«Я завжди писав для всього людства»

з циклу

СЛІДАМИ НОБЕЛІВСЬКИХ ЛАУРЕАТІВ

У другому томі «Української літературної енциклопедії», що містить статті на літеру «З», імені Іцхака Башевіса Зінґера ви не знайдете. І це здається дивним, адже том вийшов 1990-го, через дванадцять років після присудження письменникові Нобелівської премії. Речі вже не боялися називати своїми іменами, тож осудливі висловлювання на адресу політичної практики сталінізму з прирівнюванням його до гітлеризму, які можна зустріти у Зінґера, були б зрозумілими і прийнятними. Натоді журнал «Иностранная литература» познайомив свою аудиторію з письменником (1989, № 4), і він звернувся до радянських читачів з вітальними словами: «Я завжди писав для всього людства, до якого, звісна річ, належите й ви…» В Україні Зінґера надрукують через три роки в журналі «Всесвіт» (1993, № 9–10).

Та якби стаття в УЛЕ і зʼявилася, зовсім не факт, що в ній містились би достовірні біографічні відомості. Плутанині прислужився сам Зінґер, який у різні періоди життя називав різний час своєї появи на світ. «Канонічної» дати досі не встановлено, тому в статтях Вікіпедії різними мовами їх можна побачити кілька: 14 липня 1902-го, 11 листопада 1903-го, 21 листопада 1904-го… Історики літератури не без підстав припускають, що Іцхак умисно прагнув у пору Першої світової ввести в оману владу, щоб фіктивно себе «омолодити» й уникнути служби в армії.

Інтрига не зникає і тоді, коли постає питання про місце народження. «Я народився в містечку Радзимін поблизу Варшави…» – напише Зінґер в автобіографічно-мемуарній книзі «Татів рабинський суд». Правда, на іншій сторінці, згадуючи містечко Леонцин на березі Вісли, сам же виправить: «Батьки прожили в тому містечку десять років, там зʼявились на світ ми з братом Мойше, хоч обидва записані в Радзиміні».

Це й визначило мою першу адресу. Від Варшави до Леонцина – сорок кілометрів, і ми рушаємо туди автівкою разом з моїм другом Зорієм Файном, який іноді допомагає мені в пошуках і сам цікавиться історією польського єврейства.

Автомобільна прогулянка по населеному пункту результатів не дала: жодних ознак старих споруд, всюди – нова забудова. В одному-єдиному місці над центральною вулицею натикаємось на старенький, перекошений і занедбаний, маленький будиночок: замкнуті заґратовані двері, пообіч – по заґратованому вікну, дах – із просмоленого руберойду. За всіма зовнішніми ознаками тут колись була крамниця. Дивно, що досі ветху споруду не знесли. Можливо, вона з останніх уцілілих, які ще памʼятають мешканців початку двадцятого століття. Віддалік велично видніється на пагорбі високий костел в неоготичному стилі, за яким лежить цвинтар. Римо-католицький храм, споруджений у 1881–85 роках, теж повинен памʼятати колишніх леонцинців.

Костел нам, однак, допомогти не може. Зінґери сповідували хасидизм, тому слід шукати синагогу, де батько обіймав рабинську посаду, або хоч би місце, де вона стояла.

Пробуємо це зʼясувати в уряді гміни, адже місцева влада знає свою територію достеменно. Тут уже нам пощастило. Війт Леонцина Адам Кравчак не тільки був на місці, а й, трохи ущільнивши службовий графік, не примусив несподіваних гостей чекати. Вислухавши, що нас цікавить, приділив нам цілу годину, запропонував по чашечці кави, а за кавуванням вичерпно про все розповів.

На синагогу не слід тратити час, бо її немає. Зараз на тому місці – ділянки приватної забудови. Нині слідів колишньої єврейської громади в Леонцині не знайти, всі її члени повиїжджали ще перед Другою світовою. З цієї причини трагедія Голокосту обійшла містечко стороною: з євреїв тоді не залишалось нікого.

