(Реферат на вічу снятинскім.)
Міні припала честь на тім вічу сказати дещо о наших школах. Може то не зовсім відповідна річ для мене, бо я школами ніколи осібно не занимався, учителем, богу дякувати, ніколи не був, так що неодин міг би міні сказати, що справа шкільна для мене — чуже поле. Може воно й так, але можна дивитися на се і з другого кінця. Школи то так як і політика: тілько деякі, вибрані та покликані єі роблять, нею кермують, але всі люде чують йіх роботу на своій шкірі, платять за то то грішми, то кровю. Ті високі політики могли би також сказати: нехай о політиці не сміє ніхто говорити крім нас, бо тілько ми нею займаємося, ми на ній розуміємося, ми знаємо що й куди й до чого, а прочий нарід не знає, то нехай мовчить. А прецінь так нині не є: конституція не тілько дає нам усім право займатися політикою і забирати в ній голос, але навіть зобовязує нас до того. Так само і з школами: великі пани в раді шкільній, інспектори, діректори та професори моглиби сказати: що вам, простим хлопам, неукам, балакати о школах, коли ви на тім не розумієтеся? Се наше діло, ми на тім зуби ззіли, то нам про се й знати. А щож ми йім на се скажемо? А скажемо йім так: Ваша правда, панове, може бути, що ви на тім найліпше розумієтеся, і ми вам вашого розуму не відбираємо. Але з перепрошенєм вашоі чесноі коруни ми, на ті школи і на вас платимо свою кервавицю, і хоть ми темні та неуки з ласки божоі, то все таки і ми дещо бачимо. А нуж но може ми, дивлячися з боку, побачимо де що й таке, чого ви, стоячи в середині, не видите? А при тім, вельможні панове, не забувайте, що школа, хоть і як важна та свята річ, все таки є для людей, а не люде для школи, і для того ми маємо право і обовязок сказати тут і своє слово, а як ви нас не вислухаєте, то ми можемо і будемо через своіх послів у Львові тай у Відни домагатися і добиватися, щоби школи за наші гроші були такі, яких нам треба, а не такі, яких вам хочеся.
От так собі розміркувавши, я зважився виступити перед вами з промовою про наші школи. В великі мудрости не буду заходити, не буду силуватися ані на хвальбу ані на ганьбу, бо то не ялося в такім зборі, але подам вам деякі рахунки, виняті з урядового справозданя ц. к. Ради шкільноі краєвоі, а вже потому з тих рахунків будемо витягати для себе науку, чи добрі наші школи, чи кепскі і чого йім треба.
Отже спитаймося наперед: кілько маємо шкіл в Галичині? Говорю тут лишень о школах початкових, так званих народних по селах і містах. Шкіл таких маємо кілька гатунків: тзв. етатові, філіяльні, дяківки або школи трівіяльні і школи вправ при семінаріях учительских. Усіх йіх малисьмо в Галичині в 1891 році 3.853 публичних, а крім того ще 198 шкіл приватних, котрих ту далі не буду числити. 3853 школи — то значне число, скажете. Певно, що не мале. Але треба мати на увазі, що в нашім краю числиться 6230 громад, значить все таки виходить, що поверх 2377 громад не мають ще у себе школи, а то також досить богато. Але то ще не все, бо зі справозданя ради шкільноі виходить, що тих 3853 шкіл є властиво на папері, а на правду маємо шкіл троха менше, бо 256 шкіл було цілий рік запертих для браку учителів, значить, на правду мали ми тілько 3597 шкіл. Але ж то ще не значить, що 3597 громад мало школи. В деяких містах, як знаємо, буває більше як одна школа; в самім Львові є йіх 28, у Кракові 15, а коли візьмемо ще 36 більших міст, у котрих є що найменше дві або три школи, то побачимо, що від тоі суми треба ще відшибнути около 200, так що властиво покажеся, що не 2377, але 2933, т. є. близько 3000 громад в нашім краю не мають школи.
Придивімося тим школам з іншого боку. Маємо в нашім краю 6,600.000 людности; розрахувавши ті школи на ту людність побачимо, що одна школа випадає на 1713 люда. Се досить богато, бо означалоби около 300 родин, т. є. 200 до 250 дітей на одну школу. Але коли відшибнемо головні міста Львів і Краків, де є всего 43 школі на 202.536 людей, далі коли відшибнемо ще й тих 256 шкіл паперових, що ніби то є, а властиво стоять пусткою для браку учителів (таких пустих шкіл очевидно нема ані у Львові ані у Кракові), то побачимо, що в решті краю одна школа випадає на 1774 люда, або около 300 дітей на одну школу. Для шкіл одноклясових або двоклясових, які по найбільшій части є по наших селах, се дуже за много. В Чехах наприклад випадає одна школа несповна на 1200 а в Франціі тілько на 713 людей. Ну, але то Франція, а то Галичина, а у нас на те є приповідка: куди куцому до заяця!
