В нас, лісових ненців, багато звісток, казок, плачів, пісень співалося, тобто виконувалося, під народну мелодію або у формі інтонаційних віршів-наговорів (наприклад, спілкування з богами). Розмовною ж мовою користуються у повсякденному житті, вона бідна, не має ані кольору, ані смаку, ані запаху, від неї не гаряче, ані холодно. Розмовною мовою неможливо оповісти казку, заспівати пісню…
– Слушай, Слоба, – зацікавлено спитав Когутенко Каценкова, – каким языком он это молотит? Что-то не похоже на русский.
– Вероятно, югославским, да, югославским, в честь моего исторического имени, – відповів Каценков і зааплодував. Когутенков його активно підтримав…
Василь Кожелянко. Чужий-2
– Будьте добры, передайте, – сказав він на гінді, простягаючи гривні за проїзд сусідові у громадському транспорті.
Тут усі розмовляли на гінді. Усюди й усі говорили на цій побутовій, щоденній мові. На східному її діялекті на сході – від Карпат й до Тихого океану, західніше – на західному.
Сусід ледь обернувся й, глянувши не на чоловіка – його обличчя, очі, але на простягнуті гроші, так, неначе хотів пересвідчитись, чи належною є їхня кількість, узяв банкноти й передав далі. Гривнів було саме стільки, скільки потрібно – рівно стільки, скільки коштував проїзд у маршрутному автобусі. Без решти. Й чоловік був радий з того, що у нього знайшлися ці дрібні гроші, тому що завше, коли передавав більше, з того переживав. Не через те, навіть, що водій, заклопотаний слідкувати за дорогою, перемикати передачі й тиснути на газ та гальмо водночас із прийняттям оплати від пасажирів (в економіці цієї країни подібне сумісництво вважалося нормальним – з огляду на економію) забуде передати йому решту, але через те, що тоді – якщо він таки забуде, чоловікові доведеться нагадувати про це, підвищуючи голос на цілий автобус. А чоловік не любив підвищувати голос. І ще йому здавалося, ніби усі инші тоді думають про нього зле: мовляв, ось же ж бідота – переймається через тих кілька гривень.
Маршрутка уранці, коли чоловік їхав на свою роботу, завше була повна. Навіть більше від того. Сама ця країна була сповнена подібних парадоксів – повніше від повного, важче од важкого, простіше простого. Але підприємство, на якому чоловік працював, знаходилося на иншому кінці міста, й за якийсь час салон починав поволі порожніти. Із тим, аби незабаром знову почати наповнюватись. Тому що його підприємство було великим гуртовим ринком (іще одна з місцевої економічної дивовижі – адже не база, не склади, а саме ринок, з торгівельними рядами й магазинами), й там було вигідно скуповуватись у більшій потребі. Отож, у цьому маршрутному вікні між двома міськими околицями чоловік мав змогу сісти. Зазвичай. Тому що сідав тільки тоді, коли звільнялося місце біля вікна, адже не любив сидіти біля проходу – не любив, коли инші, стоячи, пасажири навалювались йому на плече, й у таких випадках волів постояти.
Цього разу місце біля вікна було – брудного, иноді тріснутого й заклеєного скотчем. Але рух у вікні, навіть у такому (гірше, коли замальовано реклямою), заспокоював, вводив у певний медитативний стан. Дивився на голі й мокрі дерева пізньої осені із невідомими службами та невідомо вже й відколи покаліченими кронами. Небом о цій порі безкінечно перелітали ворони, що подібно до нього зрушили з місця ночівлі до харчової бази. У водія грала музика. Співали про любов, тюрму й “песни нашей молодости”. Переважно, відтак, також на гінді.
