Спосіб нашого пам’ятання інколи більше каже про нас, ніж про сам об’єкт пам’яті. Це можна сказати про левову частку дискусій навколо Другої світової війни, які щороку на початку травня спалахують у соцмережах. Останніми роками з цієї нагоди освічені й зацікавлені темою українці регулярно сперечаються на тему, хто гірший – Сталін чи Гітлер. Не прямо, а у вигляді дискусій, де протиставляються одні одним, скажімо, Червона армія і Дивізія "Галичина", річниця створення якої, як на те, випереджає річницю закінчення війни на якісь десять днів. Або ж суперечок щодо того, чи нівелює "війна після війни" значення перемоги над нацизмом. Та й узагалі, що святкувати, якщо та перемога коштувала таких жертв? Такої кількості загублених молодих життів – і часто безглуздо, в "атаках на висотки", "взяття до річниці" і так далі. Список можна продовжити. Здавалося б, не має дивувати підвищений градус емоцій у таких обговорення і закономірно, що левова їхня частка припадає на початок травня.
Олеся Ісаюк
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Утім, треба мати на увазі одну річ. Це взагалі не дискусії. І це взагалі не про перемогу, нацизм, комунізм, репресії, втрати тощо. Це про власні спроби справитися з реальністю, яка щорічно розкривається все глибше, різнобічніше і страшніше. І ставить перед моральними парадоксами та постійним конфліктом між метою та коштом її досягнення. А ще коли ціну ти бачиш на прикладі конкретних живих людей і родин...
Саме тому ці дискусії такі емоційні, саме тому там так часто проскакують не цифри та карти, як личило б у дійсно науковій дискусії, надто, що значна частина учасників мають відношення до досліджень теми Другої світової в Україні, – а людські історії, у тому числі й історії власної родини, села, міста. А основним джерелом аргументів та контраргументів стають моральні максими та посилання на закони війни і міжнародні конвенції, часто у доволі поверховому виконанні. Хоча навіть студент-першокусник історичного факультету знає, що спогади – одне з найсуб’єктивніших і, отже, ненадійних джерел, яке потребує вдумливого аналізу і верифікації і само по собі не може бути використане як ultima ratio (остаточний аргумент), а час на будування концепцій приходить після опрацювання максимуму джерел різних видів.
І ще одна характерна риса таких дискусій — це засилля ярликів, яке, проте, вписується у чотири основні групи – “проукраїнський”, “проросійський”, “прорадянський” та “неонацист”. Усі ці визначення тут дуже умовні. Бо тут вони визначають винятково спосіб психологічної компенсації і прояву травми, але ні в якому разі не політичні симпатії (за окремими персональними винятками).
“Неонацисти” – це часто не так любителі Гітлера, як ненависники совєтів, а “прорадянські” – це не так сталіністи, як ненависники нацистів. Обидві категорії мають всі підстави для своєї ненависті, але зробили логічну помилку у тому місці, де вирішили, що “поганість” одного тоталітаризму автоматом передбачає притомність іншого. “Якщо Гітлер був людожером, з цього ніяк не виникає, що Сталін був вегетаріанцем” — це Віктор Суворов. І навпаки, ця рівність цілком взаємообернена, хоча у сенсі буквальному Гітлер таки справді м’яса не їв. В результаті ми маємо ламання списів, де, з одного боку, дивізія “Галичина” – герої тільки тому, що боролися з комунізмом, а Червона армія — тільки тому, що воювала з нацизмом. Мої співчуття воякам обох формацій.
Ярлик “проросійського” чи прорадянського” можна також запросто заробити за нагадування про те, що, попри всі нюанси ситуації, “Галичина” воювала формально на боці Гітлера, або забувши згадати, що на плечах Червоної армії прийшов НКВД. Найвеселіше у цьому паноптикумі фаховим історикам, які зберегли холодну голову серед виру чужих емоцій, та “проукраїнським” учасникам дискусій.
