Данило Ільницький

 

26 квітня 2017 року у залі літературної експозиції Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, тепер знаного як Дім Франка, відбудеться особлива подія. Особливою вона буде і для музею зокрема, і для культурно-мистецького життя Львова загалом, і, врешті, – особлива вона у всеукраїнському масштабі. Йдеться про церемонію нагородження цьогорічного лауреата Мистецької премії «Глодоський скарб», яким став відомий письменник, есеїст, перекладач і літературознавець Андрій Содомора.

 

 

Автор прозових і поетичних творів, нарисів, образків і медитацій, есеїв, досліджень літературознавчого і культурологічного характерів, низки перекладів з давньогрецьких і давньоримських авторів, Андрій Олександрович Содомора сьогодні є найкращим знавцем античності в Україні. Та, властиво, не просто знавцем, а осмислювачем, ретранслятором та актуалізатором у найрізноманітніших жанрах і формах, а передусім у власній творчості. Андрій Содомора – великий майстер малих форм: чи то поетичних мініатюр, чи то настроєвих новел і медитацій, аналогів яких в українській літературі, певно, й не знайти, і які вже віддавна здобули вдячну читацьку авдиторію.

 

Прикметність цьогорічної церемонії нагородження «Глодоським скарбом» у тому, що вперше за свою одинадцятирічну історію вона відбуватиметься у Львові – місті, особливо важливому для Андрія Содомори. І не тільки тому, що тут він прожив усе доросле життя, але й тому, що впродовж десятиліть творчо пізнавав місто, і саме Львів став матеріалом для універсалізації багатьох важливих та особливо близьких йому тем.

 

Фундатором премії є відомий український письменник Григорій Гусейнов, головний редактор часопису «Кур'єр Кривбасу». Премію було засновано 2007 року, і відтоді щорічно її лауреатами є знакові письменники та діячі культури.

 

Львівське вручення «Глодоського скарбу» пройде у форматі лекції Андрія Содомори під назвою «Усмішка». Нового лауреата представлятиме Григорій Гусейнов, а вітатимуть директор Дому Франка Богдан Тихолоз, член-кореспондент НАН України Микола Ільницький, спеціальний гість із Києва – кінознавець Сергій Тримбач, львівський музичний етногурт «Курбаси» та актори театрального центру «Слово і голос».

 

Напередодні церемонії «Z» пропонує долучитися до розмови модератора майбутньої події Данила Ільницького з Григорієм Гусейновим: про передісторію премії, її критерії та про Андрія Содомору як літературну постать сучасності.

 

Григорій Гусейнов, Мирослава Которович, Емма Андієвська

 

– Пане Григорію, у 2006 році, ставши лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, на отримані гроші ви вирішили заснувати власну премію – «Глодоський скарб». Коли розповідаю цю історію непосвяченим, то завжди ловлю емоції захоплення й поваги. Як дійшли до такого рішення і чи були схожі прецеденти раніше?

 

– Тут варто пам’ятати, що отримав я премію, а це 100 тисяч гривень, іншими словами, 20 тисяч у. о., 2006 року. Щойно відбулася Помаранчева революція, у країні панувало піднесення, і кожен мав великі надії. Наша крихітна київська квартира була переповнена друзями зі Львова, які приїздили на Майдан: Мар’яна Савка співала «свобода, свобода!», Маріанна Кіяновська народжувала сотні віршів, Ігор Лещук не розлучався з телекамерою та фотоапаратом… Й ось на цій хвилі невдовзі прийшла звістка про премію. Ми вже встигли відзначити перше десятиліття «Кур’єра Кривбасу», протягом якого довкола часопису сформувалися своя автура і серйозне коло читачів. І така відзнака фактично була визнанням для всіх, хто створював журнал, а не лише для мене як автора книжки «Господні зерна». Протягом десяти років ми знайшли своє обличчя, і суттєво допомогли нам у тому, перш за все, київські та львівські письменники, літературні критики, культурологи – Валерій Шевчук, Роман Корогодський, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Володимир Дрозд, Анатоль Перепадя, Михайло Слабошпицький, Василь Трубай, Оксана Забужко, Андрій Підпалий, Ніна Бічуя, Галина Гордасевич, Андрій Содомора, Микола Ільницький, Роман Іваничук, Олег Лишега, Віктор Неборак, Іван Лучук…

