Адам Джонсон. Усмішки долі / Переклад Дмитра Кожедуба. Київ: Наш формат, 2017. 224 с.
Це сталося в Колумбії. Тіла тих, хто загинув від рук бойовиків, партизанів, наркомафії, скидали до ріки. Селяни з прибережних районів тих невідомих ховали, не вказуючи – то ясно – на надгробках імен. Згодом вони стали імена придумувати і писати їх на могилах, часто супроводжуючи ще якимись біографічними відомостями, теж вигаданими. Цю історію розповідає Кеті Карут (найвідоміша, либонь, дослідниця травми), щоб проілюструвати свою тезу: література вступає в ігри пораненої пам’яті на всю свою фікційну міць, коли треба запам’ятати щось, що не має реальних імен і реальних історій. А ще (якщо чесно) – це по-своєму кумедний, навіть комічний сюжет. Щодо збірника малої прози Адама Джонсона, мені ця химерна історія згадалася невипадково.
Адам Джонсон – ім’я в сучасній американській прозі популярне і гучне, особливо після роману «Син начальника сиріт», відзначеного Пулітцером. Цей автор має колосальний кредит довіри широкої та професійної спільноти. І новий Джонсонів збірник малої прози «Усмішки долі» (Fortune smiles, 2015) доводить: візити читачів-колекторів йому поки що не загрожують.
Джонсона часто називають письменником-фантастом. Справді, десь половині оповідань «Усмішок долі» (їх в книжці шість, до речі) притаманне фантастичне припущення. Чи то художній час – наше недалеке майбутнє, чи технології випереджають актуальні; десь слово мають привиди. Один розумник поділив все фантастичне в мистецтві на природне і штучне. Штучне – це наша з вами уява. А природне – це те, що ми воліємо атрибутувати як фантастичне, бо пояснень йому не маємо. Як-от наприклад, малюнки, які проявляються на каменях, якщо їх правильно розрізати. Джонсон – такий собі природний фантаст. Його коротка проза – скоріше сюрреалістична, ніж фантастична. Навіть так: якби поп-арт мав такий вимір, як щирість, то він би й був «Усмішками долі». Талановитий автор майстерно грається давно знаними образами і символами, складаючи з них нові «картинки». Щоб відчути його твори, їх не треба безпосередньо афектовано переживати. Щось типу такого: не треба знати, як смакує суп Кемпбелл, щоб зрозуміти – на картині Воргола зображені банки з супом. Ми не мусимо мати подібний до його героїв життєвий досвід. Більше того: сам досвід сильної емоції Джонсонові «мультики» переживають апофатично: не сильно хочеться, але змушені.
Люди в книжці Джонсона не говорять про речі, які роблять їх вразливим. Самовикриття – не його метод. Але кожен із них просто на наших очах проходить через ситуацію, супроводжувану сильним болем. Щоб його герої при цьому залишалися живими, він робить їх смішними – не збиткується, а м’яко посміюється («Усмішки долі» – це назва безпрограшної лотереї, знаєте). Тонкий гумор оповідача робить той біль, про який промовчали його герої, природним. Так, Джонсон – не тільки «природний фантаст», а й «природний психологіст».
Якщо звернемо увагу, то побачимо: в моменти сильного психологічного шоку людина поводиться вкрай штучно – театрально навіть. Кричить, ридає, розмахує руками, чи навпаки – кам’яніє. У нас навіть слівце для цього є спеціальне: драматизує. Джонсон подібної «природної штучності» сильних емоцій в своїх творах уникає. У момент психологічного потрясіння він свідомо знижує напругу. Він робить своїх страждальців смішними саме тоді, коли ми очікуємо драми. (Щось таке робив Арт Шпігельман в графічному романі «Маус». Він написав історію Голокосту зі спогадів свого батька, але головних героїв намалював мишами).