Втративши кращих оповідачів, наш народ замовк. Одні злякались, инші не вміли виконувати, але тільки слухати, треті – молодь, яку вбирає у себе новий життєвий потік…
Юрій Велла. Посвята читачеві
За кілька секунд до своєї зупинки чоловік підвівся з уліпленого жуйками, поцяткованого крісла та протиснувся до дверей. Взагалі-то, це вимагало певних додаткових зусиль – фізичних й вольових, адже зупинка “Ринок” була щойно наступною, але він любив виходити раніше, аби перейтися здичавілим парком, що до нього ліпився базар – подихати повітрям, поміркувати собі про своє. Не додумане у маршрутці.
– Остановите, пожалуйста, – звернувся він до водія.
– Здесь нет остановки, – буркнув водій у відповідь.
Ну звісно ж, у нього не було настрою. Звідки йому й узятися, коли сьогодні працює вже другий день поспіль, вихідний іще навіть не взавтра, домів приходить опівночі – бо ж іще й машину треба на стоянку відігнати, а вранці мусить встати не пізніше четвертої: прогріти двигун, замести сояшникове лушпиння у салоні, заїхати на заправку.
Проте й чоловік стояв тепер біля водія, підвищувати голос не було потреби, отож він не голосно, але спробував наполягти:
“Зупинка за вимогою”.
Проте казок ми все одно слухаємо. Моя бабця винайшла для цього новий спосіб. Вона спершу співає частину казки традиційно, а для того, аби ми зрозуміли, про що ідеться, переповідає зміст розмовною мовою. Потім знову співає й знову перекладає на мову повсякдення, як для чужого, для иншого. Такий переказ вона називає “пішою мовою”…
Юрій Велла. Посвята читачеві
Там і справді було так написано – на придорожньому стовпі із якимсь дорожнім знаком. На санскриті. Усі офіційні написи були тут на санскриті. Санскрит був державною мовою, й тому його усі розуміли. Адже це, відповідно, була теж і мова діловодства: нею належало заповнювати декларацію про доходи у податковій інспекції, писати заяви із проханням прийняти дитину до першої кляси загальноосвітньої середньої школи й до ЖКГ-а (на гінді просто “жек”), аби той змусив сусіда не розводити акваріумних рибок із метою комерції у своєму підвалі, бо від того замокають стіни по цілому під’їзду; а також слухати новини на радіо й телебаченні, тому що на присутність санскриту в етері було встановлено обов’язкове квотування, промовляти з офіційних трибун, віддавати накази й звітувати у державних відомствах, поліції та війську... Хоча останнього якраз, не зафіксованого на папері, не завжди дотримувались.
– “Зупинка”! – злісно покривився водій й натиснув на гальма. Настільки рвучко, що чоловік леда втримався на ногах, вчепившись у поручень іще й другою рукою. А хтось у салоні, здається, не встояв, й коли чоловік вирвався врешті на свіже повітря, позаду нього чулася лайка. На гінді.
У парку, більше схожому на ліс, лишень із рідко розкиданими деревами, різьбленими по їх стовбурах зізнаннями у коханні та автографами й лавками з окремими зацілілими деталями, на сірому осінньому тлі тут і там пістряво яскравіли купки сміття – рештки од пікніків на трьох, двох й просто розпиття алкогольних та слабоалкогольних напоїв, відтак поодинокі, іще не знайдені пляшки пивні зі скла й зіжмакані пластикові – з фольгою на шийці та пропаленим отвором біля дна. Це, звісно, псувало краєвид, викликало почуття прикрости, але, за звичкою, не відволікало від роздумів – елегійних, сумних роздумів про минуле й сьогодення, велике й здрібніле до невпізнаваности.
На ринку чоловік працював реалізатором у невеличкій крамниці з електрообладнанням. Це, тобто, продавцем у підприємця, який був власником іще кількох “точок” на цьому та инших ринках у місті. “Точки” – це торгівельні одиниці на зразок цієї ось лавки або ж кіосків, а чи, можливо, й просто ятки. У перекладі з гінді.
– Здравствуйте! Доброе утро! – привітався чоловік із одним, другим, третім продавцем, відчинив двері й увійшов до свого прохолодного тісного приміщення з евровагонки.
