Заки я мало що знав і ще менше думав, здавалося, що веселість – то нормальний стан світу. Усі довкола мене малого були веселими. І життя з ними мене малого було веселим. Дотепер пам'ятаю сміх усіх дорослих як щось буденне. Той сміх і веселощі тримають мене ціле життя. Навіть від мами, яка кілька разів переживала депресивні стани і взагалі довгі роки була щоденно хворою, передовсім залишається сміх, радість в очах, дотепи. Ніхто не був надто поважним. У тата були навіть специфічні зморшки біля очей і губ від регулярних усміхів. Усі історії приправлялися гумором, бо переважали історії веселі. Приповідки, куплети, гра слів, комічні ситуації панували у родинних розмовах. І щорічні побажання Веселих Свят у найскрутніші часи.
Дзядзьо вже страшенно задихався, мав невралгію, від якої рятували новокаїнові блокади, а не переставав жартувати з маніпуляційними сестрами, які любили приходити на обколювання, бо то такий веселий і дотепний мужчина.
Бабці розповідали про війни і вислання такі історії, що ми малі не могли не реготати.
Я собі думав – як таке можливе, що це за життєва сила, щоби жорстокі випробування, які, щоправда, минули, але ж насунулися інші, могли перетворитися у таку веселу картину світу. Таку життєрадісну автобіографію.
При тому вони не були недоумками, не були бездушними, не були циніками, не були замороженими. Я не знав, чим така постава забезпечена. І як вони з пережитих трагедій, втрат і життєвих обмежень зуміли винести усміх, посміх, іронію і комічність. Як вони не здуріли, не затерпли, не зачерствіли. Як вони уміли викликати у собі сміхом чистий плач, а плачем – сміх.
Сибір, з якого вони не мали повернутися, вони називали курортом. Тюрми, допити, розлуку з дітьми вони згадували як обставини, з яких вдалося вийти не заламаними. І завжди якісь історійки, в яких власна слабкість і недосконалість завдяки часові перетворювалися на силу самоіронії, яка вже може нівелювати поразку, яка вже може викликати веселощі.
Я думав, що ці веселощі можливі тільки тому, що вони були задоволені своєю поведінкою, своїми вчинками, виборами і налаштуваннями. Вони ж нікого не зрадили, ні від кого любого не відреклися, нічого неправдивого не визнали. І врешті через усе пройшли. Той випадок, коли не ностальгія, а радість того, що ще може бути, що ще можна надолужити, стає визначальним.
І ще дуже важлива річ: вони ніколи не перебільшували власного значення у завірюсі великої історії. Але і не применшували своєї особистої відповідальності у кожному доступному їм фраґментикові отої завірюхи. Тобто, зрозумів я підлітком, доступ до веселості полягає у зреченні гіперконтролю. Переживай за те, що належить твоїй компетенції, поводься гідно – і будеш мати і веселі, і свята.
І знайти людей, яким можеш повірити, що вони потребують твоєї веселості. Що твоя веселість комусь потрібна. Бо не собі ж лише. Для самого себе можеш бути будь-яким, але не веселим.
Найбільшою моєю вадою, яка мене мучить, є те, що не вмію навіть близько чиєсь серце звеселити так, як могли всі ті мученики з мого дитинства.
08.01.2026