І от, в будинку педофіла-в-зав’язці ночують дві маленькі дівчинки. Він приспав їх розмовами про секс (зміст цих розмов він розуміє, дівчатка – ні). І вийшов на вулицю, де онанує на троянди в палісаднику, які ретельно роками доглядає. А звуть його, до речі, містер Роузес. Колишній наглядач зі Штазі вигулює песика перед своєю колишньою тюрмою. Туди приїздять екскурсії школярів і зупиняються перед алеєю пам’яті – деревами, посадженими на пошану політичних в’язнів. На кожному дереві – іменна табличка. І поки екскурсовод розповідає про долю закатованих, песик випорожнюється під деревом. Ні, це не цинізм – собачці ж треба десь справляти свої потреби. А лайно старий прибере в спеціальний пакетик – він же не тварина якась нецивілізована. І от уже біженець із Північної Кореї повертається додому, перелітаючи кордон на стільці, прив’язаному до повітряних кульок. Північна Корея, отож, має всі шанси стати Смарагдовим містом, якщо новостворений чарівник Оз до неї все ж долетить.
У п’яти з половиною з шести оповідань збірника герої говорять прямо, від свого імені. В останньому творі книжки ті, згадані вже, двоє політичних біженців із Північної Кореї намагаються прижитися на новому місці. Коли один із них приймає рішення повернутися додому, оповідання стає монологом того, хто залишається. Якесь «МИ» недовго протривало, і знову залишилося достовірне «Я». Але в шести випадках із шести не поспішаймо героям вірити. Що вони насправді відчувають, вони не скажуть. Точніше: вони про це збрешуть. Ненадійний розповідач у творі з оповіддю від першої особи – це треба уміти, скажу. (А будете шукати чітких слідів «недостовірності» типу «Повороту гвинта» Джеймса в «Цікавих фактах» чи «Американського психопата» Еліса і «Лоліти» Набокова в «Темній долині», то ви їх знайдете).
Матеріал «Усмішок долі» – однозначно ризикований: паліативна медицина, евтаназія, незахищені верстви населення, соціальна опіка, політичні репресії, біженці, тоталітарний спадок, актуальна диктатура. Мало? – Тоді таке ще: педофілія і кіберзлочини. І жодної очевидної відповіді чи принципової авторської позиції «по темі». У творів завжди є якесь слово чи фраза, що дадуть ключ для розшифровки; але їх ще треба знайти. Ну от, в одному рак, від якого помирає героїня, названий «іракським перевізником» (це вказівка на відому авіакатастрофу Air Iraq наприкінці 80-х із величезною кількістю жертв). Коли зрозумієш, що то значить – зрозумієш і те, що героїня уже померла. Іронія такого кшталту в поєднанні з морально дражливим сюжетом не дозволяє звести конкретну життєву ситуацію до легкотравної сентенції. Педофіл і наглядач у Штазі – достатньо скомпрометовані персонажі для худліту, щоб вчасно загадати: читаючи, ми не оцінюємо моральні якості героя, ми прояснюємо мотиви і логіку його вчинків. Те спільне, на чому тримаються «Усмішки долі» (а книжка є на диво цілісною) – зокрема, категорична заборона на обивательське моралізаторство, «прошита» безпосередньо в розказаній історії. Це, правду кажучи, не вдячна для читача версія «не судіть і вас не судитимуть», а уїдливо-іронічний її варіант: «а ви хто взагалі такі?».
«Нірвана» (однозначно найкраще в збірнику). Дружина головного героя – Шарлотта – паралізована від шиї. Хвороба прогресує і наразі варіантів її фіналу кілька. Жінка може раптово одужати (таке бувало), може встигнути народити дитину (якщо на благання зробити її вагітною пристане чоловік), і вона може добровільно піти з життя (якщо чоловік виконає свою обіцянку в тому допомогти, до котрої вона його присулувала). А поки що Шарлотта, знерухомлена на спеціальному медичному ліжку, курить траву і цілодобово слухає «Нірвану». Її чоловік тим часом замикається в гаражі і веде довгі бесіди з симулятором вбитого президента. Його основна робота – написання алгоритмів для соціальних мереж, які відловлюють і знищують негативні відгуки про замовника послуги. А симулятори – то хобі. В країні нещодавно вбито президента, і хлоп зробив «нарізку» з його публічних промов. Тепер кожен, хто прагне примиритися з загальною втратою, може провадити діалоги з голограмою «зіркового мерця». Так робить і герой «Нірвани».
