І.
Настав сумерк Квїтної неділі. Я вернувся зі Стрийського парку, де зустрічав львівську провесну і тим проходом, так сказати, заінавгурував моє щорічне вітання пробудженої з предовгого, важкого, зимового сну природи. Звичайно такий перший мій прохід за місто викликував в мене зовсім інші почування, як тепер. Я немов обновлювався фізично і душевно. Живчик бив сильніше. Кров переливалася в моїх жилах, мов гірський потічок, звільнений з ледяних оков. Я відчував в мойому безмежному опоєнні, що йде непереможним своїм ходом, осіяна золотом сонця царівна-весна, я бачив її і поміж зеленіючим кущевим пруттям, що тремтіло серед легкого пахучого вітру і в бруньках алейних каштанів, що стелили доріжку зновленому життю, перед моїми очима не могла сховатися найменша сніжинка в паркових ярах, прикритих ще тут і там білими останками снігових покривал. Я біг в сторону ставку, мов сімнадцятьлітний гімназист на першу рандку, щоб кинути мій палаючий зір на зелені коси плачучої верби, на різноманітні крокуси, розкинені по зеленіючому травникові перед рестораном, щоб відгадати, коли розцвитуться білорожеві магнолії, коли забіліють сніжним квітом черемхи, коли запахнуть фіолетні шляхотні бозки і коли стане на цілому світі так прегарно, так любо, якби ніколи не було цієї страшної зими!
Цьогорічний прохід тільки змучив мене. Щось невідоме, а таке важке лягло в моїм серці. Чи це цей зимний східний вітер з-перед кількох днів так його заморозив? Чи це не наслідки недавньої моєї важкої недуги? Чи може не читаю вже останні розділи моєї житейської книги? І це власне тепер, коли я так дуже хотів би жити, так дуже сильною рукою вести вперед мої діти у таких преважких нинішних часах, так дуже зігнати моїм вдовіллям і сміхом передвчасну повагу і смуток, що чомусь лягли на їх молодих лицях!
Спускаю ролету, свічу лямпу, хочу приготовляти мої лекції; не йде; беру в руки якусь легку повість і кидаю її, не прочитавши ані однієї сторінки.
"Тату, — каже моя Оленка, — правда, що цього року підемо на Божі Гроби по всіх церквах середмістя?" — "Так, доню!" — "Тільки Ти не зможеш бути на Єрусалимській ані на Воскреснїй Утрені в Твоїй Семинарській Церкві". — "На жаль, це вже другий рік, доню, але може Бог дасть, що вже незабаром підемо всі до нової церкви!"
Ні, не можу дальше сидіти. Кладуся до ліжка, гашу світло, обгортає мене темнота і тільки вузький, блідий пояс місячного світла, що пробиваться крізь шпару між ролетою і оправою вікна, кидає на протилежню стіну якісь дивні рефлекси. Очі клеяться, якась бліда точка вповзується тихо в моє серце і говорить до нього таємні і сумні слова. Чую, що скоро засну...
ІІ.
