І.
Туга за німбом
Це певно втягнуть в книги літописці,
Як вбили Княжну відьми й опирі...
І вічно будуть дітям при колисці
Співать про час той журні матері...
І гнів, як вуж серця внучат обвиє,
Туга за німбом впаде, як петля...
Коли ж ти станеш, несторівський Киє,
Чайки Дніпром по славу направлять!
Та хай ще грім і чорні гекатомби,
Хай знову муки і гаряча кров...
Рве серце біль, мов стотоннові бомби,
Чому лиш сняться Кий, Богдан, Дніпро...?
Чому... Як вперто дзвони так голосять,
Що княжна й слуги знову ожили...
— Ми вище мрії зір щодня підносим,
І тужим-пальцем дотикнутись близи...
2.
Маріїн син
Квітне квіттям квітень і барвінок в'ється,
Нивка ще облогом, плуг заржавів весь.
Чи син впав у полі, чи ще досі б'ється
— Кільчиться в мішочку жито і овес...
Стрепенулась мати, мати Богомати
Та зійшла з ікони, сіла при столі...
— Не журись, сестрице, будемо орати
І засієм збіжжя на твоїй землі.
Втерла мати сльози... Вершники, чи хуга?
Глянула тужливо за квітчастий тин —
— На подвір'ї коні запряга до плуга,
У кривавій свиті: син —
— Маріїн Син.
3.
Пост-скрипт
Та кромі цього розкажіть
Усім від Рейну аж до Ворскли,
Що ще лежать ті всі ножі,
Що їх святив Значко Яворський.
І смерть невинну ще помстить
Плем'я розп'ятої Князівни!
Кладем на шляху до мети
Не всепрощення, але гнів ми!
[Львівські вісті]
26.04.1942