Для Східної Європи факт початку радянсько-німецької війни має незмірно більше значення, ніж війна на Заході. Не тільки тому, що саме події 1941–1944 років між Волгою та Дунаєм перетворили пів континенту на справдешні криваві землі, а й тому, що основна частина трагічних моральних конфліктів, яка досі переслідує — цього разу не тільки Схід, а й Захід — зародилася саме там і тоді. Показником цього є як суперечки, які не стихають самі собою, та їхня гострота, а також наскільки часто у справах, надто конфліктах, сучасних ми відкликаємося до колізій і рішень не просто минулого, а саме того — між 1941-м і 1944 роками, між Дунаєм і Волгою, між Рейном і Дніпром.
Олеся Ісаюк,
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
...Не так давно довелося перечитати вельми цікавий уривок щодо Аушвіцу й українсько-польських відносин за дротами — уривок із документації процесу проти гарнізону Аушвіцу у Франкфурті-на-Майні, який відбувався у 1963–1965 роках. Чтиво складне й неоднозначне, попри простоту сюжету. Триває Франкфуртський процес, судять гарнізон Аушвіцу — і тут стає відомо, що зголосилися ще свідки з колишніх в’язнів Аушвіцу. Цими свідками є п’ятеро членів ОУН(Б) — Микола Климишин, Омелян Коваль, Борис Вітошинський, Михайло Вінтоняк та ще один. Контекст їхньої появи є вже несприятливий для цієї групи свідків: їх викликають на вимогу адвокатів захисту (тобто адвокатів есесівського гарнізону Аушвіцу!) як таких, що можуть навести заперечення зізнань попереднього свідка, яким є колишній капо Краль — так, той самий, що разом із Францішеком Подкульстким є безпосереднім призвідцем смерті братів Степана Бандери. Цей же Краль на пряме запитання суду про те, чи бив своїх співв’язнів, відповідає: “Ні, не бив. Був поляком і людиною”. На цьому місці мене, як кажуть, “клемануло” – дуже вже нагадало тональність сучасних польських “ура-патріотів”, для яких також загальнолюдські цінності мають значення тільки у “істинно польському” упакуванні. Але мова не про них.
Рухаємося далі. Відразу ж після перших запитань — як тільки стає відомо, хто саме ті нові свідки, які якраз чекають за дверима залу судового розгляду — Краль стверджує, що Бандери перебували під особливою охороною унтершарфюрера Штарка, який сидить серед підсудних на лаві. Далі Краль у своїй розповіді згадує про “банди Бандери” та про “польське гніздо” у зовнішньому команді “Нойбау”, де, власне, відбулася трагедія братів Бандер. Після чого Петро Мірчук, Омелян Коваль та Борис Вітошинський викладають свою версію подій. Після їхніх свідчень у одного з підсудних, Богера, уточнюють перебіг подій — він підтверджує, що один із працівників “Політіше Абтайлюнг”, Грабнер, імовірно, дав вказівку Кралеві вбити братів Бандер.
Після цього викликають Миколу Климишина, єдиного з присутніх “бандерівців”, який не був у групі, у якій привезли Бандерів. Климишин надає суху статистику щодо “Бандера групе” у Аушвіці. Втім, виступ Климишина перетворюється у явне бажання суду знайти докази “привілейованості” бандерівців у Аушвіці. Климишин повідомляє про те, що ув’язнені бандерівці працювали у “вигідних” командах — кухня, сортування конфіскованого у привезених та подібне. Це сприймається як доказ привілейованості. Після цього ще раз опитують польських свідків, які повідомляють, що Краль не був убивцею, а ще з їхніх слів можна припускати, що був причетний до табірного підпілля.
У результаті злочини нацистів відходять на задній план. Суд починає сперечатися про те, кому можна вірити — українцям чи полякам. І чи можна вірити взагалі кому-небудь із них. Зрештою, нікого не цікавить, що Краль був капо — людиною з групи в’язнів, яку ув’язнені ненавиділи чи не більше за есесівців; але на українську групу лягає плямою праця у “вигідних” командах, де, до того ж, не треба було знущатися з товаришів по недолі, аби пережити. Есесівці тимчасово лишилися на задвірках. Україна і Польща виглядають чимось на кшталт колишньої Югославії, де внутрішні “розбірки” важливіші за спільного ворога й об’єктивні проблеми.
