Видаючи в 1882 першу частину свого перекладу трагедії Йоганна Вольфганга Гете "Фавст", Іван Франко підкреслив у передньому слові, що на початку 1790 р., майже одночасно з вибухом революції у Франції, вийшла в Лейпцігу невеличка книжечка, що "була також свого роду революцією, рівнобіжною, а може й рівно глибокою, — хоть не рівно голосною, — як революція французька". І як французька революція породила героїв-войовників, про яких довгий час із страхом, тривогою і вичікуванням говорила вся Европа, так і ляйпцігська книжечка породила героїв, про яких світ не менше говорить, ніж про героїв-войовників і про яких "буде говорити і знати й тоді, коли про тамтих забуде". Згадана тут книжечка це: "Faust, ein Fragment, von Johann Wofgang v. Goete". Переднє слово Франка до перекладу першої частини "Фавста" Гете — це перша його друкована стаття з поля німецької літератури.
Переклавши першу частину "Фавста", Франко брався кілька разів перекладати другу його частину, але спроби лишались невикінченими. Найчастіше брався він до третього акту другої частини, до тієї "високооригінальної клясично-романтичної трагедії про Фавста і привернену до життя Гелену". Щойно ювілей стоп’ятдесятих роковин уродин Гете штовхнув Франка переглянути свої спроби, переробити їх, викінчити й пустити в світ. Так появивсь у жовтневій книжці "Літературно-наукового вісника" за 1899 р. і окремо переклад Франка, з передмовою перекладача. Тут Франко підніс, що ювілей Гете не був виключно німецьким святом. "Гете був найбільш універсальним поетом усіх часів: він умів відчути красу і людськість усюди, де тілько зустрів її, без огляду на мову, костюм і національну закраску. Бувши одним із творців німецького національного почуття, він рівночасно був одним із творців того наскрізь новочасного універсалізму, що обіймає цілий світ ідей, чуття і краси, щоб тим сильніше любити, тим вище піднести своє рідне. От тим то роковини Гете були загальним святом людської цивілізації; пам’ять великого генія шановано так само щиро на всіх мовах, у всіх освічених крах". І в українській мові. Франко вшанував пам'ять Гете прегарним перекладом третього акту другої частини його "Фавста".
Друкування згаданого перекладу припало на час, коли Франко друкував на сторінках "Літературно-наукового вісника" цікаві й цінні огляди чужих літератур, де характеризував і сучасну німецьку літературу, спиняючись над Детлефом фон Лілієнкроном, Арном Гольцом, Германом Судерманом, а зокрема над Гергартом Гавптманом і Конрадом Фердинандом Маєром і Конрадом Фердинандом Маєром.
З передодня тієї пори, коли Франко увійшов до редакції "Літературно-наукового вісника" то друкував на його сторінках свої літературні твори та критичні статті, з часу редагування "Життя і Слова" маємо недокінчену статтю Франка про німецьку поезію XIX століття. Дата не зазначена, а про час написання недокінченої статті можна говорити тільки на підставі її правопису з такими признаками, як: поезіі, прівілегією, йіх, свойій, суб'єктівна, Гете, взагалі брак ґ, матеріалістичний, тощо. Друкуючи нижче недруковані досі рядки Франка, я модернізую правопис (доси — досі, люде — люди, давнійше — давніше, деморалізує ся — деморалізується, всего — всього, зеркалом — дзеркалом, єі — її, порівнянє — порівняння тощо).
Стаття Франка про німецьку поезію мала бути перша в низці статтей про "Поезію ХІХ віку і її головних представників"; вона зазначена римським Н, бо попереджує її загальна характеристика европейської поезії ХІХ століття.
Майбутній автор праці "Франко й німецька література" матиме багатющий матеріял, щоб дослідити його як перекладача творів німецької літератури, як автора статтей про німецьку літературу та впливи її на Франка. Не бажаючи робити з фейлетонової речі сухої бібліографії, я й не виписую заголовків статтей Франка про німецьку літературу, але не можу не зазначити тієї любови Франка до німецької літератури, яка не покидала його від гімназіяльної лавки до смерти.