Дивімося далі. Всіх дітей, котрі повинні би ходити до школи виказано в нашім краю в 1890 році 766.416, що мали від 6 до 12 літ і 205.271 таких, що мали від 12 до 15 літ і повинні були ходити на науку недільну. Треба додати, що дітей тих виказано тілько в тих громадах, де є школи і в школах учителі, так що не виказано тут дітей з тих 2933 громад, в котрих науки шкільноі нема. Значить, в тих громадах, де є школи, випадає на одну школу 270 дітей. То би ще не було богато, якби наші школи мали по кілька кляс; але таких шкіл, що мають по 2 — 5 кляс або й більше кляс, у нас в цілім краю є тілько 602, а найбільша часть, 2985 шкіл одноклясових, у котрих діти дусяться як селедці, не мають чим дихати і не тілько учаться кілько мучаться. Ну, але правда й то, що не всі діти, обовязані до школи ходять до неі. Ходять на науку щоденну 481.863 а на недільну 105.549, то значить разом 587.412. або трошечка більше як 60 на 100. Та все таки на одну школу випадає 163 дітей, коли тимчасом на примір у Франціі, котра троха ліпше розумієся на шкільнім ділі, ніж ми, на одну школу народну випадає всего тілько 66 дітей. То значить, що прирівнуючи нас до Франціі, ми маємо або півтретя раза за много дітей таких, що ходять до школи, або для тих дітей півтретя раза за мало шкіл. Розумієся, не говорю тут о тих сотках тисяч дітей, котрі в своім житю бачуть школу хіба в місточку або в перейізді через яке сусіднє село.
Ідімо далі і запитаймося: щож нас коштують ті школи? Не маємо на се рахунків з остатніх літ і мусимо брати давнішні, з р. 1883. Як знаєте, на школи платять громади подвійний податок: один вимірює уряд податковий, по 9 кр. від кождого риньского податків безпосередних на громаду а по 3 кр. на двір, а другий накладає рада повітова яко повітовий додаток на школи; оба ті податки стягаються разом і гроші з них ідуть до окружного фонду шкільного. Коли тих грошей не стане на платню для учителів і на інші шкільні потреби, то решту додає каса краєва. Отже в р. 1883, коли ще було тілько 2600 шкіл, стягнено в додатках від громадів 589.624, від дворів 55.674 а ще кілька десять тисяч з інших дрібних датків, разом 623.830 р. додатків повітових (громади по 4 кр. від риньского а двори по 3) зложено 273.299, разом 897.129. Тимчасом на удержанє тих шкіл, що були і заложенє ще 80 нових видано 1,239.234 р. Значить, до тих грошей зложених громадами, не стало ще 342.105 р. На то зложила каса краєва 281.000, а 61.104 р. таки забракло і покрито з інших грошей. З того рахунку бачимо, що в р. 1883 одна школа коштувала пересічно 545 риньских. Але се ще не весь кошт, бо ті гроші йшли тілько на платню вчителям та на інші потреби шкільні. Будинки шкільні, як знаєте, будуються коштом громад, і тілько бідніші громади дістають на се запомогу з каси краєвоі. Такий будинок коштує громаду нераз 600, 800 до 1000 риньских або й більше, але я візьму середини рахунок 800. В однім році кладеся у нас около 100 нових шкіл, значить, сам кошт будинків винесе 80.000 р. Каса краєва дає, як сказано, додатки до платні учителів, інспекторів і інших урядників, запомоги біднійшим громадам на будинки, пенсіі вислуженим учителям іті. В р. 1883 вона видала всего на школи народні 534.353, так що разом коштувало 2.600 шкіл в 1883 році, 1,500.439 р. або одна школа пересічно 600 риньских. Скажете може: сего богато, а я скажу, що сего мало, се ніщо. Подивімося знов до Франціі. Ми у себе клали кошт одного будинку шкільного для 160 дітей на 800 риньских, а у Франціі будинок шкільний для 66 дітей коштує пересічно 25.000 франків, т. є. по нашому около 12.000 риньских. На саме утриманє шкіл і платні учителів додавала французка держава в р. 1872, по тяжкій війні з Прусами 56 міліонів фр. або 994 фр. на одну школу, а сего року видає 126 міліонів фр. або 1870 р. на одну школу. Розумієся, се тілько додаток, бо більшу часть, дві або й три рази тілько дають громади. Як бачите, по інших краях люде не жалують видатків на школу, та за то ті інші краі зовуться освіченими краями, а нас величають краєм темним.