"Отже ми були у всіх церквах середмістя княжого Львова. Йдіть до хати, а я теж зараз прийду за вами, — кажу до жінки і дітей — "тільки кину до скриньки на Головній Пошті лист, про який я зовсім забув". Я кинув дійсно лист і хочу вже завертати, щоб піти за моїми Єзуїтським городом, а тут щось тягне мене в сторону вулиці Коперника. Переходжу попри крило поштового будинку на тій вулиці, коло семинарського будинку і прямую дальше до румовищ Семинарської Церкви. Щось каже мені здержатися і звертає мої кроки в сторогу останків її брами. Темно, я спотикаюся об розкинену цеглу, аж тут виринає, мов з-підземелля, якась згорблена, але ще молода стать, стискає мов стальними кліщами мою руку і говорить до мене тихо: "Уважно Пане Докторе, бо можете впасти! Я Вас проведу!" — "Хто це Ви?" — питаюся. "Я студент Іван Ткачук з Буковини, той, що перед двома роками знайшов смерть під румовнищами церкви, як в неї вдарила бомба з літака. Тепер в нас правиться Єрусалимська Утрення, а я повню функції гейби вратаря церкви. Вправді це Утрення тільки для тих професорів і студентів з того світа, що згинули на пості або за свою віру та націю чи за свойого життя терпіли з цього приводу, але коли Ви вже аж тут зайшли, ходіть дальше; може розкажете про нашу відправу тим, що живуть. — Прошу уважати, три кроки вгору. Так. Тепер прошу зігнутися, бо вистає газова труба! Так. А тепер тут сідайте на цьому камені. Рівно тому сорок років, Ви як гімназист зі шостої кляси сиділи на тому самому місці, очевидно в лавці, на реколекціях. "Звідки Ви про це знаєте?" — "Ми померші знаємо добре, що воно було і що є". — "А що буде?" — Вратар підніс кістяк вказуючого пальця правої руки в сторону неба. "Тільки там знають, що завтра станеться!" — Вратар щез, а я остав серед румовищі сам. Але тільки зразу видалось мені, що я самий. Мої очі стали звільна акомодуватися до темряви і там, де звичайно був питомцями построєний Божий Гріб, побачив я його обриси. Перед ним сиділи на кріслах якісь священики, два у фіолетних, а два в червоних ризах. Хто це? Зліва якийсь незнаний мені, біля нього в червоній ризі о. проф. Д-р Іщак, — як целебруючий чи не Єпископ Боцян? — Так, це він, пізнаю його по характеристичній борідці, потім зправа здається "дзядзьо" Дольницький, а біля нього о. декан Д-р Конрад, рівнож, в червоних ризах. Не знаю, чому це такі подвійної краски ризи. Може тілько ті чотири залишилися? Але ризи о. декана Конрада і о. проф. Іщака такі дуже червоні, мов ще вчора скупали їх в крові. Перед священиками застелений білим, мов сніг, обрусом стіл, на ньому кілька воскових свічок і Євангелія, як звичайно на Єрусалимській Утрені. Мої очі не були ще в силі розрізнити цілої маси тіней, що сиділи чи радше уносилися над кожним майже обламком каміння чи цегли внутрі церкви і поза нею. Натомість щораз то краще міг я розрізнювати слова відправи і співів. Зі мною було так, якби я вложив на вуха слухавки слабкого детектора. Зразу не чув нічого, опісля слух почав загострюватися і виловлювати щораз то краще поодинокі тони "Величаній" і приспівів до них. В цьому припинював мені від часу до часу стогін вітру, що впирався в наву, гуркотів, свистав, бив дико об залишки мурів, лоскіт відірваних частинно платів бляхи перекриття бані вежі-дзвіниці і глухі удари об землю цегол та оправи, що відривалася від останків стін.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 03.04.1942]
(Продовження).
А від сторони хорів розносилися Величання першої, в опісля дальших статтей:
"Величаєм Тя, животлавче Христе, нас діля вчера погребенна претерпівшаго і оживляющаго преславно мертвія".
Я слухав і слухав тих пречудових і переймаючих до самого стрижня "Величаній" може цілих соток бувших питомців Семинарії, що злетіли в цю ніч до своєї шкільної церкви і плакали над її румовищами та над долею свойого народу, якому віддали своє молоде життя.
Коло мене виріс гейби зпід землі "вратар". — "Гарно співають, пане докторе. Не диво, бо хорами диригує сам о Нижанківський!"' Хор співав другу статтю:
"Достойно ест, величати Тя, животдавче Христе, врата адова стершаго, насиліє діявола разорившаго і сокрушившаго державу вражію".
А чтець голосив дальше:
"Помощник мой і заступник мой єси Ти, на словеса Твоя уповах..."
Дальше почув я третю статтю:
"Роди вси піснь погребенію Твоєму приносять, Христе мой"...
І знову чтець: "Заблудих яко овча погибшеє, взищи раба Твоєго, яко заповідей Твоїх не забих"...