Уся ця історія — не про нацистів і не про покарання винних. Десять сторінок, об’єднаних заголовком “Група Бандери”, являють собою, по суті, пошук єдиного винуватця, якого можна обвинуватити, покарати і перегорнути сторінку. А заодно — неможливість цього єдиного винуватця знайти, що продовжує отруювати осмислення тієї війни. Зокрема, не дає визнати, що на тлі протистояння двох диктаторів відбувалися десятки менших конфліктів, що перші два десятиліття після війни — це був час закріплення перемоги і чи то переможного, чи то ганебного реноме. За кадром цього процесу залишився неприємний для всіх факт, що кожна спільнота мала і героїв, і злочинців.
Ця історія насправді — про спадок важких питань і спробу повернути собі спокій, раз і назавжди роздавши ролі “катів”, “злочинців”, “жертв”, “поганих” і “добрих”. Ця історія про реальність бездержавних та окупованих націй, реальність жорсткої конкуренції. Про десятки дрібніших конфліктів, вплетених у один гігантський.
Це теж нагадування про те, що в умовах Центральної та Східної Європи виживання одного часто означало загибель іншого. Селянин відмовляв у притулку євреєві, бо боявся, що його сім’ю у разі виявлення такого “квартиранта” розстріляють окупанти — і єврей напевно гинув. Старші жінки прикривалися молодшими від ґвалтівників — а таких вистачало і без радянських солдатів на вулицях Відня чи Берліна. У концтаборі все було ще простіше і страшніше: мережі підпілля формувалися за національним принципом — і коли треба було рятувати “свого”, без вагань поступалися іншим. Попри всі канони солідарності в’язнів — гаразд, сьогодні ми врятували когось від газової камери шляхом підміни номера, але що сталося з тим, чий номер ми всунули у список на знищення? Гаразд, сьогодні українець “зорганізував” пару теплого взуття для товариша-українця — отже, без цієї пари залишився інший в’язень: поляк, єврей, француз і т. д. А кожна наступна організація збільшувала ризик викриття. У “ревірі” є пів таблетки жарознижувального, і якщо лікар чи медбрат — поляк, він, найімовірніше, віддасть її хворому полякові, якщо українець — українцеві, якщо єврей — євреєві. А тепер питання — ви готові засудити цього поляка, українця, єврея за таку “дискримінацію”?
Крім того, з привілеями теж не все так просто. Приклад із польської сторони – Кароліна Лянцкоронська. Її привезли як особливу ув’язнену у Равенсбрюк і мали утримувати в окремій внутрішній в’язниці, де умови були кращі, ніж у загальному таборі. Але через помилку вона потрапила у загальний табір. За якийсь час адміністрація похопилася — її почали розшукувати. І ось тут її милість графиня Лянцкоронська просить товаришок за нещастям допомогти їй сховатися. Не тільки з моральних причин, а тому, що розуміє (і каже про це) — перебуваючи під особливою опікою нацистів, вона насправді беззахисна перед ними. Щонайменше — її можуть просто вбити. А й, що ймовірніше, видати від її імені, скажімо, заклик до польського підпілля здатися. А потім знов-таки вбити, щоби сховати свідка. Ну, і зіпсути їй репутацію посмертно на віки вічні.
Але у суспільній свідомості міцно сидить уявлення про достойну поведінку в часи випробувань. І це уявлення повсякчас конфліктує з пам’яттю про, по суті, виживання з усіма його складовими — приниженням, страхом, дрібними крадіжками, вимушеною дріб’язковістю і так далі...
Далі — присутність нацистів не скасовувала старих конфліктів. У нашому випадку — українсько-польського, кожна зі сторін якого побачила у війні також і шанс остаточно переламати хід подій на свою користь. Коли йдеться про Західну Україну — майже у кожних українських спогадах ви побачите згадки про зловорожих поляків, які вислужувалися німцям і шкодили українцям; і у багатьох польських — про українців-бандитів, які допомагали німцям винищувати поляків. Метри зіпсутих нервових волокон у пошуках знайти тут якусь логіку і визначити єдиного винного я вам гарантую.
А ось успіху у пошуках цього єдиного винного — ні. Тому що всі чи майже всі, хто пережив “криваві землі” між двома тоталітаризмами, винесли “на заплечу” страх, відчуття власної беззахисності, провину за ненадану допомогу тим, хто її потребував (а таких на шляху кожного зустрілися десятки); заздрість до тих, кому пощастило не тільки вижити, просто зберігши фізичне буття, а й відносно гідними методами, не завдавши нікому шкоди умисної чи випадкової; і бажання відплати цілком конкретним національностям чи конфесіям, представники яких виступали на рівні “вже, ось тут і тепер” чи то ворогами, чи просто успішнішими конкурентами у боротьбі за виживання.
