Дмитро Єльніков

 


Теги: усе було як завжди, як зазвичай, за графіком, щорік, як і позаторік, й рік перед тим, усі ті роки, що ми тут живемо, традиційно, згідно з календарем 

 

 

Спочатку. І майже до кінця. Усе було як завжди до останнього моменту. Аж до самої неділі включно. До Великоднього ранку…

 

Кожного дня, з понеділка по п’ятницю, я ходжу на роботу. Вранці встаю, п’ю каву, снідаю і йду. А ввечері приходжу, вечеряю й дивлюся свій улюблений серіял, – саме тиждень тому розпочався 4-й сезон. Від самого свого народження, а точніше, відколи почав ходити, я ходив спершу до дитячого садочку, потім до школи, тоді в університет – не важливо який, тепер вони всі університети. А ще потім на роботу – спочатку на одну, далі на другу й врешті на третю, кращою за яку могла би бути хіба що відповідна робота за кордоном. Отож мені гріх жалітися, як кажуть моя мати, і я ходжу на роботу з понеділка по п’ятницю.

 

Сніданок і вечерю готує дружина. Ми познайомились із нею одразу ж після мого першого працевлаштування, два роки зустрічалися й одружилися, коли я знайшов друге місце, а коли пішов до третього – завели дитину.

 

Чи смачно вона куховарить – чи смачні її сніданки й вечері? Важко сказати – я звик… Хоча, між нами кажучи, мати, звісно, готує краще.

 

В суботу я звикло відсипаюся й потім відпочиваю цілий день. Иноді гостимо у колєґів, або вони в нас – ввечері. Або корпоратив. Ну а в неділю до церкви – вранці. Раз на місяць із малим до цирку чи в кіно…

 

Малому вже вісім. Я це знаю напевне, бо він ходить до 3 кляси, а до школи йдуть тепер у шість.

 

Нє, в гімназії – він вчиться у гімназії. Так, платно. Та тепер куди не поткнися – всюди гроші…

 

Хоча, згадав оце – заговорили про роки – в нас у групі в універі був тип один: казав, що часу немає. Казав, то тільки пори роки змінюються. Подивіться, каже, на себе – народилися й помрете, як і ваші батьки, як діди й прадіди… Вчора допіру бачив про це у стрічці – психолог один повідав, що у кожному колективі є свій дивак…

 

Колись давно, як я був іще меншим й жив із батьками в селі на Уманщині, збиралися ми якось на базар – ось не пригадую вже тільки, до Києва чи ще до Одеси. Бо селяни з наших країв тягали мішки свої із картоплею спершу на одеський “Привоз” – туди потягом їздили, у загальних вагонах, а вже під кінець 90-х налагодився київський напрямок. Було кілька перевізників у селі – легковики із причепом, що за фіксовану плату привозили тебе та чотири належних тобі за квотою мішки на київський ринок – як правило, на Виноградарі, до вечора чекали й везли потому додому… Це була чи не єдина в нас можливість заробити живі гроші у той час.

Але я добре пам’ятаю, натомість, що мив буряки чи, може, моркву у балії від чорнозему, й що було на Страсному тижні. Мабуть, зрештою, тоді я ще не знав таких слів, але важливо не це – важливо, що по радіо, яке я слухав, йшла передача, й у ній оповідалося про останні дні й години життя Христові…

Про воскресіння, напевне, теж. Але найбільше вразило, десь-то – тому що запам’яталося це, тому що саме у ті дні – про суд, страту, смерть… Так це було уперше.

 

Але та п’ятниця була таки особлива. Страсна п’ятниця напередодні Великодня. Хоча й тут теж, бачиш, усе згідно з календарем. Тільки що календар не наш – юдеїв, у них місячний, тому кожного року по-різному. Того року, до речі, припадало на 16 квітня – Пасха ніби й не рання, але весна видалася холодна така, ніяк тепло не наставало. Хоча, кажуть, це якраз через глобальне потепління, через якісь там льодовики, що тануть…

 

День робочий, як і зазвичай напередодні великого свята, був у нас скорочений, додому я прийшов трохи раніше. Ну й далі все за графіком: відвіз жінку на закупи; в суботу рано пропилососив квартиру – в нас із нею розподіл праці такий: вона витирає порохи з меблів, а мені підлога. Навіть у вікно глянув, а там сусід свою маринарку “шлюбну” провітрювати вивісив – як і позаторік, й рік перед тим, усі ті роки, що ми тут живемо… Разом із рушничком: “ХС/ВС”. Тільки що цього разу дощило зарядами, тому у самому куточку балкона.

