В березні цього року минуло 35 літ від смерти одного з передових українських істориків і діячів: Володимира Боніфатієвича Антоновича. На святочній академії, яку Українська Академія Наук влаштувала в Києві в березні 1928 р. в пам'ять 20-ліття його смерти, ак. Мих. Грушевський сказав: "Нинішнє наше засідання нехай буде пригадкою, щоб український народ знав Антоновича, як одного з найбільш заслужених діячів нашого національного відродження, як людини, що дійсно жертвувала всім, аби розділити долю українських мас". Цій високій цілі присвячуємо й оцю наше статтю.
Спершу, для пригадки, декілька дат з життя. Володимир Антонович родився в 1834 р. і змалку виховувався під перехресними впливами матері-гувернантки, польки з безкомпромісовим рішучим шляхотсько-клерикальним світоглядом і батька вільнодумця, з глибокими демократичними переконаннями. Середню школу перейшов у ІІ-ій одеській гімназії і як сам зазначує у своїй автобіографії, зачитувався в старших клясах залюбки в творах французьких енцикльопедистів та під їхнім впливом склав свій остаточний світогляд. Скінчивши гімназію, поступив на медичний виділ київського університету, покінчив його в 1854 р., але після короткої лікарської практики записався знову в студенти на історично-філософічнім виділі цього ж університету і цілою душею посвятився історичним наукам під кермою професорів Максимовича й Іванішев. В рр. 1860—1863 учителював у київській І-ій гімназії і в кадетськім корпусі. В цей час вирішив справу своєї національности. Досі під впливом матері признавав себе за поляка, про українство майже нічого не чував ані не знав. Але стараючися практично примінити свої демократичні переконання, звернув пильну увагу на селянські українські маси. "Притулюючи свої слабі знання про українство, — пише у своїй автобіографії, — до загальної демократичної французької теорії, я відкрив сам собі українство; і чим більше займався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався у тому, що моє відкриття — була не зайва вигадка". І не завагався зі свойого відкриття витягнути послідовного висліду супроти своєї власної особи, висліду, що вирішив напрям цілої його дальшої діяльности. В р. 1862 помістив у петербурзькій "Основі" статтю п. наг. "Моя исповѣдь", в якій з'ясував свої погляди на взаємини між польською шляхтою та українським простолюддям і подав причини, ізза яких відрікся від польської національности та пристав до української. Цього кроку і цієї статті поляки не вибачили Антоновичеві до самої його смерти.
Незабаром Антонович покинув учительську діяльність і поступив у службу до генерал-губернаторської канцелярії, посвячуючи своє знаня і свої сили учено-видавничій роботі в київській Археографічній Комісії і в київськім Центральнім Архіві. Одночасно розвинув науково-літературну діяльність, здобув у 1870 р. доцентуру на київськім університеті, а в 1878-ім р. зайняв там же катедру як звичайний професор "руської" історії. В рр. 1880—1883 був деканом історично-філологічного виділу. З доручення київського університету піднимав різні наукові експедиції за границею, брав участь у багатьох міжнародних наукових конгресах, де виступав зі зразково опрацьованими рефератами, та здобув собі загальне признання серед ученого світу. Коли в наслідок пакту, заключеного між провідниками галицьких народовців та галицьким намісником гр. Бадені (т. зв. "нової ери") австрійське правительство рішилося заснувати на львівськім університеті катедру всесвітньої історії з українською викладовою мовою, запропонувало в 1893 р. це місце Антоновичеві. Але учений відмовився від цієї місії пізним віком і поручив замість себе свойого найспосібнішого учня Михайла Грушевського. В цей час почав усе більше занепадати на здоров'ю та на кілька літ перед смертю перервав свої виклади на київськім університеті. Помер 21 (8) березня 1908 р.
Щоби якслід оцінити значіння Антоновича як історика України, треба тямити, що його наукова діяльність припадає на час, коли українська історіографія вже вийшла з перших початків свойого існування, вже могла повеличатися кількома визначнішими дослідниками, що попрацювали в її ділянці, як Бартиш-Каменський, Максимович, Бодянський і найбільше відомий та найплідніший з них Микола Костомарів. Але спроба Бартиша-Каменського дати загальний образ української історії цінна тільки тим, що внесла в науку дещо нового джерельного матеріялу, встановила ряд досі невідомих фактів; автор не потрапив схопити змислу загального розвитку, не дав особистого насвітлення, не спромігся на витворення наукової концепції української історії. Максимович і Бодянський були на полі української історії тільки аматорами, працювали на нім тільки — так сказати б — для духового відпочинку; не виходячи зі сфери романтичної мрійливости, шукали в історичних зайняттях підвалин для національної ідеології. Костомарів був першим фаховим істориком-ерудитом та заразом монографічним дослідником. Він розкрив цілу масу нових літературних джерел та, зобразовуючи поодинокі замітніші постаті і події, старався нагромадити чим найбільше фактів як основи до можливо всебічного їхнього насвітления. Під впливом слов'янофільства та ідей Кирило-Методіївського Братства опер свою історіософію на концепції рівноправности всіх слов’янських народів і потреби чи конечности їхньої федеративної злуки.
(Докінчення буде).
[Львівські вісті, 11.04.1942]
(Докінчення).