— Як то темним? — скажете може. — Та бійтеся бога! Маємо звиш 3000 шкіл, видаємо на них мало що не 2 міліони риньских річно, чиж то не досить для такого бідного краю, як наш? Богатші краі можуть собі класти муровані палаци, держати для 60 дітей по двох або й трох учителів, справляти бібліотеки і коштовні прибори, а нам аби що то, аби троха, як то кажуть, очи отворити. Що-ж, може то й рація, але подивімося, який пожиток приносить нам таке отворюванє очей. Яка нам користь із наших шкіл? То найважнійше питанє, бо, як каже письмо св. по плодах йіх пізнаєте йіх.
Як гадаєте? Як би в якімось краю через 40 літ було 2000 шкіл, а до кождоі школи вступало би що року лиш по 50 учеників, щоби навчитися не жадноі великоі мудрости, але читати й писати, то кілько би нині було в тім краю письменних людей? Приймаючи що року 50 нових а випускаючи 50 підовчених, одна школа за 40 літ видала би йіх 4 міліони. А знаєте, кілько у нас було шкіл перед 50 роками? В році 1850 було йіх 2219 і ходило до них мало що не 100.000 дітей. А нині, як я вже згадував, маємо шкіл півчетверта тисячі, а в них мало що не 600.000 дітей. То значить, аби вже не знати що, аби за 40 літ тих письменних перемерло або десь пропало і 2 міліони, то ще таки повиннібисьмо мати що найменше зо 3 міліони, т. є. половину всеі людности в краю такоі, що вміє бодай читати і писати. А тимчасом щож показує остатна конскріпція? Показує вона, що в Галичині 4,876.614 люда не вміє ні читати ні писати; читати вміє тілько 1,731.202, а з них тілько 939.122 вміє читати і писати. Від остатноі конскріпціі прибуло нам усего 66.978 людей письменних, хоч за той час перебуло в школах що найменше півтора міліона дітей. То значить, що з тих дітей, котрі вступають у нас до школи народноі, ледво двацята часть вийде зі школи вміючи читати, а ледво трицята часть навчиться яко тако читати й писати. То значить далі, що нашому краєви що року прибуває несповна 6700 письменних людей, а коли би так далі йшло, то треба би чекати ще з яких 80 літ, поки би вся людність нашого краю дохрапалася до тоі великоі мудрости, щоби вміла бодай читати. То значить далі, що кожда наша школа, до котроі в однім році вступає на науку не 50, але 100 й більше дітей, видає нам за то раптом двох таких, що вміють читати. Ну, як на таке — скажете ви, то тих 600 риньских, що ми річно даємо на школу, то аж надто за много. За 600 риньских можнаби наймити і удержати приватного вчителя, котрий би без усякоі паради вивчив десятеро дітей читати й писати і без школи.
Щож се за чудасія така? — спитаєте люде добрі. Ну, ви по селах може й ліпше від мене знаєте, чому воно так, і певно скажете о тім дещо й від себе. А я скажу те, що знаю. Рада шкільна краєва і сама бачить, що наша шкільна справа іде якось на бакир, хоч видно не признає, щоби вона так кепско стояла, як я се вирахував. Подає вона й деякі причини лиха, а іменно брак учителів відповідно приготованих, приниманє учителів невідповідних, надмірне нераз число учеників, кепску і недостаточну платню учителів іті. Я не буду говорити обширно о тих увагах Ради шкільноі; вони певно в значній части справедливі. Учителем школа стоіть; коли учитель непотрібний, не приготований, несумлінний, то й школа ні до чого. Ну, а добрих учителів треба по перше добре самих вивчити, а сего теперішні учительскі семінаріі по більшій части не роблять, а по друге, треба йім добре заплатити. Бо на кепско плачене становище в наших часах спосібні і вчені люде не йдуть. Та й сего не досить: доброго учителя треба також поставити в такі умови, щоби він міг щось добре зробити. Як єго буде десять ріжних властей і невластей надзорувати: і війт і священник, і члени ради шкільноі місцевоі, і інспектор і рада шкільна окружна, і дідич, і арендар, і жандарм, як то кажуть, і баба і ціла громада, то хоч би він був найспосібнійший і найщирійший, то до ладу не дійде і буде мусів плюнути на таку роботу. А власне чим спосібнійший і щирійший учитель, тим швидше се зробить або буде мусів зробити. І для того говорячи о тім, що треба нашим школам, я би на першім місці поставив таке жаданє: щоби над учителем було менше старшини. Громада повинна презентувати учителя; для заряду маєтком шкільним і дозору над ним має бути місцевий комітет шкільний, а для дозору над наукою інспектор окружний; сего зовсім досить. Ані громада сама, ані інспектор сам не повинні мати права віддалити ані перенести учителя; можуть се зробити тілько за обопільною згодою, а в разі незгоди повинен рішати інспектор краєвий. Се дало би учителеви певну незалежність, без котроі єго робота дуже часто буває тілько тяжкою панщиною, без замилуваня і без пожитку.
