Полтва

Моє дитинство пройшло на берегах славної львівської річки Полтви. До середини 70-х років минулого століття вона вільно текла у своєму руслі на північній околиці міста. Моя рідна вулиця Вербова впиралася у людські городи, які вузькою смугою відділяли нас від річки. Восени на городах палили сухе бадилля і гілки. На багатті частенько смажилася місцева кукурудза, настромлена на патичок, і пеклася картопля. Було смачно й захоплююче цікаво.

Баба Маринка, яка жила в передостанньому будинку, примудрилася навіть тримати корову. Дехто з наших сусідів по вулиці мали курей або кролів, а найспритніші розводили нутрій.

Околиці були рясно засаджені вербами – що, власне, і дало назву вулиці. Вербову звели у 1939 році. Почали ще за Польщі, ну а завершили вже за совєтів. Доказ я знайшов на стриху на куті стіни свого будинку під час реконструкції. В одній купці разом були поскладані дрібні польські гроші й копійки СРСР.

З давніх часів береги річки слугували звалищем побутових відходів. Це тривало століттями. Саме русло було вправно викладене пласким камінням, а в берегах армада водяних щурів майстерно нарила хмари нірок, створюючи свої надскладні лабіринти. Щурі вправно плавали й пірнали, почуваючись справжніми господарями цієї місцини.

На городах біля Полтви можна було легко знайти безліч давніх дрібничок. Але справжня пошукова лихоманка почалася з початком будівельних робіт, метою яких було закувати річку в бетон. Важка техніка завзято відкривала культурні шари на зрізах котлованів – екскаватори робили це з віртуозною легкістю. Зріз ґрунту виглядав як пляцок-перекладанець: що глибше, то давнішими були цікавинки, які ми знаходили. Переважали предмети часів правління Франца Йосифа: траплялися дрібні монети, значки, підвіски, защіпки, ґудзики, торгові свинцеві пломби, ложки й виделки, медальйони, фрагменти посуду та пляшок з написами і сецесійним декором. За кілька годин можна було знайти з пару десятків дрібних монеток. Найдавнішими були так звані боратинки – мідні соліди короля Яна Казимира середини XVII ст. Найбільше траплялося мілітарних артефактів, а найширшим був асортимент гільз: манліхер, маузер, лебель, мосінка і ще ціла купа розмаїтих невідомих марок. Траплялися й шоломи – як німецькі, так і совєцькі. Знайдено було навіть два пістолети – точніше те, що від них залишилося: браунінг і вальтер.

Час від часу викопані котловани засипали привезеними побутовими речами, які збирали, очищуючи львівські пивниці та стрихи. Асортимент предметів був вельми строкатим і вражаючим – від меблів до книжок. Якось самоскид вивалив на загальну купу цілу епоху часів Австро-Угорщини: десятки старовинних книг різними мовами, цілі підшивки газет, альбоми з поштовими марками, шкатулочки, коробочки, парфумерні пляшечки неземної краси і навіть пенсне...

У річку Полтву впадали два кришталево чисті потічки, які витікали з джерел на торфовиську. В них жили тритони і можна було знайти белемнітів – прадавніх скам’янілих молюсків, яких ми називали «янтарями» за їхній колір і напівпрозорість.

Неабиякою атракцією був значний підйом води в Полтві під час потужних злив. Вода піднімалася майже до самого краю річища, але ніколи за нього не перетікала.

За Полтвою на пустирі був невеличкий ставок, який живився підземними джерелами. Часом ми ходили туди купатися й ловити карасів. Ставок існує й досі, хоч і значно змінився.

Навпроти нашої вулиці на річці стояв підірваний залізобетонний міст. Одна його половина спиралася на опору, досягаючи середини річки, а інша лежала на іншому березі, дивлячись у воду під кутом.

Через Полтву понад руслом були прокладені трубопроводи, оброблені смолою. Тільки найсміливіші з нас наважувалися перейти по трубі на протилежний берег.

Усі ці пригоди, пошуки, мандри завжди при мені.

Але це все не могло тривати вічно. Будівельні роботи завершилися. Гурток юних археологів-мандрівників зачинився…

Полтву одягли в бетонні шати, і вона назавжди зникла з мого життя, перетворившись на проспект Чорновола.

P.S. Проїжджаючи кільцевою дорогою біля села Сороки, можна побачити відкрите русло річки мого дитинства.

Це і є та сама Полтва.