 

Я ніколи досі не розповідав, що на формування журналу суттєво впливала газета «Просвіта», яку редагувала Ніна Бічуя, а на її сторінках тоді зовсім молодий Василь Ґабор вів рубрику, у якій подавав тексти фактично своїх однолітків; частина з них потім стала зірками першої величини у літературі України. Його бездоганне чуття і розуміння сучасного літературного процесу просто феноменальне. І з його приходом у «Кур'єр Кривбасу» авторитет і наклад нашого видання також стрімко зросли. А якщо говорити про «Господні зерна», то це двадцять років мого життя. Я, може, навіть не усвідомлюючи цього і проїхавши десятки тисяч кілометрів степами, хіба що дивом встиг зафіксувати бодай залишки того, що було тоді доступне з минулих століть – крихти дворянських садиб, традиції жителів, навіть зміг записати до сотні невідомих легенд та переказів.

 

Ось із таким багажем я й дізнався пам’ятного для мене, вельми холодного лютневого дня, що мені присуджена найвища державна нагорода – Шевченківська премія. Ідея поділитися нею з усім світом була миттєвою, і я ніколи не пошкодував з цього рішення. Михайло Слабошпицький, якому я розповів про свій задум, підтримав, а потім став його, як зараз кажуть, промоутером. А суть була дуже простою: нагороджувати митців повинні колеги по цеху, а не держава, яка чомусь вважає, що вона краще від усіх розуміється на літературі, музиці, живописі, кіно тощо, що їй надано право ділити митців на праведних та грішних, що нагородження – це фактично покарання тих, хто був представлений у списку номінантів, але нагороду не отримав, принижено вистоюючи десятиліттями у черзі на неї. Насправді це має бути свято, дійство, що породжувало б винятково позитивну енергію, надихало всіх: і переможців, і домінантів – і не сіяло б заздрості. От ми й вирішили, що в нас не буде радянських рудиментів, наприклад, принизливого висунення, заповнювання анкет, довідок, погоджувань, таємних голосувань… Вирішуючи долю премії, радимося з тими, кого глибоко поважаємо. Так повелося, і ніколи не змінювалося. От і цього року вже водинадцяте ми так само легко прийняли рішення щодо лауреата. Це вчиняли не формальні члени журі, а щире коло однодумців, висококласних фахівців, а звідси, як мені здається, й головний позитив самого дійства.

 

Марко Роберт Стех, Григорій Гусейнов

 

– Не хочу скеровувати читачів до Вікіпедії, де сказано про етимологію назви премії – тобто про справжній Глодоський скарб. Натомість хочу про це запитати вас: чому назвали свій проект саме так? Яке тут культурно-ментальне підґрунтя?

 

– Я народився у херсонському степу, у дивовижному краї, де історія закорінена в глибинах тутешнього чорнозему. Наші надра зберігають стільки таємниць, що розгадувати їх, напевно, доведеться безкінечно. Ось і щойно у засобах інформації з’явилося повідомлення про те, що мої земляки випадково на місці колишньої могили наштовхнулись на найстарішу кам’яну бабу, якій кілька тисяч років. І приблизно та сама історія трапилася в козацькому містечку Глодоси, що дало українській літературі кілька чудових імен письменників, художників. На початку шістдесятих років учень місцевої школи пас за селом худобу і серед поля випадково копнув грудку землі, а з-під неї посипалися старовинні монети та різні золоті прикраси. Це було скіфське поховання. Сьогодні дивовижна знахідка зберігається в Музеї коштовностей Києво-Печерської лаври. І якраз із цього села моя мати, українка, селянка-степовичка Ївга Руденко. Кращої назви для премії я не уявляв. А якщо додати до цього те, що членом журі премії є професорка Києво-Могилянської академії, відома мовознавиця, донька знаменитого українського поета Тереня Масенка (вихідця з Глодосів, до речі, чи не єдиного у Спілці письменників п’ятдесятих-шістдесятих років, який не був членом комуністичної партії), а його брат, учитель Степан Масенко, був заступником в армії іншого степовика, Нестора Махна, то ситуація стає ще більш очевидною – все, що пов’язане з нашим корінням, живуче і плідне.