Начебто прозоре послання: бути людиною – це травматично. Бо, будучи людиною, ти відповідаєш за біль іншого. Шарлотта досі жива, бо – як пояснює чоловікові – «не змогла б це з тобою зробити» (зверну: з тобою, не з собою; хоча вона попросту не може зробити). Курт Кобейн – він тут не просто людина, яка померла. Мертвий співак, який присутній в оповіданні тільки як голос в навушниках (ми його не чуємо, чує тільки Шарлотта), – це така собі «чиста ідея» про біль. Хвора жінка втішається саме цим голосом, бо «Курт Кобейн прийняв увесь біль свого життя і перетворив на щось важливе». Він у просторі цієї історії не є людиною (точніше: не може нею бути) – фактично і метафорично, позаяк живе своїм болем, а не болем іншого. Наприкінці твору в будинку героїв з’явиться ще одна голограма-співрозмовник. Здогадуєтеся, хто це буде? Власне, цей текст – роздум про межі «нашого» і «чужого» болю. У героїв Джонсона є своя логіка дегуманізації: це не екзистенційна загроза, що Я може бути повністю поглинуте Іншим; це нездатність Я визначити свої межі, а отже, і вийти за них.
Шарлотта відволікається від Кобейна (увесь біль свого життя), коли до лікарні приїздить її мати. Вона фахівець з блокади Ленінграда, і відтак палату заповнює музика Шостаковича. Шарлотта в цей час лежить в комі і на симфонії не реагує. Здається, скорбота за тисячами загиблих в катастрофі не має такого ефекту, як добровільна смерть одного білявого юнака.
У збірнику є ще два оповідання, які провадять ту ж думку. В одному поштар накручує кола зруйнованим через ураган Новим Орлеаном (бачить чимало руйнацій і смертей). В цей час десь за тисячі кілометрів помирає його батько, котрого треба встигнути простити, а ніяк не вдається. Що йому болить більше – самі припустіть. У іншому тексті колишній наглядач тюрми у Східній Німеччині. Як його не спонукали би визнати свою провину перед знищеними у його закладі людськими долями і тілами, шкодує він тільки про одне: від нього через його роботу пішла дружина.
А-от нірвану з назви оповідання в такому контексті треба читати буквально: як звільнення від страждань і бажань. Герої Джонсона не уникають реальності (кожен у свій спосіб), бо в реалі на них чекає госте переживання втрати іншого. Вони вже існують у сансарі: життєвий цикл душ перерваний, їх замінили «нарізки» зі старих інтерв’ю медійних персон. «Кінець життя – це лише ще один вид свободи». Все правильно наче, ні? От тільки це одна з реплік, генерована голограмою мертвого президента. (В переказі це втрачається, на жаль, але письмо Джонсона – гранично іронічне, і при цьому обережне щодо сильних почуттів читача).
Автоімунна хвороба Шарлотти, яка спричинила параліч – системна і буквальна саморуйнація. За такого розладу імунна система людини починає сприймати власні клітини як чужорідні і знищувати їх. Це навіть не саморуйнація, це самознищення, яке ти сам (як тіло) вважаєш самозахистом. І це трішки схоже на роботу, яку виконує в соціальній мережі Шарлоттин чоловік.
Є хороший момент у творі, пов'язаний із ідеєю контролю і самоконтролю. Над будинком ІТ’шника літає дрон-шпигун, засланий конкурентами його фірми. Герой того розвідника знешкоджує, перепрограмовує, і на якусь годину пристрій, котрий ґвалтовно контролював їхнє життя, стає «очима» Шарлотти. Вона може глянути на свої троянди у садку.
І тут прозоре питання ускладнюється: якщо ми втратимо наші тіла (а отже, наш сумніви), то ми все ще будемо людьми? І відповідальність за спричинений нами біль триватиме все одно? А що ж то за «нірвана» з назви? – То всього лише іменування популярного рок-гурту кінця минулого століття.