Я слухав мов у гіпнозі. Згодом мій слух не переймав уже поодиноких слів читців і хору. Я був зворушений і змучений. Прокинувся щойно на кінці надгробної стихири, коли по "Воньмім" хор заспівав "Благообразний Іосиф", а опісля прокімен "Воскресни, Господи, помози нам і ізбави нас імени Твоєго ради".
Сильний бас читця почав читати пророцтва Єзекіїла.
Опісля настала хвилина тиші. Серед неї почув я здавлений голос тіні, що уносилася переді мною: "Слава Страстям Твоїм, Господи". Який це страшний голос, якби посліднє харкотіння когось душеного! "Будь нам лагідним суддею, Христе, не ізза тих нещасних, які навіть у тих преважких часах, що їх у нашій історії ще не було, відвертаються від Тебе і яких всецілим імперативом і єдиним товчком їхніх думок і діл, є тільки найнижчі шкурні інтереси, є тільки повні пригорщі паперу, яким коштом найбідніших своїх ближніх набивають свої кармани, не ізза їх друзів, дорадників, оборонців, а ізза неповинної страшної нашої смерти, ізза тих тисячів невинних наших дітей, що вродилися із ганебним тавром рабства на своїх чолах і не бачили ні дня свободи мученичої землі нашої. Не карай за тих нещасників цілого народу! Слава терпінню Твому, Господи!"
В тім мертве, ледяне селединне місячне сяйво вховзнулося крізь залишки мурів та освітило тіні, що покривали румовища; я побачив у місці, з якого виходили ті благання, стать в обірваній реверенді і нагло мої очі майже впилися в її зігнуту вперід шию. Що це? Якась кривава пруга довкола неї. Боже, це ж сліди стрика! Ту саму стать я десь бачив. Так! На фотографії в якомусь річнику "Неділі", на шибениці. Такі самі сліди на шиї спрепарованої голови якогось нещасника показував нам колись, як студентам, проф. Серадський на лекціях судової медицини. А коло цієї шиї друга така сама, третя, десята... Я почав тремтіти. Все почало крутитися довкола мене. Втім знову явився біля мене вратар. "Вам слабо, пане докторе. Дозвольте, я виведу вас!" І стиснув мою праву руку кістяком своєї. "Вважайте!" Нагло коло мене впала з гуком частина стіни храму, я почув сильний удар у плече і впав без свідомости на румовища.
"Що з тобою, Олесь?" Я збудився. Коло мене стоїть жінка, тримає рукою за живчик, на нічному столику світиться лямпа. "Ти чомусь так страшно крикнув! Чи тобі щось неприємне приснилось? Напийся чаю з цитриною, зараз буде тобі ліпше. Але ж ти блідий!" Чай мені дійсно поміг, я поправив на собі ковдру, замкнув очі, лежав спокійно і незабаром знову заснув.
ІІІ.
Сниться мені ясна, тепла, весняна ніч. Я йду, ні — прямо біжу з хати попри бібліотеку Баворовських, попри сквер біля Товариства ім. Лисенка на вулицю Коперника, аж вкінці спинююся побіч залізних штахетів перед новою церквою св. Духа. Цією самісінькою дорогою ходив я колись цілих вісім років, що неділі і свята, як ученик IV. гімназії на шкільні богослужби до старої церкви. Яка гарна тепер та нова церква! Як дуже відмолодшала її граціозна вежа-дзвіниця! А під обновленою марморною таблицею з пропам’ятним латинським написом:
"Instructionі clеri relinionis firmamеnto vovit Iosеphus II Aug. anno MDCCLXXXIII", вмуровано другу зі зредагованим для конформности написом також по латині; з чого я затямив собі, що цю церкву відбудував від основ (a radiсibus renedifiсavit) Митрополит Андрей Шептицький при найбільш визначній праці і помочі Єпископа Йосифа Сліпого, Ректора Духовної Академії, та фондами усього українського гр.-католицького клиру та всіх вірних: "universae ucrainicae civitatis". Сьогодні в тій церкві перша Воскресна Утреня; нею починає вона своє життя.
