Наша Редакція дістала для використання листа з України, написаного до д-ра Р. М. його приятелем, що до війни працював разом в одному з фізикальних інститутів у Німеччині. Цей лист, перекладений на українську мову, поміщуємо без змін, тільки з пропущенням особистих справ, на доказ — якто науковець, при тому прихильний українській справі й обізнаний із нею, дивиться на підсовітську дійсність. Зокрема цікаве те, що — згадуючи про людей в лахміттях, або нужду в хаті — автор листа бачить усе своїми посторонніми очима, обвинувачуючи в лінивстві чи недбальстві селян, бо не здає собі з цього справи, що люди там вигибали міліонами з голоду, жили як худобина в хліві та що за кращий одяг чи вигіднішу домівку можна було стати "кулаком", дістатися на Соловки, чи де там — звідки загалом нема повороту. Що тут говорити, напр., про нутро хати, коли крізь стелю вода лилася, бо не можна було дістати вязанки соломи на залатання діри в стрісі... А проте лист дійсно цікавий, як документ часу й хоча би тому, що пише його неукраїнець. — Вп. д-рові Р. М. дякуємо щиро за память про нас. — Редакція.
Кінець березня 1942 р.
Приятелю!
Пригадую собі, що це вже давно, як я писав Тобі останній раз, та Ти найбільше цікавився тими річами, про які я Тобі пишу. Ти писав мені раз, що воєнний час не надається на те, щоби пізнати край. Під деяким оглядом це правда. Бо воно так, як на образку — де світла й тіні надто гостро стоять поти себе, а бракує посередніх тонів, що доволі часто витворюють суть образу. Та в мойому описі треба ще взяти під увагу, що й моя батьківщина так далеко звідсіля, що там цілком інша природа, інше окруження і врешті, що я не розумію мови — тієї єдиної дороги, якою можна дійти до душі чужого народу. Тому не бери мені за зле, якщо дещо бачу невірно, а мої осуди виходять може надто ріко. Не забувай і про те, що і я зі зброєю в руках прийшов у цю країну. Все ж таки спробую описати Тобі, що тут бачив. Чому я завдаю собі цей труд? Передусім тому, що знаю Тебе з Б. і що ми разом все думали про часи прийдешні, та ще й тому, що Тобі, який зачислюєшся до майбутніх працівників свого народу, цікаво буде почути саме погляд німецького вояка.
Не знаю, від чого починати, та думаю, що найкраще почати від опису людей, яких я тут зустрів, тимбільше, що краєвид краю Тобі відомий. Людей Твоєї ближчої батьківщини Галичини, знаєш також добре, їх простоту, природність, пестрі одяги, їх гостинність, а передусім їх релігійність. Та якщо переступити давній кордон бувш. австрійської монархії, то все представляється інакше. Під расовим оглядом непомітна велика різниця, ті самі рослі мужчини з синіми очима, які одначе вже мають у собі мелянхолійну і таємничу риску Сходу; назагал зустрічається також ті самі здорові жіночі постаті. Але позатим у всьому величезна різниця. Якщо почати з господарства, то бачиться безнадійно бідні села та в поганому стилі будовані зразкові господарства. А проте назагал господарська сторінка в комунізмі буває часами невірно осуджувана. Бо тутешні люди скромних вимог. Мають маленький кусник землі, інколи коня, корову, кілька курей. А врожайність землі така велика, що цей кусник власного поля майже все дає, що потрібне для життя. Я вважаю, що крім того ще дещо припадало з колгоспів як пайок. Грошей люди тут майже не потребують, просто тому, що не було крамниць. Цей низький стан життя не дозволяв на найменшу зайву річ, як вибагливість. Це видно хоча би по тому, що сліду не залишилося по прегарній народній ноші. Одіж пообдирана, але в цьому також власна вина, бо її зовсім не латають, діти дістають старі речі дорослих, але їх зовсім не допасовують, а бігають у ній так, як є. Це треба би взяти під увагу у виховній праці в майбутньому. Не краще справа мається також у сільських дівчат. Зовнішній вигляд хат не різниться багато від галицьких, але