“Проукраїнський” у такому контексті мав би означати українця, який усвідомлює і аналізує ситуацію з позиції інтересів українства як окремої спільноти, етнічної та політичної. Втім, матеріал для усвідомлення такий, що з ним ще треба дати собі раду і не втратити глузд.
Бо якраз з української точки зору Друга світова виглядає істинною зубодробилкою. Спочатку приходять совєти в Західну Україну, яких там місцями зустрічають квітами і які за два роки залишають по собі криваве місиво. Таке ж криваве місиво совєти лишили по собі у Центральній та Східній Україні, після чого люди були згодні на кого завгодно. Тим “ким завгодно” виявився Гітлер. Німецьке походження додало балів останньому в очах галичан – дякуючи австрійській спадщині. Втім, за три роки німецького господарювання совєти стали ліпші вже тим, що були “знайомим чортом” і хоча б говорили зрозумілою мовою. Правда, це не скасовувало загрози бути вивезеним у Сибір чи мобілізованим у “чорносвитники” – чорт завжди залишається чортом. Частина вибрала давати собі раду самим – в інституційному відношенні це була УПА. Участь у підпіллі була, звісно, почесною, але чи не найнебезпечнішим вибором з усіх можливих. І без того в очах обох тоталітарних режимів ряд звичайних людських вчинків був злочином – порятунок євреїв, допомога “класовим ворогам”, звичайна скорбота за “не такими” з точки зору раси чи класу родичами чи сусідами уже ставила тебе під підозру. Вибір між Червоною армією чи дивізією “Галичина” часто означав тільки те, який з тоталітарних режимів становив більшу загрозу на момент вибору і від якого можна було втекти. І серед цього всього ще треба було просто вціліти.
Дуже незатишно у ситуації, коли розумієш, що твоя власна батьківщина була ристалищем для двох абсолютно позбавлених гальм режимів. І знаєш, через сотні свідчень і опрацювань, як це виглядало на рівні конкретних живих людей. І розумієш – у силу освіти чи фахової підготовки – що при цьому режими холоднокровно вирішували власні питання.
А, крім того, чи не найнебезпечнішим вибором в принципі була впродовж всього останнього століття українська. Тих, хто наважувався бути українцем не тільки “в душі”, а і діями, очікувала невесела перспектива заслань, «сибірів», розстрілів, криївок і так далі. Відповідно, носії такої позиції гинули частіше за інших, отже, зменшувалися шанси, що відповідна модель поведінки і способу мислення буде передана далі, а серед решти формувався страх навіть просто допомогти таким. Зворотня сторона такого страху — геттоїзація.
Тому “проукраїнська” позиція, попри те, що назагал вона є “кроком уперед” на фоні решти варіацій, ховає у собі дві небезпеки.
Перша – зайняти позицію “лицаря в обложеній фортеці”, чи то, сказати б, “залізти у криївку” і з неї відстрілюватися від усіх, хто скаже щось не те і не так та бодай зверне увагу на неоднозначність ситуації України у роки війни. У крайніх випадках – поставить Україну на позицію суб’єкта, який не тільки клято, з затисненими зубами “тримає оборону”, а ще й спритно використовує наявну ситуацію. А таких прикладів теж не бракувало.
Інша, притаманна тим, хто зараховує себе до прихильників модерних політичних моделей, – узятися виключно і беззастережно критикувати власних земляків з того часу, не звертаючи уваги на генезу і суть ситуації, у якій їм доводилося діяти. Такі ніби за рахунок ідеального уявлення прагнуть дистанціюватися від бруду і жаху того, що пробують усвідомити і пояснити.
І саме завдяки інерції такої травми бездержавності частина учасників є “проросійськими” просто тому, що в силу історичної випадковості та ряду взаємопов’язаних обставин травмував нас саме режим, який виріс на російській ментальності та культурі (тут усім гаряче рекомендую Нікалая Бєрдяєва про витоки комунізму в Росії) і з життям в умовах цього режиму пов’язана значна частина життя “проросійських”. Такого роду “проросійськість” притаманна і ряду представників актуальної влади. Якщо б склалося так, що Україна була б частиною Німецької чи Британської імперії – вони були б пронімецькі чи проанглійські за тим же самим механізмом.
