П’ятигодинному читанню віршів перед десятитисячною авдиторією у колумбійському Меделіні, одному із найбільших світових поетичних фестивалів, заважав дощ. Я подумки назвав його маркесівським, бо саме з дощів розпочинаються твори Ґарсії Маркеса. «Ну, ось одне із свідчень, – сказав я філіппінському поетові, ловлячи долонею краплі дощу, – точного збігу тексту і правди життя». Публіка почала накидати на себе завчасно приготовлені дощовики, техніки – накривати целофаном гучномовці, а поети – чекати своєї черги для виступу.
З-поміж поетів і глядачів, які рухалися амфітеатровими сходами, я помітив Євтушенка, одягненого у квітчасту сорочку й картуз із рослинним орнаментом. Євтушенка супроводжував хтось із фестивальних добровольців, бо костур, на який він опирався, не допомагав.
Познайомилися ми у Нью-Йорку. Здається, це був 2008 рік.
У 2010 році випадково зустрілися у готельному коридорі перед заключним меделінським читанням. Хіба це не випадковість, коли більше ста поетів запрошено до Меделіна? Поділившись враженнями від фестивалю, Євтушенко сказав, що поїде на фінальне читання автом, а не фестивальним автобусом. Наче виправдовуючись, показав мені на костур. І ще додав, що мою книжку, яку я йому надіслав до Талси, отримав і вдячний. Усі іноземні поети читали публіці під дощем рідними мовами, актори – переклади на іспанську, і тільки Євтушенко прочитав свої вірші іспанською, яку знав із часів кубинської революції. Потім він полетів на батьківщину Маркеса, а я поїхав джипом через Анди до гірського містечка Хардін. І хоча ми пообіцяли один одному ще перетнутися серед фестивальних лабіринтів й джунґлів, цього не трапилося.
У 1983 році внаслідок карколомного обміну книжками я став власником передплатного тритомника Євґенія Євтушенка. Мені заздрили. Як могли заздрити у країні суцільного читання з суцільним книжковим дефіцитом. За дефіцитне видання можна було виміняти будь-що. У нашій з братом спільній кімнаті я читав Євтушенка. Лампа світилася до ранку. І брат почав ненавидіти поезію. Мої нічні читання заважали йому спати. До того ж, його підлітковий максималізм заперечував усе, що подобалося мені.
Згодом ті три томи я подарував Борисові Щавурському на його тридцятиліття.
У 1984 році на екрани кінотеатрів вийшов фільм «Дитячий садок», яким Євтушенко дебютував як кінорежисер. З кіно у нього були давні стосунки: писав кіносценарії, знався з Фелліні й Пазоліні, зіграв роль Ціолковського.
2008 року Євтушенко чекав мене на вулиці не сам. Поруч із ним – дружина Марія і сини. Я також прийшов не сам – зі Світланою. Євтушенко запросив нас до ресторану. Знайомство було блискавичним – кілька фраз. Він запитав, чи може схопитися за мій лікоть, бо ступав бруклінським асфальтом якось невпевнено, давалася взнаки хвороба ніг.
Ми сиділи у ресторані й, очікуючи офіціантів, розмовляли. Раптом Євтушенко закинув голову і сказав, що зараз спробує нас зі Світланою здивувати – і заспівав «Ой, на горі там женці жнуть». Це справді була несподіванка. Ми навіть з дружиною переглянулися. Офіціантка, котра підійшла до нашого столу, чекала, поки Євтушенко закінчить співати, й зааплодувала разом із нами.
Я розповів про те, що студентом ходив разів зо п’ять на фільм «Дитячий садок».
«Вам так сподобалося кіно? – запитав Євґеній Олександрович.
«Мені сподобалася одна сценка» – щиро зізнався я.
«Яка?» – запитав він.
Я сказав, що чекав на той епізод, в якому гола молода жінка вибігає з російської лазні й падає, розпашіла, на сибірський сніг. Голих жінок у радянському кінематографі не показували. І тому за день-два я знову купував квиток, знову йшов до кінотеатру, потерпаючи, щоби фільм Євтушенка не зняли з прокату.
Євтушенко, вислухавши мою історію, розсміявся.
І тоді він розповів про те, як ледь не зірвався прем’єрний показ фільму в Будинку кіно у Москві. За день до прем’єри Євтушенкові почали телефонувати режисери, актори, письменники, яких він напросив на перегляд. Запрошені в один голос сповіщали поета, що прийти не зможуть. Як з’ясувалося, команду заборонити дав тодішній перший секретар московського міськкому партії і член політбюро Ґрішин. У переддень євтушенківської прем’єри Ґрішин пізно ввечері повернувся на свою дачу. Роздратований. Зайшов до домашнього кінотеатру, в якому його діти і внуки дивилися фільм Євтушенка. На екрані саме показували кадри воєнної Москви. І побачивши обшарпану столицю, член політбюро розпорядився заборонити таке кіно.
«Мені згодом стала зрозуміла, – завершив свою розповідь поет, – оця раптова відмова багатьох прийти на мій фільм».
Ми вийшли з ресторану на дерев’яний настіл, що тягнувся вздовж берегової лінії. Перед нами відкривалася панорама Атлантичного океану: поодаль світилися поодинокі вогні кораблів, що стояли на рейді.
Треба було прощатися.
«Запам’ятайте, – сказав тоді Євтушенко, – ми нікому нічого не винні».
Я не наважився запитати, що він мав на увазі, бо й так було зрозуміло – він говорив про поезію.
А про що ще?
