Моя теза дуже проста: кінець світу неминучий.
Але ніхто не думає над питанням: як врятувати цей світ?
Ярослав Грицак
На другий день Різдвяних свят я подзвонив до харківського митця Кості Зоркіна і радісно привітався: "Христос народився!" Після якоїсь паузи Костя сказав: доброго вечора... Він знав, що вчора було Різдво, але очевидно не хотів попадати в тон святочної ейфорії. Мені відразу в очах проминула реакція хлопців на позиціях, коли їм радісно сповіщав, що нині Андрія чи Миколая. Вона була така сама. На ділянках фронту релігійних свят не існує або на них не зважають. Для них це така хмарка минулого календаря, що не має нічого спільного з реальністю. Зате всі шанують святість... це трохи глибша якість, яку неможливо оминути. «Я хочу комусь підкласти цієї ночі цукерки, що дружина з Ізраїлю прислала... – каже Гуща. – ... хочу відчуття свята зранку, щоб хлопці посміхнулись». Але тої ночі кілька разів була команда «Розрахунок до бою!», і Гуща акцію з цукерками просто… проспав. «Мені Запад України понравився, коли моя сім’я сцілилась, – каже "Шумахер". – Після штурмів ще у піхоті ми їздили на реабілітацію в Гошівський монастир (Гошівський реколекційний центр ЧСВВ). Моя дружина до них на літургію ходила, а я етого нє воспринімаю, тому забрався на гору. Потім була розмова з батюшкой, которий є психологом одноврєменно – тоді перший раз відчув, що такі структури могут реально людям помагать. Я тода віджив, знову став адекватним».
Попри ейфорійну радість пастви, все Євангеліє Різдва оповите тривогою: тяжка подорож святої родини до Вифлиєму заради якогось римського перепису населення, рождество у вигнанні серед тяжкої дороги, втікання до Єгипту від розправи ізраїльського царя, масове вбивство дітей… плач Рахилі... Отже, Різдво – це драма. Костя все добре розуміє. Його вертепи – іконостаси водночас. Тут є народження і страта одномоментно. Герої Кості завжди під прицілом, тому замість зірок – розстріляні мішені. Кацапи завше ціляють у джерело світла. Світло – це мішень. Чому ангел не розбудив посеред ночі Рахиль? Чому в Україні загинуло скільки дітей? У євангельській історії Бог існує всупереч державі, яка хоче його знищити.. Думаю, ніяка Рахиль у Харкові, Одесі чи Дніпрі не віддасть своїх дітей заради Бога. Одеса гучно колядувала, а на ранок була обстріляна. Де ця радість Різдва? Альбер Камю також довго «в’їздив» у цей парадокс війни, тому його два твори – «Сторонній» і «Чума» – абсолютно різні. Людина, дистанційована від боротьби зі злом, йому насправді служить. Це розуміє лиш лікар Бернар Ріє…
В моїй уяві образи міст творять люди-маркери. Колись для мене Харковом були Татлін, Єрмилов, Бойчук, Косарєв, а зараз – Павло Маков, Жадан і Костя Зоркін.
З Костянтином запізнався ще в Луцьку 2018 року при відкритті Музею Корсаків. Тоді його пластична композиція дуже вирізнялась на тлі інших творів. Костя мислить категоріями прадавнього архетипу, але це є інший, якийсь новий кібернетичний зв’язок з прадавніми часами. Війна сильно змінила ракурс його мислення. Не міняючи стилю, художник заговорив ранами харківської землі. Його проєкт, розпочатий 2022 року «Захисний шар», частково експонувався у Львові. Тоді Костянтин візуальною мовою переповідав трагедію розстріляної Салтівки. За формою тонованого дерева, іржавої сталі відчувалося тіло зраненого міста. Іменем свого міста Костянтин після того ще зробить чимало проєктів, включаючи сценографію перформативного лялькового театру. Саме у проєкті літмузею «Іменем міста» він зобразить Харків у вигляді «ковчега біля ворожих берегів» – такому майже біблійному символі духовної спільноти.
…Їдемо на позицію таким густим болотом, як масна сметана… Мотор старого пікапа не витримує: в один момент дим закриває лобове скло від того, що закипів радіатор. Поки Нємєц порається з мотором, всі спішуються. Вслухаюся в тишу, чи не летить ФПВ. Розумію, що ми як у «ковчегу Зоркіна» – застрягли між ворожих берегів.