Ця “проросійськість” – це про ідентифікацію з насильником і про критичне для особистості, часто неусвідомлене і непроговорене питання сенсу і цінності власного життя. А з останнім у нас мають проблеми мільйони. В умовах совкової гонки на виживання узагалі було не до того, і ця ж гонка разом з фактичним свавіллям партії, органів та й просто першого-ліпшого чиновника сама по собі благополучно прибивала і почуття цінності, і потребу гідності. Але не вилучала їх за умовчанням.
А набагато приємніше і, як кажуть, “гоноровіше” відчувати себе частиною великої імперії, яка перемогла екзистенційного ворога, ніж маленькою людиною, приналежною до бездержавної нації, яка приречена на “велику, ще не завершену війну”.
Усім згаданим категоріям досі складно прийняти факт, що дихотомія між українцями, які опинилися по різні боки барикад, – фальшива. Бо вона не про війну, а про наше її сприйняття. Про наші можливості справитися з жахом. Відрефлексувати. Вжитися в десятки парадоксів, коли визволителі від нацистської чуми мимоволі несли за собою чуму комуністичну, а представників нацистської чуми за чотири роки до того чекали, бо досвід комуністичної підказував – гірше бути не може. Виявилося – інколи може.
У цій дихотомії, фактично, йдеться про два способи пошуку опори. І пошуки цієї опори густо замішані на "стокгольмському синдромі" у тій його частині, де йдеться про "зрозуміти насильника". Насильників було два. Брунатний і червоний. І обом було начхати не те що на Україну, а й на власні народи. А Україна – одна. За аналогією мого доброго приятеля – це ніби як жінку зґвалтували і вона пробує примиритися з ситуацією, аргументуючи: "добре, що не вбив".
Також ці надривні дискусії — про проговорення. У Радянському Союзі мала право на існування лише одна візія війни – підступний екзистенціальний ворог нападає на беззахисну і миролюбну державу “робітників і селян”, народ якої одностайно-героїчно дає відсіч. Ця візія не враховувала не те що купи реальних варіантів, а ряд явищ і поглядів просто замовчувала, вона не враховувала і звичайної складності повсякдення. Отож, непроговореною залишилася не тільки справжня суть радянсько-німецької війни. Непроговореними і невідрефлексованими лишалися визвольний рух, дивізія “Галичина”, масові здачі у полон 1941 року, Голокост на українських землях і ще багато-багато чого...
Дуже багато питань серед цього всього автоматом тягнуло за собою і події та трагедії довоєнних років. Бо, не знаючи про Голодомор, тяжко збагнути повальну здачу в полон літа 1941 року. Не знаючи про масові розстріли у тюрмах 1941 року і про досвід Українських Січових стрільців, тяжко зрозуміти, чому чимало галицьких юнаків вибрало військову службу формально на боці Гітлера, в рядах дивізії “Галичина”. І так далі...
І нам належить прийняти формулу "чума на обидва ваші доми".
Пережити факт загибелі мільйонів людей, наших співвітчизників, часто страшної, часто невинної і безглуздої... І безсилля щось змінити уже тоді й уже, напевно, зараз.
Пережити успадкований колективний біль і страх, озвучити його, відрефлексувати...
І пом'янути усіх наших співвітчизників, бодай спробувавши зрозуміти їхній вибір на рівні людини. Просто людини, яка була одним з бездержавної нації серед "кривавих земель" і просто хотіла жити.
Цей шлях буде дуже довгим. Деякі питання так і залишаться тригерними. Але без нього – ніяк.
Спалений у бою за Тернопіль Т-34/76
Горішня ілюстрація – німецький вартовий стоїть на чатах в окупованому Києві, 1941 рік. На задньому плані видно палаючий міст через Дніпро.
Джерело: Фотоархів: Україна у Другій світовій війні. UNN
07.05.2021