Франко про "Тополю" Шевченка

Михайло Возняк

Дня 31 березня 1890 р. уладили станиславівські українці музикально-декламаційний вечір у роковини смерті Тараса Шевченка. По святі відбувся комерс, на якому Кopнило Устиянович вніс тост у честь присутнього на комерсі Івана Франка, при чому відспівано "Многая літа". Був це без сумніву відгомін промови Франка на комерсі, в якій він порушив справу промови Євгена Левицького на комерсі по святі в честь Шевченка у Львові. Франко підкреслив, що він уважає спір, який викликала промова Левицького, тільки спором за слова й тон, тому не повинно прийти до роздвоєння з такої причини, тим більше, що заінавгуровано помирення всіх українців для спільної праці. Забрав Франко ще й другий раз голос на комерсі при дискусії над потребою реальної праці для народу.

Щодо станиславівського відгомону промови Євгена Левицького на львівському комерсі по святі Шевченка — про львівську дискусію висловило своє незадоволення "Діло" в №591 з 1890 р. Комерс відбувся 24 березня в ресторані Штадтміллера. Євген Левицький промовляв на комерсі як голова "Академічного Братства". Він "в нещасливій з кожного погляду промові своїй — стоїть у "Ділі" — почав виголошувати — в імені нібито "молодого покоління" — такі погляди на національність, на які не то старші патріоти, але і його товариші з "Академічного Братства" не могли згодитися. Промова п. Левицького визвала дуже прикре враження на всіх зібраних, бо ж справді прикра це річ, що кілька слідуючих про мов мали служити п. Левицькому в відповідь, що "не жолудок остаточна ціль" життя чоловіка, але є і ще щось вищого" і що "націоналізм не є формою — як думає п. Левицький — бо, якби націоналізм був формою, то можна б її змінити, але що націоналізм є почуттям, то можна б його вирвати хіба разом з серцем".

Та це тільки для зрозуміння промови Франка на станиславівському комерсі. Очевидно, Франко старався злагіднити прикре враження з львівського комерсу. На свято Шевченка в Станиславові Франко приїхав із відчитом про "Тополю" Шевченка. Про відчит Франка читаємо в №67 "Діла" ось що: "З дальшої програми найбільшої безперечно ваги був відчит п. Івана Франка про Шевченкову "Тополю". Прелегент дуже основно розказав про легенди у всіх народів, про ці легенди, в яких ще й нині спочивають могучі сімена творчости поетів. В літературах, які починають своє життя, поети все черпають з традицій, а зчасом щойно перемагає індивідуальна творчість. І Шевченко радо сягнув до того скарбу всієї людськости, але умів додати творам, списаним на тлі традиційнім, закраску індивідуалізму. Зміст "Тополі" поєдинчий: любо дівчини і її кінець від чарів, які сама викликала. Тут прелегент перейшов до самої поеми і, оскільки вистачило часу, виказував впливи посторонні на Шевченкову музу при писанні цієї, може, найкращої, а заразом найпопулярнішої його баляди. Найбільший вплив мали тут на творчість Шевченка Міцкевіч, Жуковський і Бюргер. Вже Міцкевіч скупіший в словах від Бюргера, але ж Шевченко таки і не хоче описувати самих чарів, а приймає їх уже яко річ готову. Переміна дівчини в тополю — це мотив грецький, але дуже добре приложений поетом до українського життя.

"Відчит вислухано з великою увагою, хоч був написаний дуже науково. Чуючи його раз, годі розглянутись в матерії, серед хаосу цитатів, примірів з інших літератур і дат, тим більше, що задля великих розмірів праці автор щонайменше одну третину мусів випустити, зате сподіваємося перестудіювати річ основніше, коли появиться з друку. Розбір Шевченкових поем вельми тепер на часі, бо якраз потрібні цього роду матеріяли при повнім виданні Шевченкових творів. Дуже щасливий початок робить п. Франко в нашім письменстві, то й не диво, що грімкі оплески вітали його, коли входив на естраду і сходив з естради."

(Д. б.).

[Львівські вісті, 22.04.1942]

(Продовження).

Про відчит прохав Франка нотар Володимир Левицький, відомий в українському видавничому русі як Василь Лукич. На його прохання Франко відповів 9 березня 1890 р. ось як: "Ваші запросини виголосити відчит в роковини Шевченка на ваших вечерницях чинять мені велику честь, тож хоч як дуже я тепер занятий своєю роботою, то все таки не смію просьбі вашій відмовити і з огляду на пам'ять Шевченка і з огляду на ваше товариство. Текст відчиту — темою його буде "Тополя" Шевченка — я пришлю вам сими днями". З мого опублікування листів Франка до Лукича в київській "Україні" зацитував наведені слова листа Франка Й. Куп’янський, публікуючи збережені рукописні уривки Франка "Тополя" Т. Шевченка" в третій книзі "Радянської Літератури" з 1941 р., і з свого боку додав "Чи читав цю доповідь Франко — невідомо", хоч у листуванні Лукича з Франком є мова і про зворот коштів подорожі Франка зо Львова до Станиславова.