Увімкнув світло, обігрівач. Останній стиха загудів вентилятором, продукуючи тепле повітря й поборюючи свіже, але холодне. Налив з пластикової баклаги води у чайник та насипав розчинного кавового порошку й цукру у горня.
День був будній. Більше того – понеділок. Отож відвідувачів небагато. Покупців іще менше. Чоловік допив каву й розгорнув сутру.
“Українирусиведа”, одна з її численних редакцій – вчора він читав иншу й у нього виникли деякі запитання до історії. На санскриті. Веди, як і раніше, писали брахмани й, як і в давнину, писали на санскриті. Инша річ, що тепер, коли, загубивши Стежку поміж асфальтованих проспектів, замешкавши у багатоповерховах мурашниках, де перемішалися всі варни й касти, та увім(т)кнувшись у різнодюймові екрани, багато хто забув навіть про Бога, мало кого цікавило Знаття. Й їх сутри читали тільки инші брахмани, та ось такі, як він, що не здужали суворої аскези зневажених провідників й віддали перевагу найманій праці шудрів, зберігаючи, проте, любов до мудрости – у потаємній глибині серця.
Існувала, щоправда, іще й леґенда про Шамбалу, священну країну на заході, для мешканців якої, казали, санскрит був мовою звичною, мовою на щодень. Але якось шеф-підприємець узяв його із собою в подорож за товаром – у місто по середині: на півшляху між заходом і сходом, у серці Поділля. Там теж був великий гуртовий ринок, куди вони й рушили, й там він зустрів кількох із тамтешніх насельників. Були із Горнього Граду – це він добре запам’ятав, бо це було найбільше місто в тих краях, й через те, що ця назва жила у його мріях усі ці роки напередодні… Вони пили з ними горілку – розбавлений спирт з етикеткою “горілка”, у придорожньому караван-сараї (“Зустріч”, здається, або ж, можливо, “Марія”, цього гаразд не затямив) – обмивали вдалу для обох сторін торгівельну оборудку. Точніше, горілку пили він й один із них, а другий і шеф – за кермом, й пили Coca-Col-у. Й разом із швидким сп’янінням-отруєнням, разом зі смаком сосиски під кетчупом та стандартним набором слів на кшталт “реально” (“Нє, реально, в нас то можна просто порішати”), “пудово” (“стопудово”, як варіянт), та словосполучень “крута тачка” й “нема свалу” померла була його віра у леґенду…
І все ж таки цікава подія трапилася й цього дня. До його магазину зайшли іноземці. Він здивувався, побачивши їх тут, далеко від центру міста, його пам’яток та сувенірних крамничок, але упізнав одразу – за нетутешнім виглядом, м’якою, незвично відпруженою поставою, ну й, звісно, їх ламаним східним гінді.
Він навіть не зміг зрозуміти зі сказаного, що їм потрібно, отож одразу перейшов на західний діялект.
– I am speak English. What interests you?
Здається, вони теж були здивовані – своєю чергою, не сподіваючись зустріти шудру, який би говорив на західному діялекті. Проте, зрозуміло, зраділи цій обставині. Могли тепер вільно пояснити, що потребують економічних жарівок на 7 та 15 Вт, вісім розеток, вмикачі та тридцять чотири з половиною метри проводки.
Чоловік запропонував покупцям наявний асортимент, зробив кілька слушних порад, врешті порахував вартість покупки й спакував придбане у пакет. А наостанок спромігся навіть, долаючи патологічну свою сором’язливість, запитати, звідки вони є й для чого їм, властиво, лямпочки у чужій країні. Іноземці виявились німцями – представляли якийсь-то фонд у цій державі й у цьому місті.
Вони пішли, посміхаючись – стримано, як це прийнято у тій частині світу. А чоловік іще довго посміхався й собі – глупувато, майже щасливо.
Вдома сварились із дружиною. Насправді через статки, яких заледве вистачало – на кінці та їх зведення, хоча на словах – через усілякі дрібниці. Тому що з чоловіка був однаково кепський брахман – не до кінця виявлений і слабо проявлений, та разом із тим й недобрий господар.
