Янош Корнаї

Нинішня влада в Угорщині зробить усе, що в її силі, щоб забезпечити собі неусувність

 

 

— Шість років тому Ви стверджували, що демонтовано багато фундаментальних інституцій угорської демократії, що Угорщина стала автократією. Чи Ваші передчуття були слушними?

 

— Цілком, на жаль. Дослідник зазвичай відчуває гордість, коли першим розпізнає певні тенденції. Однак моя гордість згірчена, слушність моїх передбачень приправлена смутком.

 

— Однак Угорщина не є винятком. Ви пишете, що біля 10% населення 47-ми посткомуністичних країн живе в демократичних державах, 15% — під автократією, а решта — під диктатурою. Виглядає, що демократія є чи не винятком. Чи в часи зміни устрою ми жили ілюзіями?

 

— Виходячи із знань, які тоді ми мали, що підкріплювалися досвідом демократизації в інших країнах, я мушу визнати, що наші надії на ефективніший — за той, що відбувся — розвиток не були ілюзорними. Погляньмо на Китай і Росію. У Росії з'явилися зачатки демократії, відбулися вільні вибори, виник ліберальний уряд Ґайдара. Однак він довго не потривав. Перевагу здобули антиліберальні сили на чолі з Путіним, який запровадив авторитарне урядування. Посилилися репресії.

 

Інша історія — Китай. Протягом певного часу ми могли вірити, що їх демократична еволюція, хоч і повільна, але оманою не є. Знаємо приклад Тайваню — диктатури, що поступово переростає в демократію. Однак Китай не пішов цією дорогою. Важливо, як цей устрій окреслює сам себе — Китай, за цим означенням, є "соціалістичною ринковою економікою з елементами китайської специфіки". Правляча партія може називатися комуністичною, але в моєму розумінні у Китаї панує капіталізм. А в політичному сенсі це диктатура: монопартійний лад, відсутність вільних виборів, терор.

 

У небагатьох країнах, які пройшли трансформацію, демократія зміцнилася так ефективно, як у балтійських. Після 2010 р. в Угорщині розмонтовано багато демократичних інституцій, їх замінено автократичним режимом. Польща зробила перші кроки в цьому напрямі, але ще не сказала останнього слова. Антидемократичний дрейф є загрозою також і для інших посткомуністичних країна отої Центральної та Південно-Східної Європи.

 

— Чим вирізняється автократія?

 

— Нема консенсусу щодо того, що є демократія, автократія і диктатура. Панує хаос концепцій — і я не маю ілюзій, що мені тут вдасться навести порядок. Я візьму значно поміркованішу ціль: запропоную словничок, що описує моє розуміння цих термінів.

 

На визначальні риси автократії вказав один із найвидатніших мислителів XX століття Йозеф Шумпетер. За ним пішло багато (у т. ч. Самюель Гантінґтон) тих, хто сприймає демократію як процедуру, послідовність дій, що уможливлюють цивілізовану зміну уряду: згідно із законом, без кровопролиття.

 

Інакше є в недемократичних устроях, де зміна владної команди відбувається нецивілізовано, зазвичай кровопролитно — наприклад, вбивають тирана чи скидають режим палацовою революцією, прикладом тут є відсунення від влади першого секретаря ЦК KПРC Хрущова. Десь зміна режиму є наслідком військового перевороту або загрози всезагальної революції. Якщо уряд не вдається усунути — коли він лишається "зацементованим" — то ми маємо справу з автократією.

 

Шумпетер та інші, в тому числі і я, звужують розуміння демократії до тієї і лише тієї форми правління, яка гарантує, що керівників можна відсунути від влади шляхом голосування. Це є мінімальною вимогою. Крім того, в автократії владна група демонтує механізми політичної рівноваги, checks and balances, що забезпечують реальні шанси змусити владу виправляти помилкові рішення в період між виборами і змінювати уряд шляхом виборів.