внутрішня обстанова значно бідніша. Єдиною їх прикрасою є декілька світлин препоганого однакового стилю, та ікони святих, які тепер усюди наново позавішувано. Одне ліжко для цілої родини, деревяна скриня, стіл і лавки — от і ціле умеблювання. І в тому випадку багато власного занедбання, котре годі зрозуміти. Всюди ж можна знайти тут навіть вправних ремісників, то чому ж не уладити собі якусь більше людяну домівку? І тут зайво складати вину на большевиків. Не видно при тому й чистих селян, так як у Галичині, бо тут навіть найпримітивніше плекання тіла зовсім незнане. Їдження дуже просте, але смачне. Національною стравою є борщ, варений у багатьох відмінах, далі ще знані, доволі смачні, кукурудзяні пляцки, молочні зупи і т. д. Мяса їдять тут мало. В тих умовинах малу вагу кладуть на дбання про здоровя й опіку над хворими, хоч большевики під тим оглядом безперечно мали деякі осяти, бо в деяких селах зустрічається цілком модерні аптики, дентистичні кабінети тощо. В мойому понятті попросту грубою провиною є та велика кількість породів, які переносять тут жінки. Молода жінка є або в тяжі, або кормить немовля, а дуже часто буває рівночасно одно й друге. Дещо більш розсудливе наставлення під тим оглядом придалось би напевно і то в інтересі здорового народу, бо тоді були би діти напевно сильніші і здоровші. Щодо цього наставлення до дітей, то мушу сказати, що тут два суперечні погляди стоять проти себе. Ти напевно не погодишся з тим моїм осудом, але я не можу інакше й уважаю це страшним. З одного боку сліпа, попросто звіряча любов до дітей, що не дозволяє такому малому збиточникові дати ляпаса, з другого зовсім невистарчальний нагляд та опіка над дітьми. Це буде дуже важко під тим оглядом перепровадити зміну. Що з доростаючої молоді не виходять злочинці — можна завдячувати хіба здоровому пневі народу; а все ж таки при доцільній праці в тому напрямі можна би злочинність ще й значно обнизити. — На окрему згадку заслуговують школи. Бачив я тут дуже багато, як на тутешні відносини, гарно ураджених нових шкіл, а що при тому стіни всюди понапихані пропагандою — це інша річ. Але всі молоді люди вміють читати. Німецькі шкільні підручники незвичайно рафіновано уложені: комуністична пропаґанда побіч виїмків із німецьких клясиків. Підставове виховання цілого краю було війскове. Попросту не можна собі уявити, як сильно було воно всюди підкреслюване, а починалося вже від букваря.
(Д. буде).
[Краківські вісті, 24.04.1942]
(Закінчення).
Тепер же перейду до тутешньої людини, яку ми може найкраще пізнали, — а саме до російського вояка. (Вибач, що не роблю різниці щодо українського вояка). Ніхто інший із ворогів не завдав нам стільки труднощів. Виряд совітського вояка дуже простий і незвичайно добре озброєння модерне, вишкіл добрий, що узгляднює нові технічні здобутки. Щодо людського матеріялу, то це відважний вояк, який не боїться смерти, витривалий в обороні і несамовито впертий у наступі, хоча він ніяк не може дорівняти німецькому воякові в розмаху. З питомою собі безвладністю йде на смерть. Як бачимо, під багато оглядами ідеальний вояк, але під деякими іншими незрозумілий; зовсім не знає лицарськости і патріотизму, в тому його й моральна хиба. Воює, бо так приказано. Для нас є загадкою цей факт, із яким сотки разів зустрічалися, а саме, що той же вояк, який так завзято борониться, що кожного полоненого мордує — коли попаде у полон, перемінюється у зовсім добродушну істоту, такого ж москаля, якого звичайно зустрічається. І таким є тип пересічного совітського вояка. При тому пізнали ми ще й очайдушно відважного партизана і злочинця, випущеного з тюрми. Ми мали проти себе відділи, де була офіцирська школа і де молоді старшини стріляли себе, щоби не попасти в полон, а також мали одну дивізію, що складалася тільки з бувших злочинців.
