд, навязуючи до згаданої нами національної проґрами антанту в отсих словах: "Нехай буде, що антант, називаючи в своїй відповіди на ноту президента З'єдинених держав "освободженє" австро-угорських народностей одним з услівій мира, могла мати на думцї їх відірванє від наддунайської монархії, то однак можна напевно міркувати, що, коли нїщо иньше не стане на перепонї, антант в інтересї мира буде готов задоволите ся забезпеченєм автономії для всїх націй австро-угорської держави".
Нам нїяк прилучити ся до поглядів вченого професора без деяких передпосилок. Нехай те буде правдою, що держави антанту під напором знаменитих оружних успіхів осередних держав перестали себе дурити можністю розторощеня Австрії. То натомість присвоєне собі уряду куратора малих і великих народів, а з окрема народів австрійських, сею ґрупою держав, по котрій стоїть Росія, се брехня, яка має вигляди, остати найбільшою брехнею нашого столїтя. Бо-ж власне Австрія є якраз сею державою, котра, признавши рівноправність своїм народам, вказала иньшим державам дорогу, по якій може стати полагодженим національне питанє не лиш по сей, але й по той бік стрілецьких окопів. Клич національного самоозначеня в устах антантського полїтика, сеж немов лише слабий відгомін австрійських основних законів, а перевести його в дїло, се значить перевести в дїло те, що австрійська державна думка признала найкращою основою істнованя і розвитку ріжно-національної держави. Се перевести в дїло те, чим сильна ідейно австрійська державна думка, чим сильна ся національно мішана держава, яка є в можности сю реформу на собі перевести і перенести. Державний орґанїзм Австрії від десятків лїт з добрим успіхом травить записану йому домашними лїкарями національну медицину, яка з чоловіка, прозиваного нашими короткозорими противниками "недужим", зробила зелїзного лицаря, яким він виявив себе в теперішній війнї.
Тож найкращою відповідю на національну рецепту антанту моглаб бути зі сторони Австрії от яка: Лїкарю, ісцїли наперед самого себе! Але сего мало. Раз національна справа виринула в тім розмірі, що лагодить ся стати осередною точкою мира, то осередні держави повинні прикласти своїх заходів до того, щоби прінціп національного самоозначеня найшов рівне пристосованє у всій Европі. Ми вже згадали, що оружні успіхи осередних держав були побідним походом національної ідеї. Відома річ, що прінціп національної автономії відповідає животному інтересови австрійської держави і що — зпоміж всіх держав Европи — він може бути переведений в житє не лиш тут по лїнїї найменьшого опору, але — як слушно завважав нїмецький професор — повинен найти пристосованє в угорській половинї монархії. Необчислимий в наслїдках інтерес осередних держав, згідний з інтересом всїх дїйсних прихильників трівкого мира лежить в тім, щоби прінціп національного самоозначеня, проголошений крикливо антантом найшов пристосованє власне і серед держав сеї полїтичної спілки, а передовсїм серед народів російської держави, сего велита-народожерця, і був запоручений сторожами будучої европейської рівноваги.
[Буковина]
01.05.1917