Великдень (1913)

Хто його забуде — се Великоднє пробудження душі?

Наше химерне життя не має багато часу для того, що називаємо нашою найглибшою ду­шею. Нам не вільно бути вдумливими аскетами. Той середньовічний містик, що задивлений невпин­но в утаєне нутро своєї душі доходив до най­чудніших мрій про небо і наче рукою торкався невмолимої лінії, яка в якихсь незбагнених глибинах відмежує горесний світ чоловіка від темного світа Тайни — той вітхнений містик Середновіча не є героєм нашого часу. Ми не любимо довго думати, ненавидимо тих, що пото­пають в почуваннях і ми майже забули молитися. Дивимося нині на кількадесятитомові спад­щини Шеллінґів і Геґлів і непонятна нам ся їх нечувана педантерія вглибленої в себе думки. Розгортаємо погідні карти Спіноцової мудрості і чудно нам, що сей великий творець посвятив ціле життя на математичну провірку одної дум­ки. А де ж життя і його сіяючі вершини тої гор­дої могучості чоловіка, від якої іноді ще лише один крок до повного поконання мертвої приро­ди? Ні — наш мудрець не пожертвує чудового життя новочасного чоловіка на жертвеннику одної позасвітової думки. Що нам позасвітова дум­ка? Зробимо з неї, що найвисше, кількагодин­ний університетський виклад, або забавимося її карикатурою на сеансах наших елеґантних гіп­нотизерів та дотепних спіритистів. Позасвітова думка називається в нас просто четвертим ви­міром і є на проґрамі наших розривок так, як ось виступ пані Ізадори Дункан або трупи бого­витої Павловної. Нам таки стид бути вдумливи­ми аскетами. Мільйонам колишніх аскетичних візій протиставляємо мільярди в наших банках, а героям самовідречення— героїв еґоїстичного капіталізму і гарно нам з тим. Всевладний Морґан проти страшно самотнього Єроніма. Контрольна книга наших рахунків стала нашим Святим Письмом. Як сказано: позасвітова думка не є основним складником нашого життя. У нас є вже стільки еманципації в сім пункті, що ми готові гордовиту байдуж­ність в сторону її вічно тремтючих питань yвa­жати признакою поступу. Наші мудрці люблять слово: життя і чоловік, а не люблять слів про те, що не є життям і не є чоловіком. Краще вам вже думати про те, як витворити висшого чоловіка, ніж про те, як згодити його внутрішню природу зi світом Тайни. Кажемо іменно, що життя важніше ніж всякі ідеї. Що се таке ідея? Ми любимо всякі поняття провірювати з медич­ного становища і шукаємо передовсім евенту­альної патолоґії в даній ідеї. Все нам іде о те, щоби в нас було як найменше загадок і як най­менше почуття зависимості від чогось, чого не можемо оглядати за білетами. Чуємо в собі всі сили людського еґоїзму і счеркаємо енерґічно з листи наших чеснот самопожертвовання. На примір самопожертвовання в сторону сього ін­труза — позасвітової думки. Ще лиш хиба наш кінематоґраф заставить нас до хвилевого подиву на вид того нечуваного героїзму смерті в перших християн — але ми хоч співісповід­ники, не дивимося на них зовсім як конґені­яльні на точці такого заідейного терпіння. Те вже ні. Нас бере трусливий жах на вид безлічі сих жертв позасвітової думки, відчуваємо святість тих непорочних душ з таким трудом, начеб ми читали психолоґічні єроґліфи, і ми готові на­віть протестувати — зі становища безумовного гуманізму іменно. А наші модерні артисти вглуб­ляться в химерну душу Нерона і дошукаються в ній легко красот індивідуалізму свого рода. Чому ні? Ми скорше порозуміємо найстраш­нішу глибінь туземну, ніж те, що є десь там поза межами нашого існування і має опісля, си­лою якогось ненаписаного закона, жахати нас своїм деспотичним судом Радоманта. Любимо іменно землю і нашу чудову свободу живучих сотворінь, а важко нам глядіти у вічні темряви, тобто в те царство позасвітової думки, якого ґеоґрафічних вимірів ще наші дослідники числа­ми не означили. Тим-то наша модерна реліґійність віддаля­ється щораз більше від того відвічного жере­ла позасвітової Тайни, з якого вийшла. Ми со­творили собі питому реліґію життя, мораль ду­жого, або мораль буденно етичного чоловіка і маємо перед очима передовсім десять скрижалів нашої вдачі. Аскетичний погляд в сторону етики позасвітових законодавців ми заступаємо го­стрим зором в сторону інтересів нашого "я" і дивимося головно на принцип могучості. Ми не хочемо брати на себе якихсь хрестів і не хоче­мо терпіти. Що се за постулат в сторону нашої терпеливості ? Вже Ґетовий Фавст розумів тер­пеливість проти досвідів долі як пониження для чоловіка, а ми нині вийшли вже і поза мораль того філософа. Принцип індивідуальної могучос­ті є для нас багато животворніший, ніж все прощаючий, принцип покірного терпіння проти правлячої десь там Тайни існування. Наше життя зі всіма його найглибшими вимогами стало для нас осередком існування. Існування як таке ці­кавить нас о стільки, оскільки воно є рефлек­сом нашого власного існування. Чому кожний з нас не міг би бути осередком життєвого процесу? Нас далі всесвітня історія інтересувати буде лиш як тло нашого життя. Де тут є місце на по­кору, на терпеливість проти якоїсь там долі, яку уважаємо забобоном і де тут місце на питомі інтереси душі, які іноді розбуджує в нас той смішний, ніколи невмираючий, вихрами віків бурений і топтаний, та все вічно сіяючий Ідеал Святости?