Підхід Франка до літературних творів у відчиті виду на завдання історії літератури: Коли давніша історія літератури "була переважно естетичною, т. є вважала своїм найвищим завданням клясифікацію творів літературних після певних рубрик, звичайно з огляду на їх форму, а також осуд, чи і оскільки ті твори літературні підходять під дефініції поставлені для тих рубрик або під загальні правила красоти, — новіша історія літератури, не відкидаючи оцінки естетичної (хоч і оп'ять значно поглибляючи її на підставі здобутків нової еволюційної і експериментальної психології) розширила рамки і мету досліду і роздивлює явища літературні з погляду загальнонароднього і загальнолюдського розвитку культурного. Кожний твір літературний звертає на себе увагу дослідний виплив духа одиниці, але також як більше або менше сильний і вірний вираз поглядів, змагань, стану психологічного і культурного даної одиниці, а в дальшій мірі як один з проявів духового життя даної суспільности в дану добу. А раз ставши на тім становищі, дослідник шукати буде головних мотивів, що викликали такий вираз, постарається відчути той відгомін, який розбудив цей твір в сучасній суспільності, слідити буде його вплив в будуччині. Тільки таким способом, вплівши дане явище цілковито в безконечний ланцюг людського розвитку, дослідник може вважати завдання своє сповненим".

Новіший історик літератури може менше цінити досконалий з мистецького погляду твір від твору, що далеко менше відповідає вимогам естетики, зате більш популярний і впливовий. Щобільше, він радо спиняється на творах, яких давніші історики зовсім не зараховували до літератури, на творах, що цілі століття були єдиним духовим кормом для незліченних народніх мас, на творах, що з одного боку увійшли в живу традицію народу, а з другого боку стались основою великих і багатоцінних літературних творів, на темних казках, брудних анекдотах, забобонних легендах тощо.

З багатющого скарбу народньої традиції черпають письменники й поети. Але послуговуючись традиційними елементами й обертаючись у традиційних формах, поет дає цим елементам якнайбільше свого індивідуального забарвлення, поширює ці форми, поглиблює ці мотиви, дивиться на них інакше як досі, вводить нові, досі невживані комбінації. Так творили Данте, Шекспір, Кальдерон, Сервантес і інші. Письменником, що зробив у нас те, що Данте в італійській, Кальдерон в еспанській, а Шекспір в англійській літературі, "мусимо вважати Тараса Шевченка. І в його творах елемент традиційний і щодо змісту і щодо форми ще дуже сильний і замітний, але його могуча, світла індивідуальність усюди вміє тим запозиченим елементам надати відрубну, Шевченківську ціху, відрубну окраску"

(Д. б.)

[Львівські вісті, 23.04.1942]

(Продовження).

Зокрема в першій добі поетичної творчости Шевченка був особливо сильний вплив усної і писаної традиції на нього. Під впливом баляд Міцкевіча, Жуковського та Пушкіна йому пригадуються покревні перекази українські, чудові казки та повірки, і він творить цілий ряд баляд — "Причинну", "Тополю", "Хустину". І Франко приглядається традиційним елементам, що лежать в основі "Тополі", "може найкращої, а певно найпопулярнішої з цих баляд Шевченкових", щоб могти оцінити, що вніс поет свого в оброблення цієї теми.

Шевченко злучив в одно два окремі казкові мотиви: про те, як дівчина при допомозі чарів викликує неприсутнього милого, і про те, як дівчина перемінюється в тополю. Основою першого мотиву є загальнолюдське виображення про силу кохання і людських сліз. Погляд, що позамогильне життя людини це тільки продовження земного життя, викликав чари, себто спосіб комунікації живих людей з померлими. На таку ж тему, що "Тополя" Шевченка, було в літературі декілька баляд, а саме "Ленора" Бюргера, "Людмила" Жуковського, "Ucieczka" Міцкевіча й "Маруся" Левка Боровиковського. З приводу останньої Франко запримітив: "Не знаємо, чи читав її Шевченко, але здається, що вона осталась йому незвісна. Зате він напевно знав "Людмилу" Жуковського і "Ucieczk-у" Міцкевіча і вони послужили йому основою для першої частини "Тополі". У зав'язку своєї поеми Шевченко пішов за Міцкевичем. Дівчина в Шевченка не хоче йти заміж, бажає швидше вмерти, а вночі йде до ворожки. Самих чарів Шевченко не описує, у нього чарівниця каже дівчині:

Твою долю, моя доню, позаторік знала,

Позаторік і зіллячка для того придбала.