Антонович, перейнятий духом французького раціоналізму і позитивізму, розумів історичний процес як розвиток сил, що витворюються в данім суспільнім середовищі серед даних географічних умов на антропологічній (расовій) основі; з цього виходила конечність вияснити географічні, антропологічні і побутові обставини даної групи людей, племени чи народу. Щоби рішуче та виразно відмежувати історію України від російських та польських посягань, він при різних нагодах старався виказати, що чинники, які впливали на історичний розвій українського народу, були зовсім відмінні від сил, які вирішували історію великоруського і польського народів, через що історичний процес розвою українців ішов іншим шляхом як обох його сусідів. Значить, розвій українського народу мав свою окрему, тільки йому питому самостійну провідну ідею. Цією ідеєю був вічевий принцип, засада широкого демократизму. Антонович перший зпоміж українських істориків зробив внутрішні життєві умови народу голосним предметом своїх дослідів. Роля поодиноких суспільних верст: козаччини, міщанства, селянства, шляхти, церковно-релігійні справи, промисл, колонізація, суспільні рухи — це головні теми його праць. Він перший пристосовує у своїх дослідах критику джерел. Для Костомарова кожне джерело було добре, коби лиш приносило якнайбільше нових подробиць; Антонович користується тільки зовсім достовірними джерелами, спирається головно на архівні матеріяли, на урядові акти. Тому здобув собі славу першого документаліста в українській історіографії. Слід ще зазначити його муравлину видавничу діяльність: видав 9 томів "Архива Юго-Западной Россіи" з актами, що відносяться здебільша до історії козаччини, а також інші джерела до української історії окремими виданнями.
Був також визначним археологом. Його зовсім справедливо вважають батьком української преісторичної археології, бо він вивів ці досліди зі сфери аматорства до дилєтантства та поставив на твердий науковий грунт. Тут стали йому дуже в пригоді природниче знання, придбане на медичнім виділі і засвоєна там метода досліду природничих наук. Організував екскурсії в різні частини української території, переводив методичні розкопи, написав цілий ряд рефератів і розвідок про розсіяні по Україні кургани, городища, "скарби", печери і т. ін. З великим накладом знання і труду зладив археологічні мапи Київщини і Волині, що досі дають необхідну основу до дальших дослідів. Археологічний музей і нумізматичний кабінет при київськім університеті завдячують майже виключно йому своє повстання і бистрий розріст. Особливо пильну увагу звертав на преісторичну і ранню історичну минувшину Києва та його околиці, стараючися визначити з можливою докладністю археологічну топографію столиці України.
Третьою ділянкою учених зайнять Антоновича була етнографія. Тут здобув собі велику заслугу зладженням до спілки з Михайлом Драгомановим публікації: "Историческія пѣсни малорусскаго народа", що багацтвом зібраного матеріялу і старанністю опрацювання викликала в науковім світі справжню сензацію. Видав також дуже інтересну збірку актів про чарівництво та зладив наукову розвідку, оперту на цих актах.
Навпослідку ще коротко згадаємо про зв'язки Антоновича з Галичиною. Володимир Боніфатієвич був одним з невеличкого гуртка придніпрянців, що (як Куліш, Кониський, Драгоманов) дуже живо цікавилися долею українського народу в межах Австрійської держави і старалися впливати на його розвій. Спершу цей вплив був лише посередний і зазначився тим, що Іван Нечуй-Левицький та Ол. Барвінський взяли на себе завдання невеличкими оповіданнями популяризувати та поширювати серед галицької суспільности висліди учених праць Антоновича. Коли Ол. Барвінський задумав в 1885 р. видавати "Історичну Бібліотеку", щоби зазнайомити українську інтелігенцію з найважнішими науковими працями з української історіографії, Антонович живо захопився цією справою, уложив цілий плян видавництва, обіцяв своє співробітництво, зорганізував цілий штаб перекладачів для творів, що вийшли в російській мові. "Історична Бібліотека" почала виходити в 1886 р., і мала в Галичині ненадійне поводження; під редакцією Ол. Барвінського вийшло 18 томів, відтак дальше видавання перебрало в 1897 р. Наукове Товариство ім. Шевченка; українське громадянство дістало в руки справжню енцикльопедію рідної історії, якої міг би нам позавидувати неодин слов’янський нарід. Взагалі галицькі наукові робітники (Ом. Огоновський, Богд. Барвінський, Іл. Свєнціцький) зверталися до Антоновича за порадою та інформаціями в різних наукових справах і він їм радо їх уділював зі своєї багатої скарбниці знання і досвіду. Антонович до спілки з Драгомановим заходився біля заснування у Львові постійної літературно-наукової установи і при співучасти Корн. Сушкевича, Евг. Желехівського і ін. галицьких громадян довів в 1873 р. до утворення Товариства ім. Шевченка, котре опісля, знова в порозумінню з Антоновичем, премінилося в чисто наукове. Співробітничав також в галицькій українській пресі ("Меті", "Правді", "Зорі"). До нього галицькі видавці зверталися деколи навіть в справах фінансування намічених видавництв. Двічі виступав особисто в ролі миротворця між галицькими діячами і партіями. В сам розгар колотнечі між Ів. Франком, Мих. Павликом та їхніми сторонниками зпоміж молоді з одного, і старшою народовецькою громадою з другого боку, в 1885 р., вибрався Антонович до Львова, щоби посередничити між розсвареними; попри це тут обговорив справу видавання "Зорі" та популярного додатку до "Батьківщини", призначеного до поширювання в російській Україні. В 1891 р. прибув сюди знова, відтак відвідав ще українські гуртки в Кракові, Празі та Відні, як висланник київської Громади, щоби припинити боротьбу в галицькім національнім таборі, викликану т. зв. "новою ерою" (угодою Юл. Романчука з поляками за посередництвом галицького намісника гр. К. Бадені), боротьбу, яку використовували галицькі москвофіли, щоби прийти знову до сили і відзискати втрачене значіння. Ця місія не повелася; Анточовичеві не вдалося переконати противників про корисність "нової ери", ані погодити розсварені табори. Своєю інтервенцією лише накликав на себе особисті, часто прикрі і болючі застереження з радикального табору.
[Львівські вісті, 12.04.1942]
12.04.1942