До "Кутка мови"

В мовах сучасних европейських народів людськi імена здебільшого походять із трьох давніших джерел: грецького, латинського й германського, як напр.: Пантелеймон, Бенедикт, Фрідрих.

 

Засвоюючи якесь імя з чужої мови, кожна мова намагається його вимову й транскрипцію засимілювати відповідно до законів власної рідної мови. Таке засимілювання вимагає часу і в його процесі прийшло до того, що майже кожне імя, зокрема в українській мові, засвоїло дві форми: зберегло зовнішну форму, яка у вимові й транскрипції стоїть ближче до джерельної форми й витворило новішу, яка часом до невпізнання відійшла від першої.

 

В наведеному прикладі, поруч із давнішими формами: Пантелеймон, Бенедикт, Фрідрих, стоять новіші: Панько, Бенедь, Фріц.

 

В новішій формі проглядає виразна тенденція до скорочення імен, що нераз межує з їх вульґарізацією.

 

Стало неписаним мовним законом, щодо осіб особливо шанованих, наприклад голов держав, осіб на вищих становищах в суспільній ієрархії, осіб духовних врешті старших вікові людей — називати їх імена в давнішій — повній — формі.

 

Цей неписаний закон віддавна зобовязує і в мові українській, набираючи в ній певних моментів етичних. Звідси пояснення, чому в різних історичних актах імена гетьманів, прим. Хмельницького, звучать у повній формі — прим. геть. Хмельницького: "Зиновій, а не Зінко чи Бодько".

 

Чи: Митрополит Ісидор, Єпископ Григорій, а не Сидір та Грицько. Також про сина гет. Орлика не пишеться Грицько чи Гриць, лише — Григор.

 

Знаючи цей неписаний закон дуже прикро читати в українських часописах і в діловому листуванню такі нарушення цього закону, як уживання імен високопоставлених осіб у такій нечемно-неететичній формі, як Митрополит Андрій, Митрополит Денис, замісць у даному випадку, для української мови єдине законних форм: Андрей, Дионізій.

 

Бо як пpим. не можна вульґаризувати Преосв. Іларіона на "Варивон", чи "Лавро", та не слід цього робити у відношенню до князя церкви Митрополита Андрея чи Дионісія.

 

[Краківські вісті, 23.04.1942]

 

Німці називають свій край Deutschland, французи — d'Allemagne, українці — Німеччина, поляки — Niemcy, москалі — Ґерманія.

 

Подібно й т. зв. Росію називають: німці — Russland, французи — La Russie, українці — Московщина, а народи козацькі — просто Москва.

 

Інакше воно й бути не може аж до того часу, який напевне ніколи не прийде, коли то всі люди на землі заговорять "есперанто" чи якомусь іншому "volopuqu'oвi".

 

Нас не обходить, як якась нація себе називає, натомісць повстає перед нами питання, як ми повинні називати інші краї й народи, а зокрема т. зв. Росію.

 

Від віків називали в нас Росію — Московщина, а росіян — москалі. Врешті тієї назви для означення самих себе вживали москалі аж до часів Петра І. і поляки називали все росіян москалями, тоді як для означення українців вживали назви "русин".

 

Англійський поет, Дж. Мілетон, автор знаної поеми "Втрачений та повернений рай", видав у XVII в. "Історію Московщини", а не Poсії. В тому ж XVII в. французький інженер, Боплан, на мапі долученій до його історично-географічного опису України, землі, положені на північний схід від України, означає словом: "Московія". Також майже одночасно з ним, в своїх подорожніх записках називає Московщину — Московщиною, а Україну — Україною діякон Павло Алєпський.

 

Ба, нaвіть у таких далеких краях, як Еритрея та Етіопія Московщину знали під назвою "Москов".

 

Московський псевдонім "Росія", який запровадив Петро І, був збірною назвою для величезної імперії, в якій владною нацією була московська. Зовсім подібно, як такими назвами нині є Велико-Британія, Швейцарія, Бельгія, Обєднані Держави Північної Америкц і т. п. Назва держави не все покривається з назвою народу, що дану державу заселює, як це ми бачимо майже в походження еспанського й говорить мовою еспанською.

 

Збірна назва держави завсіди має місце тоді, коли до складу держави входить — по волі чи по неволі — кілька народів, що нераз мають різне расове доходження й різну мовну приналежність.

 

Тому, як нема якоїсь мови "велико-британської", "північно-американської", "швайцарської", "бельґійської" чи "параґвайської", так само не повинно бути "російської".

 

Велику шкоду українству спричинювала і донині спричинює мішанина в назвах, бо вносить мішанину в поняття й через це приходить до змішання моментів національних з моментами політичними, соціяльними і т. д. А при тому ще мало самим називати москалів правильно, але треба ще й світові увертати увагу на правильність чи неправильність тієї назви. І то з різних взглядів.

 

[Краківські вісті, 26.04.1942]

 

Вже довгі роки пробував я виправляти назви різних потрав по українських ресторанах у Львові, а пізніше, доки в Кракові було "Українське Касино" — в тому касині.

 

Спробую зробити це ще раз, додавши до гасла: "одна мова", ще й "...одна кухня", що наші Пані-Господині та Шановані Підприємці чи Кухонні Мистці візьмуть собі це на увагу.

