Михайло Возняк. Історія української літератури.
Том І. До кінця XV. віку. (З 53 ілюстраціями). У Львові 1920. Накладом товариства "Просвіта". Стор 344. Ціна 120 мк. п.
Як би навіть тов. "Просвіта" не було ніщо більше видало як тільки наведену в горі працю невтомного дослідника, так тим одним виданням зробило воно велику річ. Історія літератури народу це образ його духового життя, картина змагань, з яких одні прикриті далекими віками, другі блищі до нас, а инші й такі, серед котрих самі живемо. Зібрати те все в одно, звести разом, вияснити не одну появу, підмітити те, що благородне й високе, зазначити те, що з національного, суспільного і людського погляду є вкладом в культуру даного народу, це завдання історика літератури. Раз хоче він осягнути свою ціль і дати справжній образ всього того, що "малює з ріжних боків духове життя народу, зріст і історію його ідей в його слові, мові", так мусить не тільки з любовю підійти до свойого предмету, не тільки внести велике знання предмету, але посідати широкий виднокруг погляду, обєктивний осуд і всесторонне, не вузьке становище, із якого приходиться йому глядіти на цілість проявів великого ряду умів, що становлять духовий скарб народу.
В данім моменті перед нами щойно перший том історії нашої літератури. Обіймає він найдавнійшу добу, межою якої поклав автор кінець XV. віку, приймаючи, "що на той час припадає багато фактів політичного й культурно-літературного характеру, які мали рішаючий вплив на розвиток українського літературного життя". Чи таке розмеження властиве й для нашого літературного життя характеристичне, можна би спорити. Воно навіть дещо вражає, хочби й тим, що першу добу української літератури, яка мимо деяких недостач, містить в собі прояви винної ориґінальної творчости, мусить автор кінчити розділом про занепад літературного життя. Правда, що поділ на доби, це дуже субєктивна річ, і кождий історик лігератури підбирає сам собі причини, які на його думку найліпше розмежовують одну добу від другої, правда й те, що поділ на доби річ вельми маловажна, але не маловажна це річ для цілої будови.
Навіть в цім випадку оминав би я всього, що нарушує певну гармонію. А відповідало би це далеко більше гармонійній будові, як би автор покінчив першу добу цим розмахом, що такий характеристичний для Слова про полк Ігоря і Галицько-волинського літопису. Другу добу почав би занепадом літературного життя. У ній створив би я сильно драматичну картину, з якими труднощами боролася жива природа побиваного лихоліттям народу, аж врешті з повною затратою всяких останків політичної самостійности стала переможцем з появою Котляревського, даючи тим способом почин новій добі. А й для такого поділу, як і для кождого иншого, причини все найдуться, в нашім випадку причини за иншим поділом, ніж у автора, може навіть сильнійші, як подані автором задля піддержання його погляду.
Перші два аркуші праці присвячені вступним заміткам. Автор зачіпив тут всі питання, які потрібні для кращого розуміння предмету і для пояснення методу. Для ширшої громади найдуться там і такі справи, що з ними в тій чи иншій формі мусить вона зустрінутися, як довго наш нарід не обнятий сталими державними формами о характері власної суверенности. Маю на увазі цілий екскурз про мову, її розвиток, спільні появи у ній самій і ріжниці від инших східно-славянських мов, та про теорію Поґодіна-Соболєвського.
Решта праці — це огляд давньої доби. Починається він основами цеї доби української літератури; потім дає докладний перегляд перекладного письменства, якого відгомін полишився не тільки у сучасних творах. Це письменство живе й досі в літературних творах. Воно мало великий вплив на формування світогляду усіх верств народу. Тому то й звернув автор свою увагу на два найважнійші роди перекладного письменства, а саме на повісти й апокріфи.