Остання друкована стаття Франка про німецьку літературу з 1913 року займається "Найстаршими пам'ятками німецької поезії IX — XI вв." "Вступні уваги" до неї починаються такими словами: "Німецький народ відіграв таку визначну ролю в історії новочасного світа, з якою порівняння не видержить ані один із старинних народів, не виключаючи греків і римлян. Бо коли у старинних народів розвій ішов ступнево та частково, розвивалися в одного народа переважно одні, а в другого інші прикмети та культурні засоби, приміром у греків поезія, філософія та штука, у римлян політичні інституції та право, то німецький народ протягом своєї майже 2000-літньої історії дав образ такого широкого та різностороннього розвою, таких геройських змагань, епохальних винаходів, невичерпаної енергії та витривалости, і при тій такого високого ідеалізму у найбільш освічених своїх представників, яких прикладу та рівні не виказує ні одна інша нація новочасного світа.
"Розуміється, що знання історії, язика та розвою того народа належить до обов'язків кождого освіченого чоловіка в наших часах. Занедбання того обов'язку, прим. мала знайомість німецької мови, німецької літератури та німецької науки в сучасній Росії мститься страшно на політичнім і духовім розвою російської держави. Се вважаю потрібним сказати на вступі сеї книжечки тим більше, що й у нас, у Галичині, завдяки нещасливій польонізаційній системі проявилося змагання обмежити між іншим також науку німецької мови та літератури. З особистого досвіду можу сказати, що сучасна молодіж у Галичині не виносить ані десятої части того звання німецької мови, літератури та історії, яке виносила ще моя генерація 60-их та 70-их років минулого віку. Не маючи претенсії вплинути на зміну нашої педагогічної системи, я все таки, скілько в моїх силах, стараюся знайомити нашу громаду з важнішими творами німецького письменства давніх і нових часів, маючи надію, що хоч дальші покоління нашого народа таким способом зробляться учасниками ширшої культури і присвоять собі не одно таке, чого не дає їм теперішня школа".
(Д. б.)
[Львівські вісті, 02.05.1942]
(Продовження)
До друкованих досі думок Франка про німецьку літературу долучуються оце досі недруковані, збережені в його архіві під №438, попереджені загальними увагами про европейську поезію XIX століття.
Поезія XIX віку і її головні представники
І.
Звичайно говорять, що ХІХ вік матеріялістичний, вік машин, фабрик, пари і електрики, а через те ворожий для поезії. Що се неправда, доказують факти. Ніколи досі люди не читали так багато, як в XIX віці. Ніколи досі так не любувались природою (нагадаймо різні спорти в роді альпейського, ховзання на лижах і на лещетах, громадних екскурсій у далекі сторони світа) і ділами штуки, як власне в XIX віці. Щобільше, коли давніше штука, а затим і поезія, була власністю немногих вибраних одиниць, була немов привілеґією аристократів, в XIX віці вона чимраз більше демократизується, стається власністю широких мас народніх. І ще одно: коди давніше поезія і штука в кожнім подинокім краю ішла собі і розвивалася окремо, не багато звертаючи уваги на розвій сусідніх країв, то в ХІХ віці штука, особливо поезія рішучо вибігає з границь одного краю і одної національности, втягає в круг своїх інтересів усю людськість, всі народи і всі часи, стається в більшій або меншій мірі по змісту свойому інтернаціональною, вселюдською. Вся сума новочасної просвіти і науки, всі здобутки психології і соціології, історії і етнології служать для неї матеріялом, з котрого вона тягне для себе поживу. Та диво! Власне розширивши отак свій обсяг, поглубивши свій зміст, поезія XIX віку сталася в кождім краю більше національною, своєрідною і ориґінальною, ніж колинебудь давніше. Сталось се таким способом, що з одного боку через ближче познайомлення з літературами всього світа (пригадаємо, що власне з кінця XVIII віку, а особливо в XIX віці для европейської цивілізації відкрито цілі величезні