"Шевченко мусів узяти його прямо з уст народу. Чарівниця дає дівчині якийсь напиток і каже при різних обрядах випити його раз і другий. За другим разом... "серед степу тупне кінь ногою", а коли милий не приїде, то треба випити ще раз. І цей зворот узяв Шевченко, мабуть, із знаної народньої пісні про чабана". В усякому разі треба сказати, що при кінці першої частини своєї баляди Шевченко значно відступив від польського зразка, й наблизився до українських народніх пісень і переказів.

Свою баляду закінчив Шевченко іншим мотивом — переміною дівчини в тополю, отже греко-римським мотивом, який зустрічаємо також в українських піснях: мати посилає нелюбу невістку в поле льон брати і заклинає її так, що коли не добере льону, щоб перемінилася в тополю. Невістка недобрала льону і стала тополею, а мати каже опісля синові зрубати тополю, але за першим ударом вона промовляє до нього, що вона його мила, і син гине разом із нею. "Нема сумніву, — писав Франко, — що іменно ця пісня послужила Шевченкові взірцем до закінчення його баляди, хоч замість прокляття свекрухи він впровадив для зв'язку з попереднім мотивом силу чарів".

З уваги на те, що виводи Франка відомі рідко кому з нашого громадянства, я дозволю собі зацитувати тут кінцеву частину його відчиту. "Але для чого зробив це наш поет, для чого змінив закінчення баляди?" — питав Франко й відповідав: "Це наводить нас на третє питання: що вніс Шевченко свого в традиційний елемент своєї баляди? Зміни, які він поробив у перейнятім віл інших сюжеті, додатки, які пододавав до нього, показують нам його розуміння цього предмету, його погляд на поезію і її ціль: порівнюючи різні відміни тієї повісти, що сталася основою Шевченкової "Тополі", ми мусимо сказати, що зміни, ним доконані, мали одну причину: щоб не впроваджувати в свою поезію упирів. Здорова, світла і чоловіколюбна натура нашого поета відверталася від того огидного виплоду темноти та ненависти до натури людської.

(Д. б.).

[Львівські вісті, 24.04.1942

(Докінчення)

Нігде в своїх творах — скільки не помиляюся — Шевченко ані разу не ужив слова упир, не впровадив нього виображення, помимо що виображення це в народі дуже розширене і що Шевченко жив і виховувався в сам розгар романтизму польського й російського, який без упирів ані кроку не міг зробити. Жаден огляд на ефект, на яркі сцени і дзвінкі вірші не міг склонити Шевченка до введення упирів в свою поезію; на прикладі "Тополі" ми бачимо виразно, що щоб оминути їх, він навіть зі шкодою для суцільности своєї баляди впроваджує в неї при кінці інший мотив, без сумніву поетичний, але досить слабо з головним мотивом зв'язаний. Взагалі у Шевченка бачимо змагання — злагодити страшний і сумовитий мотив основний, накинути на нього прозірчастий, поетичний серпанок. Він зв'язує тісно грізну повість з своїм рідним степом, впроваджує в неї живий, оригінальний і дуже щасливий мотив поетичний:

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю.

Край дорога гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий —

Марне зеленіє;

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

Цим майстерським вступним акордом поет вносить в нашу душу особливий, лагідний настрій. Одинока тополя серед широченного безлісного степу — мимоволі будить в нашій душі питання: а вона відки тут взялася?

Хто викохав тонку, гнучку

В степу погибати?

Самота і велич степу мимоволі склонює душу до мрій, будить в ній той настрій, який і у первісних народів був джерелом повставання казок, мітів і легенд. Простий чоловік, побачивши таке дерево, скаже: от сирота! Те саме каже й наш поет:

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

Подивиться — серце ниє:

Кругом ні билини!

Одна, одна, як сирота

На чужині, гине!

І коли поет змалюванням дерева-сироти в степу з самого початку зумів збудити наше співчуття, то співчуття та любов як на тяжкий проступок проти святости духа — супротив таких поглядів, що пробиваються ще й у балядах Бюргера та Міцкевіча, Шевченко, як правдивий апостол нового, щиролюдського євангелія, кличе всім нам своє mеmеntо vivire (пам'ятай про життя) от цими золотими словами:

І то лихо —

Попереду знати,

Що нам в світі зострінеться...

Не знайте, дівчата!

Не питайте свою долю!...

Само серце знає.

Кого любить... Нехай в'яне,

Поки закопають, —

Бо не довго, чорнобриві!

Карі оченята.

Біле личко червоніє —

Не довго дівчата!