Дональд Трамп ударив по Путіну спершу «спеціяльною венесуельською операцією», потім захопленням російських танкерів. Чи зіграла свою роль при цьому викрита брехня Кремля про напад на Валдай?
Про «спеціяльну венесуельську операцію» – попри те, що не минуло й тижня з моменту її успішного проведення, – написано вже надто багато, щоб можна було вставити ще якихось своїх п’ять копійок (перепрошую, шагів). Обсмоктано всі аспекти її проведення, розглянуто всі можливі наслідки. І все ж я зухвало дозволю й собі втикнутися в цю невдячну справу й розглянути її з точки зору моралі, уточню – політичної моралі.
У цьому контексті не обійтися без замусоленого й частково скомпрометованого терміну Realpolitik, який ще в другій половині 19 століття запровадив перший канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк. Термін передбачає, що держави повинні діяти прагматично, оцінюючи реальні сили та чинники, щоб забезпечити національні інтереси, навіть якщо для цього необхідні компроміси з ідеологією чи мораллю.
Тобто, на перший погляд, адепти Realpolitik мали б нехтуватими якимось ідеалами, мораллю чи етичними принципами, йдучи до своєї мети. Ну, приміром, як це нині робить чинний американський президент Дональд Трамп. Яскравішого прикладу годі й придумати.
Але це лише, як вже було сказано, на перший погляд. Переходячи до другого погляду, знову згадаймо того ж славетного «Залізного канцлера» Бісмарка та його культову фразу «політика – це мистецтво можливого» (ймовірно, він цього й не казав, а, як і багато інших крилатих висловів, йому ці слова приписали, але аж так глибоко розбиратися – не мета цього тексту). Чи можемо ми ставити істинність цієї фрази під сумнів? Аж ніяк, вона була доведена й передоведена півторастолітнім періодом історії людства, кривавим ХХ віком, двома світовими війнами, вистражданим миром, коекзистенцією держав з різними, часом антагоністичними, суспільно-політичними ладами. Зрештою, самою банальною логікою: якщо обставини дозволяють – ти здатен щось зробити, якщо можливості відсутні – то хоч би якими благими були твої наміри, нічого в тебе не вийде.
Вся ця філософська преамбула знадобилася для того, щоб зі ще одного ракурсу поглянути на реакцію світу на захоплення венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро американськими спецпризначенцями. Так, найімовірніше, під час реалізації «спеціяльної венесуельської операції» було порушено безліч міжнародних норм і конвенцій – передовсім кордонів іншої держави. Зрозуміло, що крик зчинило багато різноманітних автократій на всіх континентах Землі, які кинулися на захист свого однодумця. Але не промовчали й демократії, зокрема країни – члени Європейської Унії. Наприклад, прем'єр-міністр Іспанії Педро Санчес заявив, що хоча Іспанія ніколи не визнавала режим Мадуро, вона також не підтримує втручання, яке порушує міжнародне право і штовхає регіон до «горизонту невизначеності та войовничості». Фактично позицію Мадрида підтримала більшість європейських держав, яким не до вподоби поступова трансформації світового порядку, де силу права заступає право сили.
Потішно в цьому контексті виглядають заяви двох європейських лідерів, які консеквентно виступають з прокремлівськими тезами, – прем’єрів Угорщини та Словаччини Віктора Орбана й Роберта Фіцо. Словак безапеляційно засудив дії «американської воєнщини» на своїй сторінці у Facebook. За його словами, американська операція є «черговим доказом розпаду світового порядку, створеного після Другої світової війни». Фіцо бідкався, що «міжнародне право не діє, військова сила застосовується без мандата Радбезу ООН, і кожен, хто великий і сильний, робить що хоче, відстоюючи власні інтереси». А от мадяр висловив діаметрально протилежну думку, зайвий раз довівши, що його не даремно вважають головним трампістом у Європі (хоча й головним путіністом теж). Орбан похвалив дії Трампа, назвавши їх «потужним проявом нової мови, якою світ буде розмовляти у майбутньому».