літератури такі, як арабську, перську, індійську, китайську, а також уривки літератур староєгипетської і асиро-вавилонської, а також зібрано з уст людових незлічиму масу пісень, повістей, казок, повірок народніх, що також становлять в своїм роді новий і безмірно цінний світ поетичний) поети XIX віку значно розширили основи творчости поетичної, закинули вузькі рамки схоластичної естетики, котра давніше в’язала їх і, не допускаючи вільного руху фантазії, робила поезію всіх країв і народів монотонною, одномастною (нагадаємо так звану псевдокласичну добу) і з другого боку поглублення змісту поезії вело з собою конечно поглублення обсервації, отже докладніше заховування кольориту місцевого і часового, глубше входження в осібності характерів людських, стараннішу індивідуалізацію типів, а рівночасно видосконалення форми поетичної, мови, стилю, ритміки, і тоне в напрямі псевдоклясичної монотонної гладкости, але власне в напрямі експресивности, музикальности, різнородности відповідно до різнородних вражінь і характерів людських. При таких змінах в самій творчості поетичній, а також під впливом загально пануючих в ХІХ віці ідей — демократизму, свободи чоловіка і народности — розширилися значно й погляди на завдання і значіння поезії в ході цивілізації людської. Коли давніше поезія вважалася гарною забавкою або щонайбільше средством поправи, уморальнення і естетичного шліфування людей, то в XIX віці вона сталася найвищим, найзагальнішим виразом і дзеркалом життя національного, пропаґаторкою великих ідей політичних, суспільних, релігійних. Великі поети XIX віку стаються духовими провідниками народів, витискають печать свого духа на цілих поколіннях, підносять поезію оп'ять до тої висоти, на якій вона стояла колись в часах, коли творено гімни Ріг-Веди і писано старогебрейські книги пророцькі.
Розуміється, що така поезія могла повстати тілько під одною умовою: щоб особистість поета не була нічим в'язана. Поет XIX віку мусить вміщувати в собі всю суму новочасної освіти, але при тім бути зовсім свобідним духово. Правда в'яже його, витикає його творчості певні границі; та за те його власна індивідуальність, його темперамент, склонності і уподобання, ось те поле, де він може проявити всю свою силу і ориґінальність. Відси походить, що поезія XIX віку є наскрізь суб'єктивна, особиста в противенстві до давньої поезії імперсональної (людової). Кождий поет вносить у скарбівню поезії XIX віку не тілько свою суму освіти, думок, досвідів та спостережень, але ще в більшій мірі свою суму чуття, нам'єтности, болів і радощів, окремішности свого темпераменту, весь свій особистий світ з його добрими й злими прикметами, свій сміх, свої сльози, свою жовч і свою кров. Очевидна річ, що тілько могуча особистість може бути великим поетом; так було завсіди, та в XIX віці се більш очевидне, ніж колинебудь давніше. В давніших віках могли ще вправні стилісти без крихти поетичного дару займати місця поетів і мати великий вплив; в XIX віці се неможливе.
Та все таки, хоч XIX вік видав величезний ряд поетів в високій мірі оригінальних і впливових, в поезії сього віку менше чим у давніших віках бачимо так званих "шкіл поетичних", менше підрядних поетів, що йдуть слідами великих майстрів. Противно, і підрядні поети в XIX віці вміють заховати більшу або меншу долю ориґінальности тим більше, що вони групуються тепер переважно не довкола осіб великих майстрів, а довкола певних провідних ідей, при чім їх особистий вдачі, знанню, талантові лишається звичайно якнайширший простір.
Щоб показати головні течії європейської поезії в XIX віці ми в побіжних нарисах перейдемо важніші літератури цивілізованих народів і подамо головні біографічні дані про найвидніших представників їх поетичної творчости, розуміючи під поезією всю свобідну творчість літературну без огляду на те, чи вона писана стихами, чи прозою.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 03.05.1942]
(Продовження)
ІІ.