 

Вже згодом прочитав в інтерв’ю із одним істориком – люди середньовіччя сприймали час не так, як ми. Для них Христос страждав, помирав і воскресав завжди в теперішньому часі…

 

Ну а по обіді, як вже дружина писанки поклеїла (якось подивився – цікаво придумали: обгорнув, в кип’яток опустив і готово – і гарно дивиться, і малий усе матері з тим помагає, процес його захоплює), як кошик спакувала, пішли до церкви – паски святити! Традиційно…

 

Людей багато було – у нашій церкві завжди багато. Але нічого, в отців там все організовано так: одну партію посвятили, на наступну вистроїлись, й так одні за одними всі, одні за одними – довго чекати не доводиться…

 

Уперше пішов я кошик святити вже щойно тут, в Галичині – у Винниках й у Львові. Найбільше у цих свяченнях мені не подобається дяк зі скринею та те, що свічка на вітрі горіти не хоче ніяк й раз у раз гасне…

 

Вдома також щороку одна й та ж сама картина: жінка викладає шинки й ковбаси посвячені до холодильника й пояснює малому, що того їсти поки що не можна – тому що “Бозя” іще не воскрес. Малий нендзає (я й сам слину ковтаю, але мовчу!), й мати урешті дає йому те яйце, яке не влазило до кошика. Дивовижно, але таке у неї щоразу знаходиться…

 

Насправді, зрозуміло, йому того яйця й не треба зовсім – йому аби обгортку із нього зняти… Ну, а я що, я дорослий – знаю, взавтра все буде.

 

Взавтра ми збиралися з кумами на шашлики до них на дачу. Звечора кум дзвонив – запевнив, у нього все на мазі: м'ясо замариноване, горілка закуплена, дрова яблуневі… Й тут усе обвалилося – усе пішло не так.

 

Спершу подзвонила сестра. Я іще спав, і спросоння не второпав навіть, що й до чого. Подумав вже – мати померла (боронь Боже!). Питаюся, кричу в слухавку, а вона: ні, каже – й знову мовчить. Я вже від такої руханки бадьорої із самого рання прокинувся геть, вже злість стала брати. Аж нарешті вичавила: “Христос не воскрес”…

 

“Як то не воскрес? – питаю. – Що за дурня?!” Не одразу, звісно, але перегодом, як отямився трохи. Подивись, каже, у стрічку…

 

Увімкнув я ноут, а там всі про це, на всіх ресурсах один і той сам заголовок: “Христос не воскрес”…

 

Найбільше, звісно, шкода було шашликів – у широкому розумінні: я ж мав був у роті вже всі смаки й присмаки. Маринад, ясна річ, не святили, але які вже тепер шашлики… Усе решта: посвячені паски, яйця, ковбаси позносили люди в народні доми або ж до себе на парафію, звідки наново упакованими у рефрижераторах їх доправили у віддалені країни третього світу. Там не було Інтернету й вони нічого не знали про те, що сталося…

 

Але зовсім прикро стало в понеділок, який мав би бути Обливаним, але так ним і не став. Тоді, коли з’явилося спростування – коли з’ясувалося, що повідомлення, яке всіх настільки приголомшило, є звичайнісіньким фейком.

 

Відповідальність за інфоакт взяли на себе буддистські фундаменталісти з лівого закрилку радикальної фракції Магаяни… Наступного року вони спробували повторити диверсію, але вже у Страсну п’ятницю. У стрічці з’явилося про те, що Христос помер… Зрозуміло, ніхто не повірив… Плакало тільки дві жінки та юнак біля підніжжя хреста…

 

Та одного разу – це було в монастирі святого Онуфрія – ми невдало прийшли, так що попереднє свячення щойно закінчилося й треба було чекати наступного. І раптом чи то я сам, чи, може, дружина зауважила цілий ряд кущів барбарису – як стояти обличчям до церкви, по ліву руку. Й безліч кислуватих на смак теплих на осонні торішніх ягід на них… Не знаю, як це пояснити гаразд, проте це було чимсь на кшталт Причастя… Можливо, навіть Заповіту – як райдуга після потопу…

 

 

 

15.04.2017