То хто ж із них має рацію? З одного боку, точно знаємо (бо неодноразово переконувалися), що Трампові дуже далекі ідеали демократії, боротьби за свободу, рівність і справедливість. І проводячи «спеціяльну венесуельську операцію», він найменше думав про порятунок пригнобленого мадурівським режимом народу цієї латиноамериканської країни. А про що ж він думав? Про нафту? Безумовно. Але не тільки. Я переконаний, що господар Білого дому є цілком щирим, коли так пристрасно відстоює доктрину свого попередника Джеймса Монро, який правив ще 200 років тому. Проте Трамп вже трактує її по-своєму, тому й (публічно жартома, але насправді всерйоз) називає її «докриною Донро», з алюзією на своє ім’я. Яке ж новаторство вніс у неї чинний американський президент? Передовсім він, як і Монро, виступає за те, що, перефразовуючи відому фразу про Техас, «Америку можуть грабувати лише американці». Але Америкою (чи радше Америками – Північною і Південною) США не повинні обмежуватися – бо здатні на більше. Прошу не чіплятися до слова «грабувати» – воно, звісно, не має жодного стосунку до міжнародної політики чинного президента США, я його вжив лише виходячи з правила «з пісні слів не викинеш». Зрештою, хай кожен читач сприймає це на свій розсуд – хто я такий, щоб нав’язувати комусь свою думку.
Бо ж суть питання в іншому – в тій вже згаданій Realpolitik. Якими б не були справжні наміри Трампа, проаналізуймо, що ми отримали на виході. Мадуро, який понад 12 років знущався зі своєї країни, з народу, допровадив його до жебрацького стану, видавив за межі країни ледь не третину населення, покидав у тюрми своїх опонентів, нарешті нестиме заслужену кару. Так, обґрунтування операції венесуельським наркотрафіком є абсолютно нікчемним на тлі, наприклад, Колумбії, Мексики чи Еквадору. Але, як-то кажуть, «вам шашечки чи їхати?»
Так, Трамп принизив венесуельську опозицію, закинувши її лідерці, нобелівській лауреатці Марії Коріні Мачадо, що та «не має достатньої підтримки в країні». Він домовився про співпрацю з тимчасовою виконувачкою обов’язків президента Венесуели Делсі Родріґес, яка є не меншою співучасницею злочинного чавіського режиму, ніж сам Мадуро. Проте на п’ятий після «спеціяльної венесуельської операції» день нова влада країни оголосила про звільнення з в’язниць багатьох опозиціонерів. Хай це будуть не всі вісім сотень в’язнів сумління (за підрахунками правозахисної організації Foro Penal), але перший крок зроблено. І назад, найімовірніше, дороги вже немає.
Для нас же, українців, важливим є те, що завдано болісного удару «під дих» путінському режиму, для якого Мадуро був другом, братом і союзником. Мадурівська Венесуела не тільки поставляла Росії своїх найманців для війни з Україною, не лише активно підтримувала Москву в ООН, не тільки була резервним джерелом нафти, а й була залучена у виробничий процес виготовлення зброї для російської окупаційної армії.
Не варто скидати з рахунків і величезні іміджеві втрати Кремля, який не зміг захистити одного зі своїх найближчих союзників. А їх у світі й так небагато.
У цьому контексті з’явився досить промовистий твіт на офіційному сайті Державного департаменту США з коротким текстом: «Президент Трамп не дозволить загрожувати нашій безпеці. Президент Трамп – людина справи. Чи не знали? – Тепер знаєте». А ще промовистішими були дві ілюстрації до твіту, обидві з портретами президента США. Перша з підписом «Це наша півкуля», друга з підписом «Не грайте в ігри з президентом Трампом». Перша – англійською мовою, друга – російською. І що це, як не застереження? Причому неможливо не зрозуміти, кому.
