Богдан Мисюга

«…Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!

 З того усі пізнають, що ви мої учні,

коли любов взаємну будете мати».

(Євангеліє від Івана:14; 34-35)

 

Ігор Боднар, «Сумний вечір», 1967 р.

 

Глибоку науку видатного «вчителя композиції», бодай загальними рисами пригадати можуть не всі. Проте кожен, кого навчав професор Львівської академії мистецтв Ігор Боднар ще з початку 1970-х, підтверджує: «…що трепетно виховував самоповагу, цінував нестандартність мислення. Сам був великим романтиком і до романтики спонукав…».  Етнографічна практика зі студентами в Карпатах: їх життя серед природи, експедиційне вивчення творів народного мистецтва, – допомагало сприймати творчість як філософію, а не як ремесло. Звідси також – засіб пізнання абстрактної форми: у вигляді архетипів-символів  природних стихій,  прадавніх знаків сакрального значення та чуттєвих конструкцій візуального сприйняття.  

 

Ігор Боднар, «Погляд крізь пристрастні очі»

 

       Про найскладніші речі говорив поетичною мовою, тому був зрозумілий усім:

«..З першого дотику олівцем до паперу починається одвічне життя лінії. От я пишу ці слова і це вже життя лінії. Я малюю – це теж дивовижна загадковість, яка створена лінією. Кожна лінія, здається, має свою душу, вона народжується, живе, дихає і ніколи не вмирає. Бо вона вічна як саме життя.» (І.Боднар//Записник, 1960-ті)

 

До розуміння форми сам художник йшов дуже довго, а її інтерпретацію шукав у західних теоріях високого модернізму. Свого часу був учнем львівської художниці старшого покоління Ярослави Музики: від неї збагнув потенціал народного примітиву та увібрав логіку французьких інтелектуалів. Цю «мудрість львівських авангардистів» завше передавали як заборонений скарб: особам перевіреним та надійним. З відомою львівською мисткинею, реставратором та етнографом Ярославою Музикою Боднара познайомила рідна тітка (мамина сестра), котра відбувала свого часу з художницею ув’язнення в ГУЛАГу. Приватні приготування для іспитів до художнього вузу, консультації та опіка над молодим художником – згодом переросли в довголітні стосунки добрих приятелів.

           

Покоління Ігоря Боднара – середовище вразливих романтиків, що плекали ілюзію щастя в площині спогадів та дитячих спостережень. Вже апріорі ці люди не могли мислити банально-практично, бо довкола – совок. Такий собі «фольклорний романтизм», як явище кінця 1950-х, для офіційної культури не розглядався як вкрай небезпечний. Метафорами мислили всі прогресивні львівські графіки, ілюструючи І.Франка, Л.Українку чи В.Стефаника. Таке «втікання від літератури» було і в І.Боднара, коли для образу екзистенції Франкових образів мусив підбирати масштабні метафори. Фігуративу для цього масштабу не вистачило, тому шукав символи. В архаїчному образі писанки знайшов прадавній відгомін Материзни, в її орнаментах – переспів людської долі… Ця тяглість до першовзорів в художника була від матері, знаної на Стрийщині вишивальниці, від неї перейняв перманентне вслухання в природу та сакраментальне…   молитися Богові серед зір. Ігор Боднар змалку знався з місцевими символістами: спілкувався з О.Кульчицькою, брав студії в Петра Обаля, Романа Ганкевича, Ярослави Музики та Леопольда Левицького…

 

Ігор Боднар, «Великоднє», 1960-ті рр.

 

Підсвідомі образи дитячих снів та ілюзій стали згодом тим духовним оберегом, що збудували обличчя його екзистенції у мистецтві.

 

Ох ці дивні, загадкові коні. Вони здавна зі мною. Я захворів ними ще відтоді, коли вперше побачив у своєму житті маленьке лоша…  …сидячи край поля я бачив як вони паслися, чи грайливо наче діти бавились в доганяли. То бігли як стріла, несучи за собою довгий хвіст і розкуйовджену чуприну, то повільно, на сповільненому кінофільмі вони танцювали якийсь зрозумілий тільки для них і голубого неба танець….(з прозової мініатюри І.Боднара //Записник, поч..1970-х)

                    

Ігор Боднар, «Реальні мрії», 1968 р.