 

— Фарід Закарія писав про "неліберальні демократії" — устрої, в яких влада, здобута на леґальних виборах, зберігає видимість демократії, але систематично розмонтовує систему checks and balances. Ви ж вважаєте, що нема неліберальних демократій. Чому?

 

— Коли Закарія представив цю ідею, він не концентрувався на тому, як голосуванням змінювати уряди — а лиш на тому, як голосувала більшість під час виборів і як ця більшість, що перемогла, підтримувала одні демократичні структури, демонтуючи інше. В Тушнадфюрде [румунське село (Беїле-Тушнад), в якій Віктор Орбан виголошує щорічне послання до угорських націоналістів, формулюючи основні ідеї своєї політики] з'явилося вперше поняття неліберальної демократії в його розумінні. Закарія, не погоджуючись з інтерпретацією Орбана, перевизначив свою ідею. Я вважаю цю думку тупиковою: неліберальна демократія — це як атеїстичний папа, внутрішньо суперечна прикметникова структура. Всі демократії ліберальні. Любов до прикметникових демократій у мене пропала за часів комуністичної диктатури, що називалася "народною демократією" на відміну від "буржуазної демократії".

 

Щодо механізмів політичної рівноваги: згадаймо справу Ніксона, який підслуховував, щоби зміцнити свою позицію, політичних супротивників. Коли про цю справу стало відомо, то йому не вдалося переконати ані республіканських колег, ані генерального прокурора, ані голову комісії у справах судочинства Палати представників, щоби призупинити розслідування проти нього. Конґресмени не чулися зв'язаними "лінією партії", вони хотіли взнати правду — включилася система рівноваг. Вона є необхідним елементом демократії. Так само, як вільна преса, в якій голос опозиції лунає щонайменше так само голосно, як і голос уряду.

 

Демократія є крихкою цінністю, бо її вороги можуть скористатися засадничими правами — свободою преси, зібрань і об'єднань. Архітектори автократичного ладу відпрацювали цей урок. Вони не дозволяють собі розкоші програти вибори, результат яких наперед не визначений.

 

— Оскільки так, то чому це не звичайна диктатура?

 

— Диктатури і автократія мають певні спільні ознаки. В т. ч. такі, що в кожному важливому питанні, а навіть і в менш важливих, вирішує лідер. Але є також й істотні відмінності. Диктатура силою закону ліквідовує багатопартійну система. Опозиція в ній не є слабою — її не існує, вона йде в підпілля. В автократії ж опозиційні угруповання можуть діяти — режим користується інструментами залякування, але не доходить до того,  щоби тортурами вибивати зізнання чи запроваджувати масові екзекуції.

 

Багато людей має причини остерігатися і таких урядів, бо вони можуть втратити роботу, або стати жертвою, коли ламають характер, або бути заарештованими за фальшивими звинуваченнями. Однак ніхто з тих, котрі вірять, що між автократією і диктатурою існує лише кількісна різниця, ще не мав нагоди спробувати диктатури. Але авторитаризм легко перетворюється на диктатуру. Прикладом може бути Туреччина. Скоро переконаємося, чи досягне вона стадії повної, тотальної диктатури.

 

— Рисою авторитаризму є націоналізм. В Угорщині, здається, одне з другим йде рука в руку.

 

— Я обмежився тими ознаками авторитаризму, які виступають тільки при цьому політичному устрої, вирізняючи його як від демократії, так і від диктатури. Очевидним контрприкладом може бути корупція, що проявляється у всіх трьох формаціях. Ми знаємо незліченні випадки корупції в деяких демократіях і пуританські диктатури, в яких нічого не купується за гроші. Іншою аномалією є націоналізм, від якого, на жаль, демократія не захищає.

 

Одним із найтрагічніших прикладів цього була Перша світова війна, коли хвиля націоналізму охопила обидві сторони, обидві воюючі між собою коаліції. Націоналістичне прагнення помсти керувало лідерами західних демократій, які, підписуючи мирну угоду, накинули Німеччині принизливі й неможливі до виконання умови.