 

– Коли обираєте спільно з колегами лауреата, то, певна річ, маєте якісь принципи. Власна премія має алібі – це приватний проект, тому є всі підстави відкинути будь-які закиди. Але, врешті, хто побачить список лауреатів «Глодоського скарбу», то навряд чи захоче з вами сперечатися. А втім, цікаво: як ви формулюєте свої критерії?

 

– Звичайно, є довжелезний список людей, яких я хотів би бачити серед лауреатів Мистецької премії «Глодоський скарб». Він не обмежений письменниками чи кордонами України. Може, й існує якийсь принцип відбору номінантів, але він, як виходить, не піддається формулюванню. Першим лауреатом був музикант, композитор, музикознавець, відомий громадський діяч і патріот України, тепер заслужений артист та претендент на Шевченківську премію Тарас Компаніченко. Напевно, він якраз і виявився своєрідним камертоном для всіх наступних рішень журі. Слідом за ним премію отримали Віктор Неборак, Емма Андієвська, Кость Москалець, Мирослава Которович, співак Андрій Бондаренко, Віра Вовк, Ліда Палій, Марко Роберт Стех, Валентин Васянович, Володимир Тихий, Іван Яцканин, а тепер – Андрій Содомора.

 

– Хотілося б поговорити і про премії загалом. Цьогоріч Андрій Содомора був номінований на Шевченківську – висували його ви. Багато хто здивувався, бо був переконаний, що Андрій Олександрович – її лауреат ще десь із 1980-х чи 1990-х. Яке ваше власне бачення цієї премії – у ретроспективі, сучасності та перспективі? Чи вважаєте, що такі премії, як «Глодоський скарб», – не-монументальні, камерні – мають шанси замінити обтяжені надто вже різним досвідом державні премії? Чи можуть ці офіційні нагороди здобути авторитет серед культурної спільноти?

 

– У традиціях Шевченківської премії, що формувалися протягом шістдесяти років, як мені здається, щось змінити просто неможливо. Були надії, що тепер, після двох революцій, оновлений склад Шевченківського комітету зуміє дещо поламати, але, на жаль, вони не виправдались. На засіданнях я не почув переконливих аргументованих виступів молодих членів журі. Та й цьогорічний список номінантів вперше за десятки років був удвічі скорочений і замість одинадцяти-п'ятнадцяти лауреатів, як це було раніше, запропонували обрати п’ятьох, а комітет так завзято постарався, що вклався навіть у чотири імені. Якщо раніше номінація «Література» була представлена окремо у прозі, поезії, літературознавстві, публіцистиці, дитячій літературі, то тепер дозволили лише одну премію. Так само, як і в музиці: класична, народна та музикознавство – повинні були обмежитися теж однією премією. Серед художників подібна історія. Очевидно, держава вирішила на своїх митцях дуже суттєво зекономити бюджет.

 

Андрій Содомора. Фото: lviv.carpediem.cd

 

– За десять років існування «Глодоського скарбу» сформувалася традиція нагороджень, супровідних мистецьких виступів. Зазвичай церемонія відбувалася у Києві, збиралося відповідне середовище. Цього року Ви вирішили приїхати до Львова. Хочете якось спеціально відчути львівську ауру чи, радше, відчуваєте потребу чогось свіжого?

 

– Наш цьогорічний лауреат Андрій Олександрович Содомора – це письменник, філософ, унікальний перекладач, з кола Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Василя Мисика, Бориса Тена і одночасно невтомний пропагандист своєї справи. Багато десятиліть він залишається втіленням духовної совісті української нації, моральним авторитетом, ним пишається Галичина і вся Україна. А для мене Львів – це ще й місто, де я отримував Премію Антоновичів, й атмосфера того незабутнього свята, що разом зі мною розділила галицька столиця, бодай частково стала підґрунтям тому, як узагалі має відбуватися нагородження. Омелян Антонович, засновник премії, – це якраз таке втілення порядності й неймовірного позитиву. Дні, коли відбувалася церемонія у Львові, для мене незабутні.