Оповів я вже про дітей, про вояків, а тепер декілька слів про старших людей. Вони нагадують давні кращі часи і саме вони — найкраще розуміють, що значить для краю німецьке військо. Ще про одно мушу згадати: Я особливо навчився цінити жінки-матері. Вони добродушні, а тому, що самі походять із вояцького народу, мають зрозуміння для потреб і журби наших вояків... Щодо жінок, то кажуть — щоби їх пізнати, треба їх любити. А тому, що я під тим оглядом не маю досвіду, мушу мовчати. Та скажу лише, що вони безперечно порядніші ніж француженки, але як я вже згадував — дотепер був лише у фронтовій полосі.
А проте, коли приглянутись тим людям краще, до їх внутрішнього змісту — що значно важніше —- то треба думати, що цей стан просто безнадійний, бо червона система силою втиснула цілий свій нігілізм у душу народу, відбираючи йому тимсамим властиву суть життя. Це дійсно важко описати: уявити собі людей, що не оплакують втрати своїх рідних, а потраплять до смерти побиватися за куркою. Люди, в яких навіть любов затратила свій чар. Ті самі мами, що своїх малих дітей так розвозять, без співчуття дивляться, як їх сини вигибають на війні. Бракує почуття краси природи, рідко коли можна почути щирий сміх, музичні інструменти попсуті, бо ніхто не хоче їх слухати; життя обрабоване з усієї принади. І суттєвий зміст релігії вигас у народі та зайво робити собі якісь ілюзії, що мовляв релігія тільки придушена. Ні, вона мертва. Тільки ще старші люди жалують за нею. І людей тут видано на поталу краєвидові, що вже своїм простором гнітучо впливає на душу. А большевики зробили цей краєвид ще монотоннішим через цю одностайну управу піль. Людині відібрано почуття панування над природою. Зроблено її просто сліпим знаряддям. А ще до того всього як до дати, що тутешня людина, якій внутрішній зміст життя став цілком порожний, доводиться перетривати таку довжезну зиму, то щойно тоді можна зрозуміти те все, що описати годі…
Описав я тут тільки сільське населення, бо вона найважніше, а при тім мешканців міст і не мав я змоги пізнати, бо замало з ними стрічався...
З оцих саме моїх стрічок можна собі представити, що за величезні завдання стоять перед Вами, свідомими українцямми, які маєте провадити народ, що зовсім не знає, що це значить цим народом (нацією) бути і які завдання чекають у майбутньому нас, німецьких вояків, які кровю своїх товаришів звязані з тим краєм. Ми без Вас ніколи не ocягнемо вдатної розвязки цих завдань, бо тому, що походимо з іншої крови, бракує там цього останнього ключа до зрозуміння душі народу. Але й Ви без нас не виконаєте цих завдань, бо тут прийдеться багато дечого, зовсім нового, творити. Старі форми не вистарчать, а треба цим людям вщіпити щось нове. Ви мусите в багатьох німців збудити любов до цього краю і до цих завдань, бо не всі з нас можуть так думати про ті справи, як я це думаю. Та, щоб воно де сталося, я таки вірю, що той нарід ще зажиє дійсно щасливим, мирним життям. А передумовою цього є, щоби він не попав під вплив якихось невідповідальних шибайголов, які не числяться з реальною дійсністю та розумом...
От, і стільки. Наприкінці — вибач, якщо я в своїх осудах чимнебудь міг Тебе вразити: знаєш, що мені, як воякові, важко бути надто уважливим хоча б у доборі слів, а про те все можеш бути певним моєї доброї волі.
Очікуючи відповіді — здоровлю Тебе щиро.
[Краківські вісті, 25.04.1942]
24.04.1942