Сварились також на гінді. Санскрит та чоловіче захоплення ведами жінка згадувала лишень у дошкульних, глузливих формах. Як те, що жодним чином не відбивається на добробуті сім’ї.
Одного разу їхали ув одному обласі по річці двоє старих – ненець і хант. Їдуть й один одному казки розповідають. У ненця було хантийське ім’я Явунко – це значить, що він був знаний не лише серед своїх сородичів, але мав повагу й серед хантів. А в діда ханта з того ж було ненецьке ім’я Капітяай. Були вони не тільки друзями, були вони Великими Оповідачами. Кожен з них міг заговорити не самого лиш простого слухача, але й такого ж, як він, майстра слова.
В одному місці має ріка великий двоголовий поворот-петлю. Поїдеш навколо – півдня стратиш. В основі повороту є волок – двадцять кроків допіру – перетягнув човна й далі їдеш.
Так ось, їдуть Явунко й Капітяай та казки один одному кажуть. Доїхали до волока, перетягнули облас й гребуть собі веслами далі. Але поїхали вони не вниз по річці, куди їм треба було, а завернули вверх за течією, тобто у цей двоголовий річковий поворот. Їдуть собі – казки оповідають. Опівдні знову доїхали до волока, знову перетягнули човна й знову поїхали у ту ж саму петлю ріки. Настільки вони захопилися казками, що у цьому великому повороті ночували й першу ніч, ночували й другу ніч. Вечорами біля багаття також забавляли один одного казками. І так за три дні вони перетяглися через один і той самий волок сім разів. Такою є сила справжнього мистецтва, сила майстерности правдивого оповідача – вони забули про все на світі…
До речі, живуть у народі до сьогодні дві казки цих старих. Розкажеш з вечора одну з них – з рана на увесь день буран здійметься, сльота може настати. Казка другого викликає ясну сонячну погоду. Особисто я за своє життя кілька разів користувався ними для того, аби викликати на полюванні потрібну погоду. Але це так, до слова – до розповіді моєї це не має ніякого відношення…
Зараз волок на тій двоголовій річковій петлі люди називають Волоком Семиголового Повороту…
У иншому великому місті, далі на північ й через один кордон, але на правих допливах тієї ж Ріки, зустрілися двоє. Двоє обраних.
– Добры дзень, спадарю Уладзіслаў! – привіталася жінка.
– Добры дзень, спадарыня Вольга! – одповів чоловік.
Не те щоби таємне, але таємниче, загадкове товариство самотніх одиниць. Ніби й зрозуміла, але незнана мова. Які іще тайнознання заховалися у цьому колі, про це також не відали – ані гіндімовні земляки, які зазвичай для людей недолюблювали, а може й побоювались диваків через їхню инакшість, несхожість з усіма; ані спецслужби, які стояли на сторожі державної безпеки (на гінді – КҐБ), й для яких було достатньо й того, що вони про цих антиків знали. Їх столітня практика підказувала, про це було записано, либонь, у їх засекречених спецпідручниках – инакша мова породжувала инакше мислення. А надто, коли іще й на письмі передавалася не адаптованою у свій час, перехідною до гінді “наркомівкою”, але “тарашкевицею”. Розмовляючи на пракриті – просто розмовляючи не у лад, ці брахманські уламки загрожували уніфікованій, стількома зусиллями виплеканій системі. Гіндісистемі.
* * *
Ми берегом озера
Кроком неспішним
Підем…
За озером також неспішно
Олені своїх оленят
Поведуть…
За лісом далеким
Лебідь лебідку, закличним криком,
Зватиме…
Мовчатимем.
Людей єднає мовчання…
Юрій Велла
Автор не мав ані найменшого бажання образити жодної з мов, кожну з яких вважає однаково прекрасною у своїй спробі висловитись, рівно як і вразливою та недосконалою – в сенсі почутого…
2014 – грудень 2015 – 7 квітня 2017 року Божого, Львів
Єльніков Дмитро
Світлина Катерини Миронової
22.04.2017