І.

 

Туга за німбом

 

Це певно втягнуть в книги літописці,

Як вбили Княжну відьми й опирі...

І вічно будуть дітям при колисці

Співать про час той журні матері...

 

І гнів, як вуж серця внучат обвиє,

Туга за німбом впаде, як петля...

Коли ж ти станеш, несторівський Киє,

Чайки Дніпром по славу направлять!

 

Та хай ще грім і чорні гекатомби,

Хай знову муки і гаряча кров...

Рве серце біль, мов стотоннові бомби,

Чому лиш сняться Кий, Богдан, Дніпро...?

 

Чому... Як вперто дзвони так голосять,

Що княжна й слуги знову ожили...

— Ми вище мрії зір щодня підносим,

І тужим-пальцем дотикнутись близи...

 

2.

 

Маріїн син

 

Квітне квіттям квітень і барвінок в'ється,

Нивка ще облогом, плуг заржавів весь.

Чи син впав у полі, чи ще досі б'ється

— Кільчиться в мішочку жито і овес...

 

Стрепенулась мати, мати Богомати

Та зійшла з ікони, сіла при столі...

— Не журись, сестрице, будемо орати

І засієм збіжжя на твоїй землі.

 

Втерла мати сльози... Вершники, чи хуга?

Глянула тужливо за квітчастий тин —

— На подвір'ї коні запряга до плуга,

У кривавій свиті: син —

                                      — Маріїн Син.

 

3.

 

Пост-скрипт

 

Та кромі цього розкажіть

Усім від Рейну аж до Ворскли,

Що ще лежать ті всі ножі,

Що їх святив Значко Яворський.

 

І смерть невинну ще помстить

Плем'я розп'ятої Князівни!

Кладем на шляху до мети

Не всепрощення, але гнів ми!

 

[Львівські вісті]

 

 

26.04.1942