 

Шлях до неба був сенсом його життя, чи, як записував сам художник у назвах картин, «цілком реальними мріями». Його пізнання Бога було не в догмі, а в дотриманні чеснот. Тому інколи жартував при застіллі: «Нехай кожен живе з ким хоче!» Добре почуття гумору Ігора Боднара також було свідченням того, як він умів абстрагуватися від подій реальної дійсності: трактувати сенс людського життя, феномени смерті та народження, екзистенційну дилему самотності та світоглядний конфлікт інтелектуала в суспільстві стереотипів.

 

Ігор Боднар, «Роздуми», 1968 р.

 

Образне кодування умовних символів, таке типове для естетики високого модернізму – маски, симулякри, тотеми, вікна в інші світи –  в Ігоря Боднара мало вигляд авторської міфологеми. Його «нічні олені», «нічні музиканти» стали фантомами друзів, яких головно мав серед театралів, поетів та музикантів. У гротескних формах людських облич – іронізував над вадами земної природи.

 

 

Ігор Боднар, «Нічний олень», 1967 р.

 

Образна розбудова мікросвіту, своєрідне складання пазлів відбулося на покоління пізніше, ніж у Карла Звіринського, але це було відкриття спільних істин, і вже від середини1960-х вони разом: Р. Сельський, К.Звіринський та І. Боднар на призьбі Іллюків у Дземброні, – полюбляли дискутувати про високі матерії…

 

Вже наприкінці 1960-х Ігор Боднар впевнено «зіпнувся на ноги» і результатом мав бути його сольний дебют у залі Львівської спілки художників. Проте хтось дуже обережний із «добродіїв» порадив спробувати себе на іншій території, мовляв, для рівня спілки із творами такого плану – зарано. Тому перша персональна виставка графіки Ігора Боднара 1969 року відбулась у залі Львівської спілки письменників.

 

Чомусь, час від часу, приходять до нас, так звані «добродії». Ні не товариші, а просто зайди, щоб трошки потеревенькати – про те, про се, а в загальному – ні про що. Ті теревенькали, ніпрощо-говоруни, як появляються зненацька, так і зникають непомітно, мов тіні.

     А ти – вічний дивак, що вчепився своїм єством у самісіньку площину свого я. Задумуєшся: а чого вони власне приходили? Ні, тіні, які розповзаються на площині абсурду, ніколи не зникають. Вони вічні, навіть якщо вони потойбічні. У них своя уява про цей парадоксальний світ, що почався з хаосу та продовжується в ньому і далі, чомусь.

    Тому вони і вештаються поміж нами, як ті сновиди, затьмарюючи собою простір, простір наших сподівань. Від часу велетнів до часу дурнів лишився всього один день. Пам’ятаймо про це. Виявляється, що вівцям потрібні вовки, щоб ті зжирали їх, а людині потрібні слова, щоб мовчати ними. Чи як? (І.Боднар// Записник, 1980-ті?)

 

Виставка простояла три дні і мала великий успіх. Вона мала також успіх і у тих колах, що вишукували «крамолу». Тому поряд з вітальними записами письменника-дисидента Михайла Осадчого, художників Мирона Яціва та  Михайла Курилича, приятеля актора Юрія Брилинського, інших непересічних особистостей, зустрінемо і менторського тону такий собі пасквіль громадянина «П». про «примітивне мистецтво». На ранок наступного дня виставку закрили, а твори «потрощили», як записав про це згодом сам художник… Метою було надломити тендітну натуру романтика, і художник дійсно тяжко пережив цей удар.. Ігор Боднар ніколи не шукав «добродія», бо був певний, що кожна лінія має душу і діла всіх «героїв» записуються на небі. Ми все-таки відкриємо цей рукопис для історії, бо ж навіть Пилатові, чи Каяфі дозволено було увійти на її сторінки…

 

Зошит відгуків, 1969 р.