Німецька поезія
Можна сказати, що німецька, а з нею разом і вся европейська поезія вступила в XIX вік під знаком Кастора і Поллукса. Маємо тут на думці і плодотворчу приязнь двох найбільших геніїв німецької літератури, Гете і Шіллєра, котра почалася в р. 1794 і тяглася без перерви аж до смерти Шіллєра в року 1805. Ся приязнь двох великих поетів мала не тілько особисте, але й історичне значіння. Оба вони, вийшовши з різних сфер, пройшовши зовсім неоднакові колії життя, непохожі один на одного влачею, темпераментом, спосібностями та склонностями, та при тім оба люди наскрізь чесні, повні ідеальних і високогуманних змагань, доповнялися взаємно і приязнь їх сталася співробітництвом, якому подібного нема в цілій історії всесвітньої літератури. Оба вони в тій добі видали свої найдозрільші твори: Шіллер Валленштейна (1799), Марію Стюарт (1800), Орлеанську Дівчину (1801) і Вільгельма Телля (1804); Гете Германа і Доротею (1796) і першу часть "Фавста (1806), котрого частина яка "Фрагмент" видана вже була в р. 1790, але над котрим Гете під впливом Шіллера працював пильно від 1797 р. Всі ті величні твори, що стрічаються нам на самім вступі в XIX вік, при всій різнородності тем і кольориту мають багато спільного, такого власне, що й далі становить характерні прикмети всеї поезії XIX віку. Інтересно, що в трьох драмах Шіллера йде боротьба між католицизмом і протестантизмом, а поет, сам протестант, бере своїх героїв із католицького табору і обливає їх могучим блиском своєї поезії, показуючи тим, що для його поетичного чуття не існують конфесійні рами. В "Орлеанський Дівчині" і в "Фавсті" інтересне також перемішання світа реального з містичним і надзмиловим, а ще цікавше те, що до того самого з різних боків дійшли: Шіллер-поет-філософ і історик і Гете — поет-натураліст. Видно, що змагання в тім напрямі було тоді загальною потребою людського духа, втомленого сухим раціоналізмом і скептицизмом XVIII віку. Справедливо можна оба ті твори вважати основою німецької романтичної школи. Врешті "Вільгельм Телль", в котрім Шіллер в противенстві до революції французької, потопаючої в морі крови, хотів показати образ ідеальної революції народа против утиску, образ чесної і святої боротьби за все те, що дороге чоловікові, лишив для поезії ХІХ віку посмертні ідеали свободи національної і чесної боротьби за ту свободу.
Та наразі Вільгельм Телль випередив факти. Пануючим фактом серед німецької суспільности початку XIX в. був страх перед французькою революцію, неприхильність до раціоналістичних і радикальних ідей ХVIII віку і шукання ідеалів в даній минувшині, в середніх віках дореформаційних, ті напрями, в полученню з повною еманципацією людської одиниці від усяких пут, значить і від усяких правил естетики, витворили романтичну школу в Німеччині. Головні її представники: Йоганн Людвік Тік (1773 — 1853), брати Шлегелі (Фрідріх і Август Вільгельм), Ваккенродер, Новаліс-Гарденберг і другі лучили занедбання форми з замилуваням до містицизму, таємничости і фантастичности. В літературі не сотворила романтична школа нічого такого, що могло б видержати порівнання з величними творами Гете і Шіллера. Зато вона значно посунула наперед теорію штуки, а затим і поезії, кладучи вагу на пізнання старовини, а особливо середньовікової літератури і штуки, а також мови, переказів і вірувань людових. Величезні заслуги на тім поклали брати Грімми (Яков і Вільгельм), видавши в р. 1812 знамениту збірку німецьких казок (Kіndеr und Наus-Мarсhеn), в р. 1816—1818 "Нїмецькі перекази" (Dеutsche Sаgеn); в р. 1819 видає Яков перший том своєї монументальної історичної граматики німецької мови, а в 1828 "Німецьке стародавнє право" (Deutsche Rеchlsaltertümer), a в p. 1835 "Німецька мітологія". Сі праці високо підняли в Німеччині студії національної старовини, а далі й історії і етнографії, що мусіло мати вплив і на розвій літератури. Рівночасно брати Шлегелі, а за ними й другі молодші сили сягають і поза границі німецької народности. Август Вільгельм Шлегель і Тік перекладають Шекспіра, Гріс перекладає деякі драми Кальдерона і романтичні епопеї італіянські: Боярда, Аріосто і Тасса. Фрідріх Шлегель один із перших німців учиться санскриту і разом з Боппом стається основателем орієнталістики в Німеччині. Ті змагання до розширення обсягу німецьких поетичних інтересів стрічають повну симпатію Гете, котрий в своїй часописі "Kunst und Altertum" (1816 — 1828) перший підняв і вияснював поняття "літератури всесвітньої") (Weltliteratur), змагаючи рівночасно до його практичного осущення через переклади і нав’язування живих зносин з писателями різних країв і народів. Особливо східна поезія занимала його дуже, і він сам трібував іти її слідами в своїй знаменитій збірці "West-ostliches Divan".