 

У цьому контексті варто згадати про феномен Трампа. Одна з двох великих американських партій номінує як кандидата на президента крайнього націоналіста. Навіть якби він не переміг на виборах, то все одно політичний табір, який його підтримував, був би сильним, а його голос було би чути, бо Америка є демократією. Останнім часом сильна хвиля націоналізму прокотилася також Великобританією.

 

— Що Ви думаєте про угорський націоналізм?

 

— Я дуже тривожуся його зростаючою силою — не з огляду на себе, а з огляду на майбутнє країни. Не сперечаюся — в Угорщині автократія і націоналізм йдуть рука в руку. Бо автократ уміє використати хвилю націоналізму у власному інтересі, і Трамп робить так само. Головним елементом його риторики є ксенофобія, спрямована особливо проти латиносів. Він також стверджує, що іммігранти мають занадто легкий доступ на територію США; він відкинув думку Обами, що варто би було впустити 10 тисяч біженців із Сирії.

 

Комуністичні диктатури, які проголошували інтернаціоналістичні ідеї, також були схильні до націоналізму. В СРСР жертвою переслідувань ставали неросійські меншості, те саме можна сказати і про некитайські етнічні та мовні меншини в Китаї. Націоналізм — це хвороба не тільки автократичних режимів, а також і диктатур та демократії.

 

— Чи Угорщина Орбана є автократією?

 

— Так, бо ця система має всі конститутивні ознаки автократії. Цю епоху започаткував лідер, який оголосив, що хоче усталити систему щонайменше на десять чи двадцять років. І що хоче зафіксувати свою позицію. З часу приходу до влади він і його партія Фідеш розпочали демонтаж систем рівноваги. Не як під час революції, яка одночасно охоплює всі центри влади, а крок за кроком.

 

Одним з їх перших рухів було обмеження влади Конституційного суду і введення до нього людей Фідешу. Потім прийшов час на нові медійні закони, які відкрили урядовій пропаганді майже необмежені можливості. Влада взяла під контроль і значну частину приватних медіа. Демонтаж системи рівноваги, що йде зверху, поєднується з використанням інструментів ринку. Кульмінацією цього була зміна порядку виборів.

 

— Ви кажете, що спільна гра антиринкових і антидемократичних елементів сполучила систему Орбана в одну цілість — держава не функціонує за правилами ринкової економіки. А як же вона функціонує?

 

— Навіть в демократіях очевидним є, що не можна лишати ринок самому собі. Нема економіста при здоровому глузді, який протестував би проти впровадження певного регулювання там, де є для того причини. Інтервенція держави очевидно необхідна в разі появи монополій. Але навіть тоді трапляються помилки. Наприклад, влада, яка є некомпетентною або не розуміє ситуації, може встановити зависокі або занизькі ціни. Зависокі забезпечать керівникам монополії чималі зиски, занизькі спричинять збитки. Регулювання може бути поганим з причини чиєїсь непоінформованості, але буває так і в результаті, наприклад, фаворитизування інтересів якоїсь групи. Приписами можна зруйнувати чийсь бізнес для того, щоби його могли дешево купити колеги.

 

Типовою для автократії є схильність регулювати всупереч ринку. Угорський уряд береться за регулювання набагато частіше, ніж цього вимагає здоровий глузд. Є безліч можливих премісів, що стоять за багатьма непотрібними, надмірними і нерідко явно шкідливими інтервенціями держави. Центральна влада хоче контролювати якомога ширший простір діяльності. Усвідомлення того, що ми "контролюємо все і нічого без нас не трапиться," є потужною мотивацією. Але рівно ж сильним мотивом є бажання втримати політичну популярність, давати популістичні обіцянки.

 

— До чого призводить таке функціонування автократії?

