Йордан

Другий Святий вечір. Пісна вечеря. «Голодна кутя». За столом вся родина, рід, велика сім’я. Три покоління. Свята вечеря збирала всіх під дахом великого отчого дому. Всі ще тут, всі ще живі. Дід з бабою, ми діти, батьки такі молоді.

В цей день усі постили. Діти також. Всі готувалися, дорослі й діти, грілися на теплому п'єці зовсім малі, всі чемно чекали на першу зірку. Ніякого поспіху й метушні, ніякого галасу, ніякого «не треба пекти та купимо ті пампухи». Пекли, навіть хліб пекли. Свій хліб був на столі. Пісні страви. Квасоля з капустою, юшка з грибів. Лляна олія – дід робив її сам, смак тих пирогів з квасної капусти… Бабуня варила, пекла: пісний борщ, вушка, кутя, гарбата (слово «узвар», як і «вареники», придумали потім) з сушених яблук і грушок, з плодів власного саду. Все готували самі, своїми руками. Піч на дровах не вистигала добу. Все було своє, все дали власний сад, город, сосновий ліс поруч – купували лиш рибу й алкоголь.

«Дєкуємо Богу, що дочекались цих свят. Дай нам, Боже, ці свята опровадити і других дочекатись...» Зранку всі йшли до церкви святити воду. Освяченою водою старший в роду, господар, кропив усіх членів сім'ї, хату, стайню, стодолу, птицю, худобу. Ніяких купань в ополонці, хрестів на кризі, всіх цих екстремальних забав на страшеннім морозі не було. Ніхто не сказав, що той, хто скупався на Водохреще, очиститься від гріхів, буде все життя щасливим, здоровим та багатим. Так просто: пірнай – і будеш здоровий, щасливий. Можливо, тому стільки охочих скупатись у студеній воді (принаймні було в мирні часи).

У кожного з нас є ідеальне минуле. Час, який не вернути, але який назавжди з нами. Це пережите щастя, це ті відчуття, емоції, які неможливо забути. Не пригадую, хто сказав «спогади – це останній рай, з якого нас не зможуть вигнати». Там було затишно, добре, було відчуття спокою, миру і щастя. Там були зими й великі сніги, там було літо і сліпий дощ, там осінь була золота і весни з першим теплом. У світі тому була гармонія. Не важливо, це було дитинство, юність чи навіть літній вік. У кожного є таке ідеальне минуле, в яке хотілося б вернутися, прожити ще раз ту мить і той час із тими людьми.  

Так, знову буде зима, буде Водохреще, Богоявлення, річка Йордан, хрещення Іваном Хрестителем – але такого відчуття таїнства, дива, відчуття великого свята, завершення свят, святкувань більше ніколи не буде. Так, це вік – ми виросли, ми вже не діти, ми постаріли. А ще своєрідна буденність, звичність, правильність свята: бо за комуни забороняли – це загострювало сприйняття, а в наш час це вже правило – ще одне свято, бо так треба, всі так роблять, традиція предків. І, звичайно, можливо це головне, – не зібрати вже за одним столом весь рід, родину, всю велику сім’ю. І так, присутня елегія – ностальгія за світом, якого більше немає, за часом, якого більше немає, з тими, кого більше немає, хто вже не тут, вони на небесах. Та й пампухи вже не такі, вже так не смакує кутя.

Я пам’ятаю це відчуття. Другий Святий вечір. Пісна вечеря. «Голодна кутя». За столом вся родина, рід, велика сім’я. Три покоління. Всі ще тут, всі ще живі. Дід з бабою, ми діти, батьки такі молоді. Попереду ціле життя.