 

Зачнімо, від т. зв. "закусок". Отож повинно бути "закуска", а не "канапка". Канапка має в нас інакше значіння (це мяка лавка, на якій сідаємо).

 

На першому місці після "закусок" чи "пяжиків" ("пяжик" — мисливська назва: "щоб не розхлюпалось — пяжиком") — ідуть всякі "зупи".

 

По українськи не "зупа", а "юшка".

 

Коли "юшку" засипати якоюсь крупою (пшоном, рижом, гречаною крупою, горохом), то це вже буде український "куліш".

 

"Каша" — це не те саме, що "крупа" (пів-фабрикат), а страва (викінчений кухонний виріб), зроблена з якоїбудь крупи.

 

Коли мова про "голу юшку", тобто про "інтернаціональний буліон", то це буде "навар", бо "росолом" називають у нас плин, в якому засолюється огірки або капусту.

 

Борщ на якомусь мясиві й відповідно до пори року з усякого лапато покришеною зелениною — "закришкою" — забілений сметаною, затовчений салом — це буде дійсно клясичний, сказати б, борщ, а коли це буде мясний навар (буліон) на буряковому квасі, приправлений усякими прянощами, як перець, бобкове чи лаврове листя, салєра, петрушка, кріп і т. п., то це називають "квасок".

 

Не "цвікля", а буряк.

 

Не "котлєт сіканий", а "січеник" і не "котлєт битий", а "товченик". Назви "січеник" і "товченик" для української кухні давно вже "канонізували" такі знавці української мови, як Н. Котляревський в "Енеїді", а по ньому М. Гоголь у "Сорочинському ярмарку" й назавжди ці назви зафіксувала в свому знаменитому куховарському "кодексі", в своїй книзі "Страви й напитки в Україні", Клиновецька.

 

В "Енеїді" є багацько назв цих добірних потрав, якими Дідона гостила Енея. З цього бачимо, які давні традиції має українська кухня. От прим. дуже часто чується в нас "озор" або "озор зі сосом". В "Енеїді" є ця стара, своя назва: "лизень".

 

Назви "січеник" і "товченик" для української кухні давно вже "канонізували" такі знавці української мови, як Н. Котляревський в "Енеїді", а по ньому М. Гоголь у "Сорочинському ярмарку" й назавжди ці назви зафіксувала в свому знаменитому куховарському "кодексі", в своїй книзі "Страви й напитки в Україні", Клиновецька.

 

В "Енеїді" є багацько назв цих добірних потрав, якими Дідона гостина Енея. З цього бачимо, які давні традиції має українська кухня.

 

От прим. дуже часто чується в нас "озор" або "озор зі сосом". В "Енеїді" є ця стара, своя назва: "лизень" і не зі "сосом", лише з "підливою".

 

"Пиріг" — це печиво, подібне до "пляцка", але з якоюсь смачною "начинкою" — кришеним мясом чи печінкою з яйцями, солодкою капустою з яйцями, чи квашеною капустою з грибами, рижом з рибою, горохом, яблуками, сливами, тертим маком і т. п., і все це запечене на "блясі" або на "листі" чи вже, нарешті, на "бляті" в "фрамузі" чи в "духівці" чи й просто в печі.

 

Коли пиріг робиться в інший спосіб, а саме, коли тісто розкочується качанкою на тонесенький лист, на який накладається якусь солодку "начинку" і потім той лист звивається в сувій, як полотно, і такий сувій запікається, то це буде "скрутень", а не "струдель".

 

Коли пиріг маленький і йому надано форму переважно стіжкуватого з обох кінців і трохи приплесканого валка, то це буде "пиріжок".

 

Можна пиріжкові надати також і кулясту форму. Пиріжки, начинені повилами (мармолядою) і засмажені в якомусь товщі (в смальцю, маслі, олії) — це вже будуть "пампушки", а коли їх начинити всім тим, що вже згадувалося (капустою, мясом, грибами), то це будуть "смаженики" чи смажені пиріжки".

 

Маленький-малесенький пиріжок, зварений в окропі — це буде вже не "пиріжок", a клясичний "вареник".

 

"Ярина" — це ярові збіжжа, такі, як яра пшениця, овес, ячмінь, гречка, просо, кукурудза чи по велико-українськи — "пшеничка", словом, збіжжеві культури, які засівається весною; цим вони різняться від озимих, які засівається восени.

 

Все, що росте в городі — це буде "городина" (цибуля, пір, чосник, морква, петрушка, кріп, салєра, буряк, редиска з редькою, салата, лобода, огірки і т. л.), або "зеленина".

 

"Городина" чи "зеленина" — це не "ярина". "Городина" різниться від "cадовини", бо що город, то не сад. Тому, крім груші, яблук, слив, морелів, абрикосів, також порічки, аґрест і т. п. називаємо "садовиною".

 

Не "льоди", а подібно до "печене",  "варене", "студене" — мусить бути "морожене", "ваpeвo", "пиво", "молозево" — може бути "морозиво", а навіть "морожинець", подібно, як "студинець" і т. д.

 

Для всіх солодких "печив", як усякі "мазурки", "вергуни", "пампушки" і т. п. є спільна назва "пундики". До "пундиків" належать також і "соложеники" та всякі "сулики". "Палюшки", по нашому — "пальчики", "муштарда" — "гірчиця", не "лазанки" — "швеци", "краянці".

 

[Краківські вісті, 17.05.1942]

17.05.1942