 

— Помилково думати, що економіка, в якій робиться стільки поганого, мусить врешті зруйнуватися в результаті численних некомпетентних і упереджених хаотичних дій — хоч може бути і так. Держава, що не дає собі раду із макіяжем, не мусить спричиняти економічної катастрофи — вона просто утруднює економіці використання її повних можливостей. Вона стає замало інноваційною, замало конкурентоспроможною, втрачає найкращих фахівців. Це стає помітно лише з часом. Трамваї їздять — але рідше, вчителі скаржаться — але не перестають вчити, медицина має серйозні проблеми — але лікарні й далі дбають про пацієнтів.

 

Економіка не перестає функціонувати — тільки не досягає того, що могла б. І починає програвати конкуренцію з країнами, де держава і ринок співпрацюють більш гармонійно, де люди, які займаються економікою, обговорюють між собою, що можна зробити, і прислухаються до голосу суспільства перш ніж ухвалюють закон, котрий впливає на його долю. У минулому я часто сперечався із людьми, котрі стверджували, що радянська економіка не функціонує: хоч вона була незграбна і неефективна, але не завалилася до самого кінця, незважаючи на всі її добре відомі вади. Тільки щораз більше відставала від свого історичного суперника — капіталістичного Заходу.

 

Питання, чи при демократії держава має менше що сказати, ніж при автократії. Але ані в США, ані в скандинавських опікунських державах нікому не приходить в голову віддати освіту під контроль центру, як тепер в Угорщині.

 

— Фідеш безперестанку повторює гасла, відомі з часів реального соціалізму. Обіцяє повну зайнятість, проголошує вищість державної власності, засуджує прагнення до прибутку. Чи хоче відновити в Угорщині соціалізм — може, в іншій формі?

 

— Я не бачу такої загрози. В часи зміни устрою говорили, що "можна зробити яєчню з яйка, але не яйко з яєчні". Що вже сталося, то вже не вернеться. Автократія може спокійно співіснувати з капіталізмом. Правду кажучи, це єдина система, з якою вона може співіснувати, бо автократи використовують можливості, які надає капіталізм, для утримання влади. А деяких капіталістів стабільні авторитарні уряди навіть приваблюють. Багато західних і міжнародних фірм, які відкрили свої філії в Китаї, зовсім не хочуть зміни тамтешньої ситуації.

 

Те само і в Угорщині. Настали добрі часи для тих, які користуються привілеями в сфері держзамовлень і тендерів, при розкручуванні бізнесу чи купівлі сировини і які можуть розраховувати на фінансову підтримку, коли трапляються проблеми. В сполученій з приватною власністю автократії виникають широкі кола, пов'язані принципом клієнтизму, рекрутовані з числа поплічників системи фінансової підтримки. В належний час можуть віддячити за ці послуги. Цей режим зовсім не хоче зовсім повернення соціалізму, бо чудово собі радить в капіталізмі.

 

— Чи в Угорщині чинну владу вже не вдасться змінити голосами виборців?

 

— Лише майбутні історики зможуть відповісти на це питання. Якщо виявиться, що уряд можна мирно, за допомогою виборчих урн, відсунути, — то це означатиме, що я помилявся. Я не хочу нічого пророкувати. Тільки скажу, що угорський режим зробить усе, що в його силі, щоби забезпечити собі неусувність. Прошу мене правильно зрозуміти. Останнє, чого би я хотів, — це відбити бажання у тих, які готові боротися за зміну цього уряду, у людей, для котрих дорогі такі цінності, як свобода особи, свобода слова, свобода медіа, конституціоналізм, правозаконність і верховенство права. Вони не мають узалежнювати те, що роблять, від ймовірності успіху. Вони не мають бути пасивними. Мають діяти згідно з власним розумінням, методами, які визнають доречними.

 

Розмовляв Золтан Фаркаш, журналіст тижневика "HVG"

 

Янош Корнаї (1928 р.н.), один з найвідоміших угорських економістів.

Інтерв'ю було опубліковано 13.10.2016 р. в угорському тижневику "HVG"

 


Janos Kornai
Nasza krucha demokracja
Gazeta Wyborcza, 17.02.2016
Переклад О.Д
.

 

17.03.2017