Що стосується славетного земляка, то його не забули. Пан Кравчак провів нас до памʼятного знака у формі невеликого обеліска з крупнозернистого червоного граніту, що стоїть у сквері поряд з приміщенням уряду. На ньому вибито напис: «Тут народився Іцхак Башевіс Зінґер, 1902–1991, письменник, нобеліант». Леонцин періодично приймає також учасників літературного фестивалю, присвяченого Іцхаку Зінґеру.

Памʼятний обеліск в Леонцині.

Хистом до слова була обдарована вся сімʼя, і він розкрився не тільки в Іцхака. Письменницею стала його сестра Гінда Естер (1891–1954). Після заміжжя вона змінила прізвище на Крейтман, з ним і ввійшла в літературу. Значного читацького успіху зажив також брат Ізраїль Єшуа (1893–1944). Іцхак довго перебував у тіні старшого брата, власного визнання добився вже після його смерті. Всі троє писали їдишем.

Ізраїль Зінґер залишив книгу спогадів «Про світ, якого вже немає» (через передчасну смерть від серцевого нападу закінчити її не встиг), і вона воскрешає в уяві колишнє містечко, «крихітне, майже село, але гостроверхі дахи приземкуватих будиночків, на яких любили сидіти птахи, були вкриті не соломою, як у селян, а ґонтом». Поздовж небрукованих піщаних вулиць тягнулись ряди крамниць з розмаїтими товарами, а «поряд з крамницями стояли майстерні єврейських ремісників: кравців, шевців і пекарів». В містечку був невеликий завод, що випускав квас, а неподалік – склад, де один з євреїв тримав різні сільськогосподарські машини. «Шваби, німецькі колоністи, що жили в довколишніх селах, час від часу купували ці машини». А ще торгували свининою, пивом і горілкою «дві гойські лавки».

За словами Ізраїля Зінґера, «всього євреїв у містечку налічувалось сорок сімей, або близько двохсот душ». Родині рабина було не до розкошів, коли ж народилося ще двоє малюків, «тоскнота і бідність загумінкового Леонцина стали пригнічувати дедалі більше».

Батько розшукав нове місце, де вижити було б легше, і незабаром Зінґери переїхали до Радзиміна. «Мені було три роки, але я памʼятаю ту поїздку», – згадував Іцхак. І розповів, як він тоді вперше побачив поїзд, перелякався і розплакався.

В Радзиміні прожили недовго. Глава сімʼї напитав рабинське місце в столиці, і 1908 року сімʼя перебралась туди.

Варшава, вулиця Крохмальна.

Ми теж прощаємося з гостинним Леонцином і повертаємось до Варшави, до району Мірув, де на вулиці Крохмальній, 10, у «помешканні з двох кімнат, з кухнею та балконом» («Татів рабинський суд»), оселилися Зінґери. Знайти ту локацію зараз – марна справа: під час Другої світової польська столиця була зруйнована десь на 85 відсотків, і Мірув теж сильно постраждав. На меморіальній дошці з полірованого чорного граніту на огорожі поряд зі сквером, що носить імʼя письменника, інформацію подано вельми обтічно: «В цій частині Варшави у 1908–1917 роках мешкав майбутній нобеліант, який у своїх творах прославив вулицю Крохмальну на цілий світ». І над написом – цитата з Іцхака Зінґера: «Кожна єврейська вулиця в Варшаві була самостійним містом…»

Про те, чим насправді було «самостійне місто» під назвою «вулиця Крохмальна», можна дізнатися з «Татового рабинського суду». Перед очима читача картини постають такими, якими їх побачив автор у дійсності. Наприклад, пожежа в будинку навпроти – за нею малий Іцхак спостерігав з балкона, і в памʼять врізалися дим, що бухав із вікон, приїзд пожежників, натовп довкола і поліцейські, які близько не підпускали витріщак. Або – опис Крохмальної площі, досить небезпечного місця, де постійно вештались хулігани, кишенькові злодії, скуповувачі краденого та всякі підозрілі типи.

Постає і галерея образів тодішніх варшавських євреїв.

Скажімо, молочаря Ошера. Якось він уночі помітив через вікно вогонь у помешканні Зінґерів, забив тривогу і врятував усю родину, що могла загинути від пожежі. Під час Першої світової, коли Зінґери голодали, Ошер допомагав харчами.