Але людство все є благородніше ніж йо­го одиниці і його раз пізнані ідеали все є зоря­ними точками на бурливому овиді віків. Неґація все є лиш яснішим тлом для того, що ми неґує­мо. І як в області природи не пропадає ні один атом первісної її енерґії, так в області духа — в області тих ідеалів, що їм людство покланя­лося — не пропадає ніщо. Нехай, що сей або той ідеал живе ще тільки як туга за ним. Так як живе в нас ще силою несмертельної туги за нею — сонячна культура Геллади, або сповита хмарами Півночі — ґерманська заґа, або той да­лекий світ Мойсеїв і Йосифів, сіяючий з глибин минувшини наче перший ранок людства. Ось так може і святість первісного, в найвищім значі­нню реліґійного аскета — живе між нами тою тугою, яку вона збуджує, коли ми — еґоїсти життя, з обов'язку обряду пригадуємо її собі. Чи не добачити б нам саме тут найглибшої суті то­го незабутнього для нас свята, яке ми називає­мо Великоднем? Бо воно, як ні одно інше з на­ших свят, пригадує нам протягом того виїмко­вого тижня нашого року, котрий називаємо Ве­ликим — ті траґічні глибини позасвітової дум­ки, з яких вийшла наша велика реліґія любові, яку ми ще завсіди не в силі заступити жорстокою реліґією боротьби про себе. Ступаючи тро­хи вже боязким кроком по мовчазних просто­рах наших храмів в той справді великий тиж­день позасвітової думки, ми несподівано відчува­ємо дивну назву в нашім розгуканім життю. Се вражаюче intermezzo тої первісної, глибоко ре­ліґійної святості, яка для нас трохи не стала каз­кою. Ми люди того великого, безумовно про себе думаючого життя, ми, сі завзяті еґоїсти і поклон­ники руху, ми кажу, бачимося нараз проти — гро­бів. Ми і гріб! Що за дивне свято, що зводить в одно ті два явища! Неначе-б ставляло перед нас той традиційний череп, перед яким колиш­ній аскет шептав своє горесне: Помилуй мене Господи... А крізь менше або більше артистич­ну опону того заімпровізованого символу нашої довічної траґедії — бачимося віч-до-віч з ним, з несмертельним творцем тої перепоєною кро­в'ю жертви реліґії, якої найглибшою гадкою є непонятне для нас самовідречення в сторону на­шої могучості, а за теж передуховлений усміх на зустріч болеві, самопониженню і засвітовій Тайні. Дивимося на Нього тепер майже зачудо­ваним оком студених Римлян і, як вони, чуємо якусь бездонну божественність чоловіка, який один в історії людства став символом Бога між людьми. Другі творці реліґій були лиш пророка­ми, а їх реліґії лиш системами, а Він один го­ворив як Бог і творив не систему, лиш реліґію яко таку. Він, що так ніжно вмів малювати чар польних рож і так любив діточі душі. Все, що було перед Ним, є наче великанським, темним хаосом, а все, по Нім — чиж не є одною вели­кою озарою найглибшої правди життя тої жо­рстокої правди про дійсність всякого терпіння а лож всякої роскоші? Розділив цілість нашого існування на дві великанські половини, а світ зачав числити свій час від Його появи, наче б з ним відродилося існування яко таке. Саме з Ним — що самопониження поставив найглибшим ділом чоловіка і не мав на тому світі, що його сотворив вдруге, стільки місця, щоб міг на ньому покласти свою прескорбну голову до сну. І от­се ми, що творимо собі ідеали надлюдей, яких основним живлом є ненависть до другого і влас­на могучість, з болючою іронією глядимо на се­бе, наче на homuncul-їв, бо бачимо, що Свя­тість, пливуча з глибин любові, була Богом, а наша ненависть є все поконуваним Шейтаном, тим все неґативним контрастом, який наче хма­ра являється на овиді Святості хиба лиш на те, щоб збудити в нас тим гореснішу тугу за її божественним блакитом. І з якоюсь глибокою покорою глядимо на той так невибагливо при­строєний гріб Наймогутнішого досі поборника нашого принципу туземної могучості і щось в нас здіймається наче тихе зрозуміння окровавле­ного цілунку болю і здаєся, що понимаємо