Дальші три великі розділи дають нам образ ориґінального письменства. На першім місці маємо духовне письменство, на другім літописи, а на третім поезію. В цих трох розділах зібрав автор усе, що тільки можна вибрати з нашого найдавнійшого письменства. І хоч все зібране там заслугує на увагу літератури у властивім розумінню цього слова, все таки старається автор підхопити кождий рис, який надає цим творам мистецький характер. А щоби не попасти у неоправданий естетицизм і не казати вірити на слово читачам, переважна частина яких не мала нагоди пізнати ці твори в ориґіналі і зовсім певно в дальшій будучности з ними не познайомиться, наводить автор цілі уступи в перекладі на нинішну українську мову і таким чином підносить ще більше значіння і вартість своєї неоціненої праці. При цій нагоді одначе не можу погодитися з автором хоч би й у тім, що він за коротко збуває такий важний труд, як Галицько-волинської літопис. Правда, що до нього повертає він ще раз, коли говорить про занепад літератури через татарське лихоліття, але розкинення того самого предмету в двох місцях з тим, що в другім місці послугується автор цитатами з літопису для харатеристики татарського лихоліття, не полишить на читачеви глибших слідів й сильнійшого вражіння, яке мусить викликати цей літопис у кождого, хто з ним блище познайомиться. Таку саму увагу зробив би я що до розділу, в якім говорить автор про поезію. Коли другі літописи, а також й инші прозові твори притягли більшу увагу автора до останків поезії, які в них находяться, то Галицько-волинський літопис поминений зовсім. А прецінь сам автор каже: "А проте що до мистецького боку наш літопис займає перше місце між усіма." Цей мистецький бік заслугує рішучо на ширше узгляднення, ніж воно має місце в праці Возняка. Цей згляд подиктований ще може й тим, що це саме твір, котрий занимається "в першій мірі подіями Галицької й Волинської землі".
Найменше доцільности добачую в останнім розділі, який трактує про занепад літературного життя. Тут можна було закінчити першу добу і присвятити цей розділ поважному синтетичному оглядови цілої доби. Але автор хотячи конечно перевести свій погляд, що межою двох діб є кінець XV віку, попав в певного рода хаос, котрий характеризує цей розділ. Розкинені там цінні помічання про дотеперішній розвиток літератури (стор. 252–254) і про розвиток літератури на Україні й на заході (стор. 285–287), становили би прекрасне закінчення цього тому, а тим самим і першої доби. А тимчасом виносить читач депресію, зовсім на тім місці непотрібну. Бо все инше з малими виїмками може без великої нібито "мертвеччина", яку такою старалася, а декуди ще й тепер старається нам представити недоладна шкільна наука. Дійсне, бурхливе, ріжноманітне, багате й цікаве життя розвертається перед нами, не у виді музеальних знаходок, зложених в шафи й ґабльотки й старанно понумерованих і записаних, але у виді розкопаного городища, вмілою рукою археольоґа, чи розкритої ґеольоґічної верстви вмілою рукою ґеольоґа. Враження те саме. Все там здається живе. З людьми, які тоді жили, ми що йно розсталися, вони говорять до нас живими язиками, говорять, захоплюють, кажуть нам радіти їх радощами, боліти їх турботами. З цим живим багацтвом нашого минулого мали ми нагоду познайомитися, читаючи Історію України Грушевського, а це наше вражіння скріпляє ще більше Історія літератури Возняка. А до цього скріплення й оживлення причиняються чимало багаті зразки ориґінальних творів, якими переплетений цілий виклад. Від поважних викладів про книжнє почитання, від аскетичних фраґментів отців церкви до їдких уваг про злі жінки; від поважних колядок і щедрівок, до цілих поетичних уступів на реліґійні й національно-історичні теми, від наівного життя отця Герасима до оповідання пpо Мойсея угрина в жанрі Бокачіївського Декамерона і т. д. все те цінний вклад в названу історію літератури. Так само дишуть дійсним життям ілюстрації, що оздоблюють ціле видання. Зібрані тут ілюстрації — це зразки, ще їх вибрав автор з малими виїмками з сучасних творів.
Значіння цеї многоважної праці підносить ще ті додатки у виді сінхроністичних таблиць, важніщої літератури предмету й показчика змісту. Коли перший додаток орієнтує знаменито кождого, навіть ляїка, про розвиток нашого літературного життя у звязку з історичним життям, та третий влекшує користування твором. Але другий додаток робить працю Возняка неоціненою для кождого, хто в який небудь спосіб приступатиме до історії української літератури з наукового інтересу. Нехай він буде студентом університету, учителем шкіл всякого рода, а навіть ученим істориком літератури, він матиме на цих двох аркушах друку невичерпану скарбницю й дороговказ.
Ще раз мушу піднести. Тов. "Просвіта" поклало собі виданням цього твору памятник, котрий свідчитиме про широкий інтерес товариства; побажатиб тільки, щоби за першим томом появилися швидко дальші томи.
А на закінчення не можу здержатися від стереотипної, що правда, а ніде може так відповідної уваги, як що до цього твору, що Возняка Історія української літератури повинна найтися в кождім домі, під кождою стріхою, і там, щойно там, сповняти ту саму місію, яку сповняє Історія Грушевського, яку сповняють найціннійші твори нашої гарної й наукової літератури.
[Громадська думка, 21.09.1920]
21.09.1920