Завдяки цій війні з 2022 року світ про Україну довідався дещо більше. До війни безліч людей думало, що українці розмовляють тією ж мовою, що москалі або таджики. Весь колишній совєтський світ уявлявся як єдине ціле під назвою Росія.
У європейських і американських фільмах про війну рідко коли можна було почути про «совєтську» армію, частіше зустрічалася «російська» армія або просто і стисло «росіяни». Ми всі у великій і «дружній» совєтській країні були «росіянами». Так було для всіх зручніше. І для самих росіян теж. А однак коли я в своїх романах називав совєтських солдатів росіянами, це обурювало.
Один такий російський агент Тарік Сериль Амар був з 2007 до 2010 року академічним директором Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові. Його теж обурило, що я визволителів називав росіянами, хоча в Красной Армії були представники ріжних націй. Я відповів йому, що в арміях Наполеона і Гітлера теж були представники багатьох народів, але всі чомусь пишуть про французьку і німецьку армію. А недавно оце чудисько засвітилося на російському телебаченні як експерт всього на світі.
Ця велика війна багато чого змінила у сприйнятті України й українців у світі, але в уявленні багатьох людей ми все ще скидаємося на якихось басків чи каталонців, які не хочуть змиритися з тим, що приречені жити з братським російським народом. Ще й досі багато де плутають нас із москалями. В мережі можна надибати про це чимало свідчень. В європейському ресторані, прийнявши замовлення, офіціянт проказує «водка?» і запитально дивиться на групу українців за столом, які й не збиралися її замовляти, але ж в очах офіціянта це «русскіє». То як же без водкі?
В іншому ресторані в арабській країні українка грає на роялі. Офіціянт просить заграти різдвяні пісні «для росіян за он тим столом». Але ж у москалів коляд нема. Тож вона грає українські мелодії. Підходить до неї дівчина з тієї компанії, підспівує, дякує. Бо ніякі вони не москалі. Просто так офіціянтові здалося.
В трисерійному німецькому фільмі «Наші матері, наші батьки» («Unsere Mütter, unsere Väter»), який з’явився на телебаченні в 2013 році й отримав високі оцінки німецького глядача, події відбуваються в Україні. Але що це за події? Суцільні нісенітниці. Бачимо тут волинських селян, які розмовляють російською і п’ють чай із самовара, українських бородатих поліцаїв у... Смоленську, але чомусь не в мундирах, зате з синьо-жовтими пов’язками, які виганяють євреїв з будинків. Ну бо, звісно, найбільші антисеміти – українці. Дісталося там, правда, й полякам за їхній антисемітизм. Але поляки не змовчали. На найвищому рівні заявили протест. Україна ж стулила писок, хоча я про цей фільм писав не раз.
Нагадав про нього лише тому, що з'явився новий німецький фільм «Тигр» про екіпаж легендарного німецького танка. Подія відбувається під час війни теж в Україні, яка в уявленні деяких німців зацофаний дикий край.
Один із танкістів згадує дівчину Бодану. Очевидно, мова про Богдану, але тут як із Бетховеном, який німецькою звучить як Бетовен. І ось та Богдана розповідала йому, що в українських лісах повно духів. Дівчину він зустрів у селі Толоконному. Таке село справді є, але на Білгородщині. Якось дуже сумнівно, щоб у тих краях побутували такі імена. Хоча українські села справді на той час ще були не остаточно асимільовані.
З метою поглибленого вивчення німецької мови я дивився фільм в оригіналі, правда, з польськими субтитрами. І тут я чую фразу, яка мене зацікавила ще більше: «українці вірять, що приходять сюди духи померлих».
Цікаво, думаю, як москалі це подали. А ніяк. Вони згадку про українців викинули. Бо які українці на Білгородщині можуть бути? І взагалі зараз згадувати українців якось не пасує.
Врешті духи танкістам таки стрічаються. Спочатку в образі блудних вогників, а потім уже й духи померлих. Бо фільм, попри все, містичний. Але про це можна здогадатися аж наприкінці.
Далі ми бачимо сцену, де німці зганяють селян до дерев’яної стодоли. Танкісти цікавляться, чи їх відправлять до концтабору. Але штурбанфюрер має інший намір і каже, що з огляду на економію амуніції їх просто спалять живцем.
Ця подія відбувається на Харківщині, а селяни вбрані в якесь лахміття. Сама ж стодола виглядає як типовий дім десь у Якутії – стіни з поздовжніх сірих дощок, набитих одна поверх другої. Що в Україні так не будували, творці фільму могли б легко переконатися, але для них ми дикий неосвічений народ, який вірить у привидів. То чому б і не мати таких халуп?
Фільм цікавий, хоч і не дотягує до «Люті» («Fury») 2014 року з Бредом Піттом. Багато що відбувається там в уяві героїв. Тож окремі бздури фігурують мовби навмисне. Наприклад, німецький танк, помітивши в якийсь момент загрозу, в’їжджає в глибоку річку, виставивши з танка руру, через яку має надходити повітря як для мотора, так і для самих танкістів. Десь на середині ріки вони глушать мотор і прислухаються, чи загроза не минула. Звісно, що таке неможливо, бо при вимкненому моторі вода залила б вихлопну руру і танк уже б не вибрався на берег.
Мушу визнати, що бздур тут значно менше, ніж у романі Джонатана Літтела і в згаданому німецькому серіалі. Вочевидь, якийсь прогрес у сприйманні українців таки відбувається. А якщо колись в Україні з’являться європейські миротворці, то зможуть із подивом переконатися, що духи померлих по наших лісах блукають не частіше, як в їхніх.
07.01.2026