(Д. б.)
[Львівські вісті, 05.05.1942]
(Докінчення).
Крайнім вискоком романтичної школи в Німеччині можна вважати геніяльного, та наскрізь хоробливого Ернста Теодора Вільгельма Амадея Гофмана (1776—1822). Фантастичність в його творах (Чортівський еліксир 1815, Нічні оповідання 1817, Серапіонові брати 1819—1821, Малий Цахес 1819, Кіт Мурр 1820—1822, Майстер Фльо 1822) доходить до повного роздвоєння особистости, до безумства; та рівночасно поодинокі сцени і фіґури обрисовані з великим майстерством, майже реалістично, а глубина психологічної обсервації граничить з ясновидінням. На половину до романтиків належить також Генріх Клейст, без сумніву найгеніяльніший після Шіллєра драматург німецький (1777—1811). Його драми (Familie, Schroffensteln, Katchen von Helbronn, Prinz von Hamburg), по концепції стоять на грунті романтизму (містика, темні пориви чуття, хороби волі і уяви), та рисунок характерів і многих ситуацій наскрізь реалістичний. Реалістичною є також його комедія "Розбитий дзбанок", твір, котрому по оригінальності замислу і будови, як також по комічній силі та глубині поодиноких фігур нема пари в цілій німецькій комічній літературі. Клейст написав також ряд майстерних оповідань, з котрих найважніше є "Michael Kohlhаss".
Одним із паростів романтики була також група драматургів німецьких, що, нав’язуючи до Шіллерової знаменитої щодо форми, та схибленої щодо змісту драми "Die Braut von Меssіns", виводили на сцену фаталізм (Schіcksаlsdrama). З тих драматургів назвемо Вернера, Мюльнера, Гувальда і — найбільшого з них, Грільпарцера (1791 до 1892), котрого трагедія "Прабабка" (1816) лучить у собі всі ефекти і всі абсурди тої школи. Та Грільпарцер швидко покинув драму фаталістичну і вже 1819 в драмі "Сафо" перейшов на поле психологічної обсервації. З його інших драм піднесено Історичну хроніку "König Ottokars Glück und Ende" і зовсім не комічну комедію "Web dem, der lügt".
Панування Наполеона в Німеччині і війни против нього 1809—1816 рр. викликали в Німеччині цілу групу поетів-вояків, що кликали народ до повстання, до розірвання чужих пут (Веfreiunłjsdіchter). Із них найбільше звісний Теодор Кернер (1791—1813), автор доволі слабої трагедії "Зріній" (1812) і многих ліричних пісень, що загрівали німців до бою з французами. Старший і талановитіший від нього був Моріц Арндт (1769—1860), автор знаменитої пісні "Was ist des Deutschen Vaterland?" і многих других патріотичних пісень. В тім самім дусі писав і Рюккерт, про котрого ще далі буде мова; в р. 1812 вийшли його "Geharnischte Scoette", в котрих він їдко висмівав покірливість німців супроти ворога і заохочував їх сильно стрясти з себе чуже ярмо.
[Львівські вісті, 06.05.1942]
06.05.1942