І це є та істина, якої уникають. А для того, щоб утекти від неї, — до наших послуг і міфи про Східну Європу як осердя світового насильства, антисемітизму та дискримінації; і старі кривди у трикутнику “українці-поляки-євреї”, якими можна виправдати що завгодно; й антисемітизм; і невдало вибраний союзник; і спокуса сховатися за незнанням чи загальною думкою... І саме заради цього уникнення кожен із учасників буде триматися за свою картину світу і брати участь у запеклих герцях. Бо вони — не про істину. Вони — про примирення з реальністю семидесятилітньої давності. Яке все ще не наступило. І хтозна, чи наступить, бо з жахом і безглуздим нищенням у одному флаконі навряд чи можливо примиритися. А ще — бо “Гріх мій завжди переді мною”....
Тож дуель, з якої починається текст, — це, по суті, не так поміж судом і підсудними, не так поміж злочинцями і жертвами, як поміж різними уявленнями про власну та сусідську роль у тих подіях і про захист власної візії. Вона також про моральні дилеми на грані людської витривалості — зокрема про подвійність ролей табірного “промінента” і підпільника в одній особі. З одного боку, така позиція — прямо колаборантська, до того ж, в умовах концтабору продиктована фізичним виживанням, а ніякими не високими мотивами. Відомо, що й персонажі туди потрапляли відповідні. З іншого боку, не менш добре відомо, що часто такі посади та місця ставали прикриттям для тих в’язнів, які відігравали важливу роль у підпіллі в Аушвіцу й давали можливість рятувати хоч когось. Як наслідок — одна і та ж людина може бути і співучасником злочинів, і рятівником. І як розділити?
Втім, кардинальне тут — знову пошук єдиного “поганого”, “винного”, кого можна було б зробити втіленням не так власне суперзла (ця роль надійно і заслужено закріплена за власне нацистами), а власної недостойної, двоїстої, принизливої поведінки перед лицем цього зла. Навіть не так того колабораціонізму, який був продиктований бажанням певних преференцій від загарбника чи/або насильника, а пристосуванства, до якого вдавалася більшість просто з бажання вціліти і врятувати власних дітей.
І тут діє той самий принцип, що у випадку “нотати” — саме так називався аркушик чи дерев’яна дощечка, яку в “апухтінських школах” вручали учневі, який у її стінах сказав слово рідною мовою замість російської. Позбутися “нотати” можна було тільки одним чином — вручити її товаришеві, якого ти ж і прилапав на такому гріху, як розмова рідною мовою. Таке і тут — позбутися тавра “колаборанта” й “антисеміта” можна, тільки спихнувши ці гріхи на сусіда — переважно таку ж жертву нацистської агресії, серед якої також, як і в тебе, вистачало і колаборнатів, і “bystanders”.
Реакція на це все суду у Франкфурті, звісно, навіває думки про орієнталізм у формі сприйняття Східної Європи як місця осідку диких людей, для яких насильство і взаємна ненависть — хліб насущний, і викликає алюзії до таких “шедеврів”, як пріснопам’ятний серіал “Наші матері, наші батьки”. Але, з іншого боку, змушує згадати про специфіку сприйняття жертви насильства як такого собі мазохіста, який чомусь не втікає, до прикладу, з аб’юзивних стосунків. Логіка така: якщо вони приймають логіку, накинуту насильником, — значить, їм це вигідно або подобається. Ну, бо ж неможливо добровільно в такому перебувати! Та ще роками!
Можливо. Якщо тобі промили мізки, якщо тобі зламали волю безконечними побоями і системним приниженням та страхом, якщо ти боїшся за близьких — жоден із двох тоталітаризмів не гребував колективною відповідальністю.
Крім того, кожен сюжет має не тільки сказане, а й несказане. А несказане у цій історії про “Барбароссу” загалом і про реалії радянсько-німецької війни те, що увесь той жах був би неможливим без участі другого тоталітаризму — радянського. 22 червня і все, що сталося після нього, навряд чи було б можливим без 1 вересня 1939 року, а 1 вересня 1939 року напевно не було б можливим без 23 серпня 1939 року. Коли нацисти засновували Аушвіц, ГУЛАГ поглинав людські життя вже два десятки років. Коли нацисти починали чіпляти зірки Давида на євреїв, комуністи заморили голодом тисячі “класових ворогів”, і не тільки українських. Але рішення лежить не в ліцитації жертвами і не в принципі “нотати” — а у послідовному позбавленні одного з тоталітаризмів ореолу “жертви” трагедії, яка заточила своє найвище коло 80 років тому... Бо істинними жертвами були “і мертві, і живі, і ненарожденні...”, які опинилися між жорнами двох тиранів.