Або – сусідської дівчинки Шоші, яка через хворобу перестала рости й залишалась маленькою навіть у дорослому віці. Ця щемливо-пронизлива історія згодом реалізувалась у романі «Шоша», а прообразом головного героя – молодого письменника Аарона Ґрейдинґера – виступив сам автор. Дія в ньому відбувається на Крохмальній.

Автобіографічно-документальна основа стала визначальною для цілої низки творів Зінґера. Новела «Таємниці кабали» починається реченням «На Крохмальній вулиці нас знали всі», але не буде перебільшенням, коли скажу: подібний зачин можна дати й іншим його варшавським сюжетам.

Та Іцхака місцеві жителі зустрічали частіше, ніж його приятелів. За прийнятою практикою рабина утримувала сама єврейська громада – кожна сімʼя виділяла для нього пожертви, які віддавала спеціально найнятому збирачеві грошей, і вже він відносив їх за призначенням. Коли ж черговий збирач виявився шахраюватим і попався на привласнюванні коштів, його вигнали, а відповідальну місію доручили Іцхакові, що досяг підліткового віку. Хлопець тоді побував у таких потаємних закутках Крохмальної та її околиць, про які навіть не здогадувався. Але це принесло життєві спостереження, неоціненні для письменника.

Нестатки в пору воєнного лихоліття примусили заради виживання покинути Варшаву. 1917 року мати з молодшими дітьми переїхала до родичів у місто Білгорай поблизу Любліна. Іцхак пробував заробляти на життя, навчаючи за плату давньоєврейській мові одноплемінників з довколишніх сіл і містечок, аж поки 1921 року не повернувся назад у столицю. З 1923 року він отримав постійну роботу. Ізраїль тоді був редактором газети «Літераріше Блетер» і взяв брата на посаду коректора, де той пропрацював до 1933 року, заодно підробляючи літературними перекладами з німецької.

Але знов жити в тому «самостійному місті» Іцхак не захотів, старався туди навіть не заходити, бо «Крохмальна стала вогнищем комунізму. Там відбувалися всі комуністичні мітинги і демонстрації… Тепер там мріяли про диктатуру товариша Сталіна» («Шоша»). І резюмує словами свого альтер еґо – Аарона Ґрейдинґера: «Більше вона не була моєю вулицею». Зінґер поселився у єврейських кварталах всього за кілометр-півтора звідти. Деякі з вірогідних адрес підказує роман: головний герой «Шоші» мешкав на вулиці Лешно, періодично підночовував у коханки на Новолипках…

Через день приїжджаю сюди вдруге, але вже сам. Заходжу з іншого боку, від Алей Єрозолімських, і погляду відкривається інший пейзаж, який я назвав би суперурбаністичним. Район Мірув забудовується модерними вежами зі скла й бетону заввишки по кількадесят поверхів, і вони поволі наступають. В кількох місцях бачу старі споруди з забитими вікнами, там ніхто не живе. Жодного сумніву: їх підготували до знесення. На Крохмальній – сучасні будівлі на чотири й сім поверхів, над якими вивищується панельна шістнадцятиповерхівка.

Від того міста, яким воно було за часів Іцхака Зінґера, зосталось дуже мало. Якби він (припустимо!) зумів глянути на теперішній Мірув, то навряд чи впізнав би. Район зовсім не такий, як був 1935 року, коли письменник збирався емігрувати й прощався з Варшавою. Тоді його «ноги самі принесли на Крохмальну» («Татів рабинський суд»). Більш він тут не побуває ніколи, хоч до кінця життя вважатиме себе варшавʼянином.

Іцхак вирушив на другий бік Атлантики, в Америку, куди двома роками раніше перебрався Ізраїль. У Варшаві він покинув Рахіль Шапіро, жінку, з якою мав любовні взаємини, та сина, якого вона народила 1929 року. Рахіль мріяла про Радянський Союз, і її прокомуністичні погляди стали на заваді спільному життю. Іцхак їх не поділяв. Він обрав Нью-Йорк, вона – Москву, а пізніше – Палестину.