 

– Андрій Содомора – постать, яку у Львові представляти не треба. Навряд чи знайдеться хтось, хто не скористався би з його творчого доробку, не став би літератором без його відкриттів і досвідів. Здається, содоморівський дух витає у повітрі. Але це у Львові. В інших містах Андрія Содомору знають у кращому разі як перекладача античних творів, але навіть не знають, що він – її знавець та актуалізатор, так само, як, наприклад, Марія Габлевич – не лише перекладач Шекспіра, але передусім шекспірознавець.

 

– Ви дуже точно дали це вичерпне визначення: на жаль, ми не вміємо належно пропагувати те, що маємо. За це всім нам має бути соромно. Книгарні зачиняються, їх в Україні катастрофічно не вистачає, радіо та телекомпанії українських книжок вперто не помічають. Але сподіваюсь, що рано чи пізно все зміниться. А для мене й для всіх, хто причетний до Мистецької премії «Глодоський скарб», це велика честь, що саме Андрій Олександрович відтепер лауреат нашої відзнаки.

 

– Звуки, відлуння, резонанси – тема, особливо важлива для Андрія Содомори. Які асоціації у вас виникають, коли читаєте його оригінальні тексти (прозові та поетичні), які історії з життєвого та літературного досвіду снують у думках, коли контактуєте з його книгами?

 

– Це, перш за все, подивування та почуття радості, що такий майстер слова живе в один час з тобою. І так само, коли спілкуєшся з ним та його родиною, не зникає відчуття справжності, причетності до чогось надзвичайного. Це неймовірне щастя – слухати його неспішні мудрі розповіді, читати ним написані книжки. Ти починаєш розуміти якісь нюанси, на які досі не звертав уваги, не помічав їх. А вони у звичайних речах, у тому, з чим ми зустрічаємося щодня. Це мудрість неймовірної ваги. Навіч духовна глибока криниця, з якої нам усім сьогодні є нагода черпати снагу. Фактично, протягом півстоліття він будує міст, що його свідомо завалили більшовики, а перед тим доклалася Російська імперія. Міст називається «тяглістю».

 

Починаючи від Катерини II, імперія нищівно ламала зв’язки української культури, літератури зі світом і всім, що було в нас європейського. Адже, як відомо, в його основі, у фундаменті лежать антична література та її культура. Й ось учорашній студент Львівського університету Андрій Содомора, син сільського священика, може, ще навіть не усвідомлюючи, як усе буде відбуватися згодом, поступово став повертати нам, українцям, здавалося, назавжди втрачене. Першою цеглиною, що він поклав у підмурівок, був переклад 1962 року українською текстів Менандра, а сьогодні це вже сорок книжок першокласних перекладів, ціла бібліотека. Зусиллями Андрія Содомори до нас, нарешті, прийшли рідною українською мовою Овідій, Лукрецій, Софокл, Есхіл… А Горацій у максимально точних мистецьких перекладах Андрія Олександровича – це настільки суттєва перемога його зусиль, що потім вона продовжилася у власному блискучому прозовому тексті, в захопленні від якого був Григорій Кочур, перший читач рукопису.

 

Особливо очевидними творчі досягнення Андрія Содомори стали сьогодні, коли ми врешті-решт починаємо поволі позбуватися постколоніальних і неоколоніальних комплексів. Творчість письменника – це надійний ключ для наших наступних зусиль. Він оновлює нашу мову, звільняє від нашарувань вбивчого соцреалізму. Зрозуміло, що багатьом це не подобається, консерватизм у наших літературних колах загальновідомий і майже невитравний. І тут уся надія на нове покоління письменників, для яких неймовірно важливий досвід Андрія Содомори. Якщо ми вже маємо його книжки, значить переможемо: колонією Україна більше не буде, а її література позбудеться ярма соцреалізму.

 

Світлини з архіву Григорія Гусейнова

20.04.2017