Львівський державний університет нині носить почесне ім'я Івана Франка. Минуло півстоліття з того часу, коли славетний український письменник прагнув стати доцентом Львівського університету, але астрійські правлячі кола і українські прислужники польської магнатерії і панства не дали здійснити йому це бажання.
Сьогодні ми хочемо розповісти про цей сумний факт з життя Івана Франка. Документи, яскраві факти свідчать про гостру політичну боротьбу, що розпалилась в той час між волелюбним сином України і представниками деспотизму, що пригнічували український народ.
В щоденнику Йосипа Маковея ми знаходимо місце, де він говорить про те, що Іван Франко розповів йому про підготовку дисертації для професора Омеляна Огоновського на тему: «Політичні поезії Шевченка», щоб здати докторат, маючи надію стати колись доцентом в університеті. «Здалось би — казав Франко — ввести здоровіші погляди між молодіжжю на нашу літературу, бо як Огоновський ще так з літ 20 посидить, то погано буде».
Для захисту дисертації, треба було Франкові записатися ще на один семестр університетських студій. Але сенат Львівського університету не прийняв його. Тоді Франко записався на зимовий семестр 1890–91 учбового року у Чернівецькому університеті. У 1892–93 р.р. Франко ходив на лекції професора Ягіча у Віденському університеті і написав дисертацію про «Варлаама та Йоасафа» і в липні 1893 року дівстав ступінь доктора слов'янської філології.
28 жовтня 1894 року помер у Львові Огоновський, професор мови і літератури Львівського університету. Повідомляючи Драгоманова про смерть Огоновського, Франко признався тоді: «Я подаюсь цими днями о веніам легенді (право читати лекції) на підставі своєї праці про Вишенського (котру вам послав передучора). Професори роблять мені надію, що до доцентури мене допустять».
Франко був впевнений в тому, що йому пощастить здійснити своє бажання. І в листі до Драгоманова він говорив про цю свою впевненість, але Драгоманов поставився до цього скептично. «Огоновському хай простить бог за те, що зробив його дурнем — писав Драгоманов у листі до Івана Франка. — Вам, думаю, на його офіціальній кафедрі не сидіти. Хіба вже я, як буде в Росії конституція при Николаї ІІ-ому, і я буду в Києві куратором, то покличу Вас на кафедру в Київ».
З урядових протоколів відомо, що на засіданні професорів філософічного*) факультету Львівського університету, яке відбулося 5-го листопада 1894 року було створено комісію для оцінки розвідок кандидата. 14 грудня того ж року комісія в справі габілітації Франка вирішила: 1) Тому, що немає у Львівському університеті фахового професора, просити міністерство освіти призначити професора краківського університету Третяка провести габілітацію кандидата в тутешньому університеті, і 2) просити також професора Ягіча у Відні дати оцінку габілітаційної праці кандидата.
Але 20 грудня комісія скасувала попередню постанову, мотивуючи тим, що серед професорів факуль тету є достатні сили для проведення цієї габілітації.
І коли так реально стала справа про габілітацію Франка у Львівському університеті, проти Франка активніше почали діяти ворожі сили. Кат українського народу, великий землевласник, намісник у Львові граф Казимір Бадені і уніатський митрополит Сильвестр Сембратович поставили собі за мету ні в якому разі не допустити Івана Франка до доцентури в університеті. Слід, до речі, зазначити, що Іван Франко гостро виступав проти Бадені в «Кур'єрі львовскому». Як розповідається в одному листі невідомої особи, опублікованому в «Ділі» №268 від 1912 року, наляканий граф Бадені закликав до себе Сильвестра Сембратовича і заявив йому:
— Отче митрополите! Франко старається про кафедру. Чи ви вже не маєте інших кандидатів?
Митрополит запитав:
— А чи ви, ексцеленціе, думаєте підтримувати його?
— Хай бог боронить, — відповів граф.
— Я саме хотів порозумітися з отцем митрополитом щодо кандидата. Довідайтеся, отче митрополите, котрий кандидат має відповідні наукові праці і всякі інші умови і прошу пред'явити мені, а я вживу мого впливу, щоб пересадити його. А щодо Франка, то я не допущу його ні за яких умов.
Митрополит відповів, що коли б Франко дістав кафедру, він заборонив би питомцям (богословам) ходити на його виклади.
Слід зазначити, що обидва перші професори кафедри української мови і літератури у Львівському університеті (Яків Головацький і Омелян Огоновський) були попами й ще від часів Якова Головацького богослови ходили на ці лекції. Сам митрополит був одним з основних стовпів невеличкого угруповання кар'єристів.