 

У 1970-ті Ігор Боднар, як і більшість львівських інтелектуалів, перейшов на «Езопову мову». Його спілкування зі студентами зводилось до професійної коректи чи безпосередньо навчального процесу, виставкова діяльність – до участі у тематичних експозиціях, але навіть тоді вплив його на свідомість колег та студентів був величезним. Онтологізм   Боднара не замикався на екзистенції: він мислив категоріями космічними, а замкнутість для соціуму компенсувалась мовчазною медитативною працею…

 

1.В темноті око краще володіє духовним зором..

2.Як перейти життя? – як по струні безодню: красиво, бережливо і стрімко..

3.Половина людського життя проходить в спілкуванні з астральним світом, але людина цього не пам’ятає

4.Кожний бачить астральне кліше через колір своєї аури

5.Космос відображається у зіниці кожного ока

                                         (І.Боднар //Записник. поч.1970-х)

 

У 1970-х мистецький Львів активно спілкувався, обмінювався ідеями та виставками з прибалтійськими майстрами художнього текстилю та кераміки. Ігор Боднар радо приймав гостей у Львові, а навзаєм віз до Прибалтики цілі тлуми своїх студентів. Уважність до всього прогресивного в світі, надзвичайна ерудованість торували шлях великого педагога. Він був одним із перших, хто ввів спецкурс об’ємно-просторових композицій в текстилі на зразок тоді популярних у Польщі «абакан», на своїх лекціях з захопленням цитував західних теоретиків Клемента Грінберга та Рудольфа Арнхейма… Та найбільше шанував творчість Олександра Архипенка: репліками про його творчість списав свого часу півзаписника, бо ж він був тим, «…хто усіх вчив мислити символами».

 

Виховувати християнські чесноти і «не сміти згадувати Христа», вчити мислити символами і «не сміти згадувати про модернізм» – сенс внутрішньої боротьби художника зі собою та системою упродовж майже 20-ти років. Хтось бачив у його композиції «Три верби схилилися» лиш три верби, а хтось – композиційну схему Христового Преображення.

 

Ігор Боднар, «Три верби схилилися», 1968 р.

 

Хтось у композиції «Світла постать» бачить одинокий образ людини – а я - Христове Воскресіння. Якось, для себе несподівано, я побачив сюжет Страстей Господніх у живописній композиції «Смерть Людини» кінця 1970-х львівської художниці Алли Гончарук, колишньої учениці І.Боднара. Тоді зрозумів, яку важливу роль відігравав цей скромний професор в житті кожного свого студента..

 

Ігор Боднар, «Світла постать», 1967 р.

 

Мені деколи здається, що час, в якому я зараз живу, насправді є не моїм часом, що хтось проводить якийсь експеримент наді мною, випробовуючи стан моєї душі, в умовах земного життя.

       Тільки деколи в снах, я бачу епізодичні фрагменти, які начебто транслюються з якогось кліше мого прийдешнього.

      Напевне все, що при земному житті називаємо фантастикою, в інших світах і вимірах є дійсністю, створеною всемогутнім Розумом – Богом.

Всесвіт – безмежний. Трансформація душі в інші незнані нам Світи – молитва, а там різні метаморфози: перевтілення в інші якісь незнані нам істоти. (І.Боднар// Записник, 1980-ті?)

     

Ігор Боднар, «Перспектива людського життя»

 

Зазирнувши в щілину сакраментального, того, що сам Ігор Боднар ніколи б, можливо, не оприлюднив, очевидно беремо на себе відповідальність осмислення цінностей, якими жив художник. Чесноти, до яких прагнув Великий Львівський Романтик: для когось – як програма свого Воскресіння, а для когось – свого небуття...

 

Садиба Никораків, Космач,1973 (фотоархів А.Гончарук)

 

На спогад залишу

Вам свого коня,

Що з картини моєї

Спокійно на світ спогляда.

Придивіться уважно

До цієї картини надвечір

В очі коня.

(Ігор Боднар, поч. 2000-х)

 

 

В  тексті використані фрагменти інтерв'ю з учнями І.Боднара: Галиною Кусько (декан факультету ДПМ, кандидат мист-ва), художницею Аллою Гончарук, художницею, викладачем ЛНАМ Вікторією Дубовик, сестрою І.Боднара Надією Дідик (викладач  Закарпатської академії мистецтв, художниця). Архівні матеріали надані донькою художника Оксаною Боднар.

 

18.04.2017