Що саме з «Нірвани» слухає жінка, нам не скажуть, так. Тільки розповідач згадає мимохідь: «У нього є пісня “Усі вибачення”, але в ній він так і не вибачається. Навіть не каже, у чому саме його провина». До цієї репліки є важлива «паралель»: чоловік читає Шарлотті мемуари людини, що подібну до її синдромів хворобу подолала, – щоденники Джозефа Геллера. Тут важливе навіть не відоме ім’я, а пряма асоціація щодо нього: Пастка-22. Не тільки в цьому оповіданні – перед кожним героєм Джонсона стоїть вибір між двома травматичними альтернативами, кожна з яких призведе до невтішного результату.
Таким собі коментарем до «Нірвани» в «Усмішках долі» постає оповідання «Цікаві факти». Воно зроблене за принципом метапрози – нам тут покажуть, як можна робити літературу не з життя, а з самої літератури (і саме це робить «Факти» найслабшим твором книжки – надуманим, надто раціональним). Це єдиний твір у книжці, написаний від імені жінки. Герої Джонсона егоїстичні, ба, егоцентричні. А тут раптом – вправа на емпатію (що, на думку здорового чоловіка, переживає жінка, яка помирає?). Але це історія про тих, хто має право розказувати свої історії, і як це мусить робити. Власне кажучи, магістральна тема всієї книжки – момент, коли життя перетворюється на історію, або (що чесніше) усвідомлюється як історія, яка життям ніколи і не була: «Все ваше життя перетворилося на коротеньку історію, яку ви розповідаєте чужим людям. І я доведу вам, що ця історія – неправда».
Отже. Їй сорок п’ять. Вона помирає від раку. У неї є чоловік – лауреат Пулітцерівської премії з десятком зайвих кіло, і троє дітей, котрі по-різному реагують на помирання матері: хтось різко дорослішає, хтось замикається в собі, хтось агресивно відкидає цей «цікавий факт» (чит.: правдива інформація без жодної користі). Вона письменниця, але жоден із написаних нею романів не був опублікованим. І її люто дратують сюжети, зав’язані на помираючих дружинах. Вона – неопублікована авторка – рекомендує себе письменницею. Навіть скаржиться, що чоловік викрав одного з її героїв, і зробив з нього оповідання – «Темна долина» (це твір про педофіла, він також є в збірнику). Так само вона описує всіх жінок, яких зустрічає – зауважує, які в них груди: великі, малі, обвислі, пружні. Її груди уже ампутували. Отже, її функція – підмічати відсутність. Власну, зокрема.
(Очистимо (або заплямуємо остаточно!) репутацію автора: у дружини Джонсона насправді був рак грудей; вона хворобу подолала. Тож це – дійсно його історія: «Тут навіть є прихована мораль: любов розцвітає пишніше, коли чоловік на власному досвіді усвідомлює, яке швидкоплинне наше життя. Тобто на чужому досвіді»).
Формально «Цікаві факти» – «попсова» історія про привидів. Десь в середині твору стає ясно: вона померла, не так давно, і тепер спостерігає за своєю родиною, котра тужить за нею. І тривіальне пояснення: виснажена і оглушена сильним препаратами для хіміотерапії вона не помітила момент смерті. Щось сталося. Все розділилося на «до» і «після». І що з того? Помирання – «до». І помирання – «після». Неперервне безупинне помирання. Як її невидані романи, як її відсутні груди. Як спроба розказати історію, яка не починається, але відбувається.
Як чемно повідомляє герой іншого оповідання (очевидно, щоб поберегти не свій спокій, а наш): «Однак з часом і до цього звикаєш, знаходиш нові виходи зі становища і розумієш, що усе це жодним чином тебе не змінило. Це просто події. Правда в тому, що навіть ураган не змінив життя Нонка. Не змінить його і смерть батька». Нагадаю принагідно: смисл події якраз в тому, що щось сталося, і уже нічого не буде, як раніше.
Повернімося до історії Карут про вигадані біографії на надгробках невідомих жертв, з якої я почала. Щодо «Усмішок долі», в ній важить ще один момент. Вигадувати комусь історії, щоб ти сам міг їх зрозуміти і з ними примиритися, можна за дотримання двох умов: ти вижив, і твій герой тобі не заважає.
28.04.2017