А які ж ігри малися на увазі? Очевидно, йдеться про спроби російського диктатора Путіна крутити Трампом, як йому заманеться. Досвідчений російський гебіст був переконаний, що легко зможе обіграти «недолугого гендляра» в геополітичні ігри. І спершу йому це дійсно вдавалося. Принаймні таке виникало враження. Чи, може, Трамп проявляв нелюдське терпіння, аби лише домовитися з Путіним про мир в Україні й здобути Нобелівську премію миру, яку, на його переконання, він заслужив ще минулого року, але її чомусь «підступно» віддали Марії Мачадо.
Тож чаша терпіння Трампа мала колись переповнитися. Найімовірніше, цією останньою краплею стала афера Кремля з уявним обстрілом українськими дронами резиденції Путіна на Валдаї. За десять днів, що минули з моменту першої заяви з цього приводу, зробленої міністром закордонних справ Росії Сєргєєм Лавровим, вже і незалежними OSINT-аналітиками, і найпотужнішими розвідками, включно з британською й американською, цілковито й незаперечно доведено, що жодної української атаки на Валдай не було навіть близько. Але річ у тому, що зразу ж після заяви Лаврова (тобто ще до появи всіх переконливих доказів відсутності атаки) до Трампа зателефонував Путін і зумів переконати свого візаві, що атака таки була.
На що сподівався російський диктатор, «впарюючи» президентові США цю брехню? Зокрема на те, що Трамп, як він сам свого часу заявив, вірить Путіну більше, ніж власним спецслужбам. Зрештою, Путін вже неодноразово вводив в оману Трампа щодо ситуації на театрі воєнних дій (наприклад, про оточення тисяч українських вояків на Курщині), і той сприймав ці казки за щиру монету. То чому б було не спробувати ще раз? Тим більше, що в цьому була велика потреба: під час візиту Володимира Зеленського до Трампової резиденції в Мар-а-Лаґо 28 грудня США фактично домовилися з Україною щодо мирного плану. Відтак Вашингтон, Київ і Європа тиснули б на Москву з вимогою цей план акцептувати. Щоб не допустити такого розвитку подій, Кремль і запустив «валдайську провокацію», заявивши, що тепер, після такого «терористичного акту київського режиму», Росія анульовує всі раніше досягнуті домовленості щодо мирної угоди.
Але в результаті Путін переграв сам себе. Адже Трамп, спершу повіривши «другу Владіміру», виступив зі засудженням української атаки на путінську резиденцію. А в результаті виявилося, що Путін виставив Трампа дурнем. Врешті-решт усвідомивши це, американський президент звинуватив російського диктатора в брехні і був змушений виправдовуватися, що попередню заяву зі засудженням Києва зробив, бо був не в курсі й повірив словам Путіна.
Зрозуміло, що такої ганьби Трамп вже не міг подарувати своєму кривдникові. Чи хтось зауважив, що цього року з вуст американського президента не пролунало жодного доброго слова в бік Путіна чи Росії? А пригадайте, якими компліментами він розсипався в російський бік ще кількома днями раніше. Тепер же – навпаки: після успішного проведення «спеціяльної венесуельської операції» господар Білого дому виставив кілька антиросійських вимог новому керівництву в Каракасі. Зокрема припинити постачання нафти недружнім до США країнам, серед яких і Росія. А ще – вигнати з країни представників Куби, Ірану та Росії.
Не заспокоївшись на цьому, Трамп розпорядився ще й провести низку антиросійських операцій. Передовсім йдеться про затримання й реквізицію танкерів російського «тіньового флоту», які прийшли по венесуельську нафту. Ні вмовляння Москви, ні охорона танкерів російською бойовою субмариною не спинили американських військовиків, які захопили російські танкери.
Тим часом сенатор Ліндсі Ґрем повідомив, що Трамп нарешті дав «зелене світло» на ухвалення багатостраждального законопроєкту про жорсткі антиросійські санкції. Питання лише в тому, чи американський президент нарешті зрозумів, як треба поводитися з Путіним, і обрав жорстку лінію тиску, чи це черговий пік його синусоїди, яка незабаром піде додолу?