Старший брат допоміг адаптуватися в умовах мегаполіса, влаштуватись у щоденну їдишомовну газету «Форвертс». Поселився Іцхак на півострові Коні-Айленд у Брукліні. Там компактно мешкала єврейська спільнота, і звідти він добирався на метро на Нижній Мангеттен, де в десятиповерховому «Форвертс білдінґу» на Іст-Бродвеї містилась редакція і де він пропрацював 20 років. Таким же маршрутом добирався на роботу Герман Бродер – герой роману «Вороги. Історія кохання», з яким письменник поділився багатьма подробицями власної біографії.

І треба ж, щоб якраз в Америці мої дороги вперше діткнулися доріг Іцхака Зінґера, причому задовго до Польщі! У жовтні 2003-го мені пощастило побувати в Нью-Йорку, і я дослухався до моєї вашинґтонської приятельки, яка радила неодмінно пройти з Брукліна пішки на Нижній Мангеттен. Враження вона обіцяла незабутнє. Я доїхав підземкою до Брукліна, прогулявся, потім знайшов вихід на Бруклінський міст і подався назад. Справді: коли при наближенні перед тобою поволі виростає в небо огром хмарочосів, видовище захоплює.

Тепер же, гортаючи давні світлини, думаю: скільки тисяч разів долав той шлях Зінґер – і підземними тунелями під затокою Іст-Рівер, і, напевно ж, подеколи пішки по одному з мостів?

1941 року він з дружиною переїхав на Мангеттен, у будинок 410 на Сентрал Парк Вест побіля 100-ї стріт. Там років через двадцять із Зінґером трапилась халепа: під дулом пістолета його пограбували перед дверима власної квартири. Відтак він вирішив змінити місце проживання й орендував апартаменти в велетенському багатоквартирному будинку «Белнорд» з вищим рівнем безпеки на розі Бродвею і 86-ї стріт.

Як тепер не усміхнутися дивовижному збігові, коли раптом відкрились обставини, яких не було навіть у сміливих припущеннях. Виявилося, що дві доби я жив на тій самій нью-йоркській вулиці, можливо, найзнаменитішій: мій готель «Голідей Інн» стояв на розі Бродвею і 32-ї стріт. І тут жодної натяжки чи помилки, факт легко перевірити, бо адресу готелю я тоді принагідно згадав у циклі газетних статей «Америка без упереджень», які згодом включив у книжку «В памʼяті авторучки» (2007). А от до Верхнього Мангеттена, де мешкав письменник, тоді, на жаль, не дійшов.

В Америці істотно розширились і досвід, і тематична палітра Зінґера. За океан перебралось багато євреїв, яким пощастило вціліти при Голокості, проте їхні долі обпалило дихання смерті, і все це стає предметом художнього дослідження. Підсумовуючи свою творчість в «Нобелівській лекції», опублікованій у грудні 1978 року, він назве одноплемінників «народом, що перетерпів найжорстокіші удари, яких тільки може завдати людське безумство».

У героя «Ворогів» Германа Бродера німці розстріляли дружину та двох дітей, його самого польська селянка два з половиною роки переховувала в сіннику. Важких потрясінь зазнали й інші персонажі – і роману «Вороги», і ще багатьох творів. Людям необхідно було загоїти рани памʼяті та налагодити життя по-новому, і багатьом це вдається (як приклад можна назвати роман «Тіні над Гудзоном»).

Пережите героями Зінґера болісно перегукується з українським сьогоденням. Гадаю, їхній досвід може придатись і для нашого повоєнного подолання психологічних травм.

Кінець життя Іцхака Башевіса Зінґера – на відміну від його початку – інтриг для пошуківця не залишає. Письменник помер 24 липня 1991 року у місті Серфсайд у штаті Флорида, де мешкав останні роки (хоч зберігав за собою апартаменти в «Белнорді», куди періодично наїжджав). Поховали його на протилежному до Мангеттена березі Гудзону – на цвинтарі в окрузі Берген (штат Нью-Джерсі), що входить до Нью-Йоркської агломерації.