13 березня 1895 року на засіданні факультету було схвалено пропозицію комісії допустити Івана Франка до дальших стадій габілітації. Габілітаційний колоквіум з української літератури і етнографії відбувся 18 березня 1895 року. В протоколі зазначено, що відповіді кандидата виявили грунтовне знання предмету як у загальному нарисі, так і в деталях. Схвалено рішення про допущення кандидата до дальшої стадії габілітації.
З трьох тем, які запропонував кандидат до спробної лекції, вибрано тему «Розбір “Наймички” Шевченка». Спробну лекцію про поему Шевченка Франко зробив на засіданні професорів філософічного факультету 22 березня 1895 року. Після лекції, яку визнано за «зовсім відповідну», було прийняте рішення запропонувати габілітацію на затвердження міністерству освіти. Про це рішення повідомлено також і кандидата.
Це ще більше надало Франкові надії. Він почав складати «план викладу історії літератури руської», задумавши поділити історію української літератури на чотири річні курси, доводячи виклади до Скорини і Будного.
З листа Павлика до Драгоманова стає відомо, що 24 березня 1895 року Франко був з візитом у намісника Бадені. Візит цей підтвердив, яка глибока прірва лежить між політичними поглядами Франка і намісника. «Франко не зачислив себе до людей, котрі чиняться, що поправилися, — писав Павлик, — а намісник його не зачислив до людей, котрі поправилися». Бадені, як дізнаємось ми з листа Павлика, вважав Франка за соціаліста.
Про свою аудієнцію у намісника Бадені сам Іван Франко розповідає у своїх спогадах, написаних в 1905 році німецькою мовою для Віденського двотижневика «Рутеніше Ревю». Ненадруковані тоді спогади Франко в 1912 році переклав і надрукував в «Ділі».
Ось що з слів Франка заявив йому тоді Бадені: «Якже я можу допустити, аби із співробітника “Кур'єра львовского” раптом робився уініверситетський професор». І далі він додав: «Ви оженилися з росіянкою». «У вас четверо дітей, і вони досі не хрещені», «Свою агітаторську діяльність мусите наразі покинути» і т. д.
22 липня 1896 року в «Ділі» №151 вміщено повідомлення про незатвердження доцентури Івана Франка: «Міністерство, як доносить телеграма з Відня, на внесення галицького цісарсько-королівського намісника не затвердило габілітації д-ра Івана Франка на доцента руської літератури в університеті львівськім, а то з причин політичного минулого д-ра Івана Франка».
Наведені факти цілком ясно говорять, як тодішні австрійські колонізатори і їх спільники вбивали живе волелюбне слово пригнічених народних мас Західної України, полум'яним виразником яких став у той час Іван Франко. Але не зважаючи на утиски, Франко не скорився, не схилив свого чола перед чорними силами реакції. Горда душа селянського сина воліла довго тримати в секреті справу своєї доцентури, але про університетську професуру він перестав думати. Фатальний у житті Івана Франка 1895 рік став ще фатальнішим для дослідів над українською літературою та її історією. Що втратили ми в тому, що по Огоновському не засів Франко на кафедрі, це особливо гостро відчули учасники вакантного курсу Франка з української літератури в 1904 році у Львові.
Один з них, Богдан Ярошевський, відгукується про лекції Івана Франка так: «Лекції відзначалися багатим змістом і самостійними поглядами на історію нашої літератури... Цікавий за змістом, ясний і переконуючий виклад завдяки першорядним лекторським здібностям д-ра Франка, захоплював і примушував до пильної уваги. Видно було, що аудиторія щораз більше споріднюється з думками лектора, та що ці виклади не минуть для слухачів безслідно... Мені доводилося слухати лекції багатьох видатних лекторів, я порівнював усих цих людей з нашим лектором і в душі моїй повставала свідомість, якого талановитого професора української літератури, в особі Франка, ми втратили... Франко щедро наділяв нас з дорогоцінної скарбниці своїх велесторонніх здібностей, але вороги не дали нам вповні використати цього скарбу».
З сумом ми оглядаємось на тодішні часи, коли могли статися вищезгадані події. Але пригадуючи ці сторони з біографії Івана Франка, ми ще більш відчуваємо велич духа великого сина України, невтомного борця за її свободу, за долю всього трудящого люду. Львівський університет, який тепер носить ім'я Івана Франка, свято шанує пам'ять про великого Каменяра.
На останній науковій сесії університету було кілька доповідей про Франка. Ще більше таких доповідей буде в наступному році, коли трудящі всієї нашої радянської Батьківщини, в сім'ї вільних народів, відзначатимуть 90-ліття з дня народження і 30-ліття з дня смерті Івана Франка.
*) В той час в складі філософічного факультету, серед інших кафедр, були й кафедри мови та літератури.
[Вільна Україна, 02.09.1945]
02.09.1945