Творчість Костянтина Зоркіна – наче занурення в колективне несвідоме всієї Слобожанщини, з дуже чіткими онтологічними маркерами. Увага до фактур і поверхонь, його зацікавленість архетипами ремесла, старими інструментами надає творам статусу тонкої матерії, що у кожній формі вібрує смислами. Таке враження, що вся історія Харківщини має у його свідомості свою міфологізацію. Багато очевидців творчості Зоркіна кажуть, що його твори моторошні. Але саме так він промовляє про об'єктивність зла, наче через нього працює юнгівський "архетип тіні", де потрібно інтегрувати зло, аби отримати адаптивну броню.
«..В мене час нелінійний, я певний період працював над глибинними праобразами, але за короткий відрізок часу це все стало реальністю. Зараз це метафори реальних об’єктів мого життя: два янголи – це ми з коханою дівчиною, руки – символи дії, а інвалідний візок – даність насущного дня, яку маємо прийняти», – каже Костя.
Дійсно, час у Зоркіна – лабіринтоподібний, як у Жака Дерріди. Навіть фантоми минулого з такою ж роллю впливають на сьогоднішній день. Як у євреїв є своя традиція тлумачення текстів, так Зоркін і подібні митці до нього намагаються віднайти тяглість архетипних метафор. Зависання його образів між життям і смертю запускає режим колективної пам’яті. Так зшивається ідентичність. Її сенси продовжуються за межами життя. У вертепі Зоркіна є прообраз цього «трансферу» – пес-поводир у загробний світ. Тільки в грецькій міфології це злий сторож загробного світу, а у Зоркіна – наляканий пес війни, з додатковою ознакою української емпатії.
Перед Різдвом у Львові «Театр Лесі» ставив «Божественну комедію» зі сценографією Кості. Хоча там і звучали колядки, вистава і сценографія Кості зовсім не про те. У всьому мистецтві Зоркіна йде боротьба зі злом. При цьому абсолютно на кожному кроці відчувається зв’язок з потойбіччям. «Я звертаюсь у своїх творах до набагато раніших джерел віри, аніж христянство... я себе не обмежую», – каже Костя. Ця тяглість наддніпрянців до секулярної моралі – не поодиноке явище. Для них тепер актуальне ніцшеанське «Бог помер... І це ми його умертвили», маючи на увазі тривале засилля московських скрєпів на їхніх теренах.
Зранку на самого Миколая нам розірвало гармату. Всі зосталися цілі, бо на момент вибуху були в окопі. У бліндажі я всім зачитую чат з франківським священником Романом Терлецьким, який кілька годин тому обіцяв за нас молитися. «Знаєте, Профєсор, я за ці три роки на фронті присутності Бога ще не бачив… – каже молодий командир Дим. – …те, що ми цілі – лиш досвід попередніх помилок». Диму вірять, бо поки ми протирали очі, він вже двічі обійшов позицію і позакидав «вчорашні хвости».
Вертаємо з позицій через мертві села Харківщини, що дуже нагадують чумний Оран, від якого дистанціювалась вся країна, куди все рідше досягає рука цивільних вантажів... Парафіяни мого села біля Львова до самого Святвечора передали мені і хлопцям різдвяні гостинці. Я з посмішкою грію пампухи, розгортаю медівник, вареники і всяку корисну дрібноту, бо це реальна потреба. Але тут, у цьому пограниччі життя і смерті, мені не хочеться колядувати, бо «Тріє Царі» з біблійної історії, що принесли голодному дитяті в яслах десь посеред поля «золото, ладан і миро», не мають відчуття реальності. Вони принесли непотріб. Марія потребувала тепла і захисту, натомість отримала шматок багатства людей із зони комфорту. Невже цей абсурд не очевидний? «Царі пішли іншим шляхом, аби не розповідати Іродові про місце народження Христа...» То хіба лиш тим обмежувалася влада царів? Як на мене, мораль історії та, що дуже багато людей у комфорті не хочуть бути залучені у боротьбу зі злом. Тоді де їхня віра? Хіба лиш у тому, аби співати: «Слава во вишньому на небесах?»
Підмерзлою дорогою по сіряку на позиції знову їде хартійська арта… «Добрі пастирі» розрахунків вірять тільки у фізику і причинно-наслідкові зв’язки. Перша зірка спалахне, коли вороги матимуть фугасний прихід. А отже – трохи поменшає об’єктивного зла.
Якщо, за словами Ярослава Грицака, Україна – нова Палестина Європи, то Вифлиєм – точно десь біля Харкова.
Богдан Мисюга,
солдат ІІ-го корпусу НГУ «Хартія»
публікація знимок узгоджена з командуванням.
07.01.2026