Друга річ, се плата. Минувшого року, на глум цілому світу, мали ми в Галичині два такі випадки, що учителі на посаді померли з голоду. Учитель у нас бере менше ніж перший ліпший возний при суді або стражник при криміналі. Ну, то не диво, що на таку благодать ніхто без крайноі нужди не хоче йти, і учитель як тілько може, покидає своє місце, іде до стражи фінансовоі або де інде. З того виходить для школи така біда, що замість учителів спосібних, напрактикованих, таких, що люблять науку і дітей, чим раз частійше приходять учителі неспосібні, такі, що вже не мають чого іншого коритися, ну, і розумієся, марнують дітям час, а громаді гроші.
Важна річ є також то, що у нас в одній школі сидить нераз 60 або й 100 дітей. Сидять вони по кілька годин в такій задусі, в такім смроді, що не то вчитися, але й дихати там не можна. Я вже згадав, що у Франціі, де школи майже всі 2-4 клясові, на одну школу випадає й втретя раза менше дітей, ніж у нас. Ну, та на то була би рада, якби лиш більше вчителів — поділити дітей на кілька відділів: одні приходять рано, сидять дві години, по них приходять другі, і так далі; один учитель учить один відділ, другий другий, потому знов перший ітд.
Але то все не є ще найважнійша річ. Найважнійше міні здаєся ось що. Не від одного ви почуєте таку річ: Е, в наших давних школах, ще перед Радою шкільною, ліпше вчили! З того часу ще у нас полишалися письменні люде. А в нових школах ніби то вчать чогось, а потому дитина вийде і за пару літ усе забуде. Не одному моглоби то видаватися дивним, але є в тім богато правди. Причина міні видаєся така: в давнійших школах вчили мало, але принаймі знали, чого вчили: читати, писати, рахувати, співати в церкві тай годі. Дитина за пару літ навчилася того добре, а що найважнійше, опісля не могла вже сего забути, бо принаймі що неділі й свята йшла до крилосу і на хор, мала перед собою книжку церковну, або купувала собі таку книжку й на власність і так тото маленьке зеренце науки хоч не розвивалося, то й не пропадало і держалося довгі літа. А тепер не так. Тепер в народній одноклясовій школі вчать богато всяко і всячини: і граматику, і географію, і зоологію, і ботаніку, і астрономію, і історію — річи, о котрих давнійше сільскі школярі і слихом не спихали. Наші пани в Раді шкільній захотіли, щоби школа народна була якимось маленьким універсітетом, щоби давала дітям усего по трошка. А щож із того виходить? А виходить те, що сільский хлопчина кілька літ ходить до школи, не раз о голоді й о холоді, дуситься в ній і тратить здоровлє, час і силу, слухає викладів про історію, астрономію, географію іті., а вийшовши зі школи не тілько зараз забуває всю ту премудрість, але за два три роки забуває зовсім читати. Лехко зрозуміти, чому се так: з усіх тих мудростей подає вчитель дитині лиш хвостики, обрізки, а нераз по просту тілько лушпину. Сільскій дитині в пізнійшім житю все се ні на що не придасться в голові єі воно не вяжеся в ніяку цілість, а богато дечого в єі літах є для неі зовсім недоступне. А за тими мудростями дитину або не вивчать добре читати, або як вивчать, то налягають головно на польске, що знов йій потому мало на що здасться; церковного співу і обряду не вчать — ну, і очевидна річ, що потому дитина не має до чого приткнути те, що винесла зо інколи, і розгублює все по дорозі. Де в селі є читальня, або де родичі мають звичай справити дитині що року хоч одну дві нові книжки, там ще яко тако, там здобутки шкільноі науки не пропадають марно. А де того нема, де дитина покинувши школу не бачить більше книжки на очи, там єі наука певно не дочекає до другоі конскріпціі.
[Народ]
01.04.1892