що­йно тепер страшний траґізм розшалілих трікліній і великанський символ Голготи. Там в душливім одурі Геліоґабалевих рож конала лож сліпого досі існування, а тут простягалися вперве руки Бога над отвираючим очі світом любові. І не­замітно в нашій душі розіграється ще раз від­вічна боротьба між спрагненим трійливої роско­ші я, а тою визволюючою засвітовою гадкою про хрест існування, на якім вмираємо як мо­гутні царі наших душ. І тоді Бог не є для нас доґмою одної системи, не є постулатом якоїсь етики, якої слушність хочемо мати доказаною лиш опять дивно глибокою тугою нашої душі. Дивимося на кроваві рани Спасителя і тужимо за Святістю в нас, за якимсь захистом в світ абсолютно Певного, так як тужимо за красою за гармонією і за світами. Хочемо Воскресенія нашої думки, — ми, що потапаємо проти нашої волі в хаосі наших розшалілих филь життя та з-за великанських овидів наших бажань — майже його не бачимо. Щось втихає в нас у виду Йо­го божественного гробу — чуємо в собі якусь смерть, смерть того хаосу безсонних бажань та почувань нашого буденного життя і добре нам з тою хвилевою смертю в душі. Не дивуємося, що дзвони не дзвонять, не дивно нам, що я­кийсь позасвітовий сум смів вгорнути наш ко­ролівський світ, — чуємо цілу болючу солод­кість тої зненавидженої нами засвітової думки і здається нам, що вернемо до дому з боже­ственним спокоєм аскета в душі і розгорнемо Святі книги і зложимо руки і будемо обожати святу тишу визволюючого болю. Так. Для нас модерних — Великий тиждень Великодня, се наче ті катакомби, де варвар Римлянин вперве чув подих Святості і вперве призадумувався над хаосом свого життя. Хлопчиною — не від­чуваємо того Воскресенія наших найглибших душ, ще нім озветься радісна пісня Великодня. Бо тоді в нас не було болю життя, отже — і те наш траґізм — не було в нас глибшої його гадки. Нас жахала лиш аскета Великого тижня, жахала нас смішна обставина пістних столів, жахав нас сповідник і безконечна була ніч, яка ділила нас від того казочно пристроєного Ве­ликодного стола. Незабутня поезія Великодня зачиналася для нас з тими радісними дзвонами, які видзвонюють ще раз тріумф позасвітової гадки, розп'ятої колись між двома злочинцями. Ми любили лише невинну розкіш тих солоди­чій, якими обдарувала нас любляча рука мате­ри і любили в Великоднім торжестві несмер­тельне сяєво весни. Бо наші душі були святі і ми непорочними устами шептали правильно мо­литви і не бачили ніде символів, лиш дійсність і не почували туги за Святістю, бо вона була в нас, як той перший світ на розцвілім дере­ві. Аж коли нас пірвали з собою филі великого життя — того життя, що несе нас далеко від розмріяних огнищ самотніх душ і відроджує нас вдруге тим конечним процесом внутрішньої по­жежі, що незамітно палить в нас чарівні Сеза­ми дитинячих ідеалів і святощів і мрій, тоді ми лишаєм святочну радість Великодня дітям, а для себе вибираємо вдумливу, святу тишу Великого Тижня. Блукаємося біля святого гро­бу і ждемо на подих тої справді святої думки, якої нема в нашій модерній реліґійности, бо її принципом є безумовне право нашого "я". Від­чуваємо його ще раз — те тихе благословен­ство, яке плило з грудей аскета в сторону си­яючого блакиту неба і як колись ся римська аристократка св. Цецилія — ми готові притулити уста до краю одежі першого священика. О — ми не стратимо її ніколи, тої туги за Святі­стю — все прийде час, де наше око звернеть­ся зі страшним питанням в сторону позасвіто­вої гадки. Збудить її в нас все сумовита інтро­дукция нашого свята Воскресенія. Лиш що ми скоро опісля, як той Фавст, що йому торже­ственні дзвони Воскресенія повертають на хви­лю силу життя — знова губимося в бурливім вирі нашої борби о могучість, о химеру власно­го я, а великі тайни позасвітової думки лиша­ємо самотнім аскетам...

——————————————————————————
​Джерело: «Дїло», 26.04.1913