Як ті дзвони роздзвонилися! А перший заграв на могутньому корняктівському бастіоні руської віри і нації дід Кирило і він це веде перед у цій чудовій музиці. Йому відповідають дзвони святоюрської гори та інших львівських церков, а дальше всіх греко-католицьких церков України та таких чужонаціональних церков, які колинебудь мали своїми парохами б. питомців львівської гр.-кат. Семинарії. Одні дзвони дзвонять поважно-маєстатично: "Ми з вами, з вами, з вами", а інші, мов ті школярики, викликують дишкантом: "І ми теж, і ми теж, і ми теж!" Цить — здається мені і те мене найкраще вражає, що чую теж дзвони з черновецької Руської вулиці і з цих Устерик, де Білий Черемош зливається з Чорним та з тих, де то Чорна Тиса Білу здоганяє.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 08.04.1917]
З брами головного будинку Академії виходить якраз обхід. Попереду йде славний семинарський хор, зложений з усіх співацьких "асів" від 1782 р. почавши. Дальше поступає імпозантна постать Ректора в єпископських ризах з Пресв. Тайнами під бальдахимом. Йому асистують у ризах діючі духовні професори Академії. За бальдахимом ідуть всі бувші ректори Семинарії від Антона Ангеловича почавши, на Титі ґалущинському скінчивши. Потім виступають бувші професори, між ними Скородинський, Михайло й Іван Тарасовичі, Іван Лаврівський, Митрополит Яхимович, Чернявський, Криницький, Кардинал Сильвестер Сембратович. Дальше йде Трійця з Маркіяном Шашкевичем по середині. Цей дивиться своїми розмріяними очами на церкву і вежу, а на його устах мовби зависли слова його Русланових Псальмів: "Вирвеш ми очі і душу ми вирвеш, а не возьмеш, і видреш любови і віри не видреш, бо руське ми серце та й віра руська!".
За ними еліта Семинарії, як Могильницький, Устиянович, Петрушевич, Огоновський, Качала, Григорій Шашкевич, Копко, Вербицький, Вахнянин, Лежогубський, Нижанківський. А дальше тисячі братії, від греміяльних крилошан, послів, повітових маршалків, відомих просвітян, кооператорів почавши аж до таких, що "забуті Богом і людьми" коротали свій вік по гірських колодівках, яких зате ніколи не минало жодне народне лихоліття і які нерідко з туберкульозою чи тифом у своїх вимарнілих тілах, видержавши до послідної хвилини на своїх постах, клалися зі святим вогнем віри, надії і любові в очах разом зі своєю паствою в давно переорані сільські могилки. А йшли між братією і ті, вбрані з фантазією з чамарях, що колись воювали за "нашу і вашу свободу". І ті, що за просте "ський" у метриках каралися по ворожих в'язницях...
Всі йшли і всі співали: "Воскрес Ісус од гроба, яко же прорече, даде нам живот вічний і велію милость!" А дзвони дзвонили дальше без перерви і гомін тих великодніх дзвонів та великожного гимну плив по всіх вулицях Львова і розливався по всій Україні...
За мною якась старша львівська невіста з "Копиткового" чи з горішнього Личакова, що мене найбільше попихала і тягом проявляла свій подив з обходу своїй доні і її товаришеві у військовому однострою, запитала енергійним голосом: "Що це за біскуп цей штрамака, пане булавний? Виглядає так, якби за Австрії вів цілу компанію нашої трийцятки на процесії Божого Тіла!" — Що, не знаєте, пані Антонева? Та ж це наш полевий єпископ, бувший сотник УГА з першої світової війни. Такого самого, але вже православного полевого єпископа, бачив я в Секретаріяті військових справ у Києві." — "Добре мама вгадала", — каже доня, і дивлячись кокетливо в очі пана булавного, додала: "Ой, нема то як військо!".
Я збудився в чарівний ранок Страсного Понеділка, коли вже сонце зависло поміж гиллям придорожнього клена, що вже розвивався. Я відкрив широко вікно моєї спальні, а струї теплого весняного повітря злилися щедро до неї. Як мені любо, як весело стало! Жити й жити! — вирвалося з моїх уст. "Щоби тільки цей другий сон сповнився!".
[Львівські вісті, 09.04.1917]
09.04.1942