Враження з поїздки до Канева
Пароплав струснувся, розкидаючи довкруги бризки пінливого шуму, повернув убік, сирена загула, і ми опинились на невеликій річковій пристані. Протискаючись попри юрбу пасажирів, ми вийшли на вузьку рухому кладку, що сполучувала пристань з берегом. Глибоке безхмарне небо, напроти висока круча, десь зовсім поблизу соловейкові трелі. Це були наші перші канівські вражіння. Потім ми скрутили стежкою ліворуч і пішли просто обличчям до сонця. Під ногами шорудів набережній пісок, білів срібним відворотом придорожній підбіл. Так наче б маленький фрагмент з рідного галицького закутка...
Але один поворот голови — і у всю могутню ширину Дніпро і подув далеких недосяжних просторів. Кілька відрухових окликів захоплення, і дальше ми пішли мовчки. В тиші найповніше доконується предивна містерія єднання з красою.
Вітер, що на пароплаві приносив бурхливий подих безкрайого роздолля, тут втихомирливо приляг до хвиль. На золотих соняшних стрілах на цілий зріст підносивсь рожево-голубий ранок юного травня. З безхмарого небесного плеса, каскадами спливало безтурботне щастя. Хотілось простягнути руки і повними грудьми кликнути: "Вітай, благословенна красою, земле"!
Стежка виструнювалась рівною стрічкою, то розгублювалась в м'якому, теплому піску. З-поза закруту напроти на тлі кущів верболозу замайоріли людські постаті. Нетерпляче застрибала думка.
Люди! Українські селяни. Ми приспішили кроку, щоби скоріш зрівнятись із ними, але коли відстань між нами зменшалась на довжину руки, на устах завмерли невимовлені слова. І знов, як уже стільки разів невидна, непрохідна стіна.
Холодно-згірдливий погляд з-під навислих брів, кам'яна замкнутість в масках облич. І знов, як уже стільки разів невидна непрохідна стіна.
— Які ж непривітливі.
— Ви дивуєтесь? — По-філософськи відповів запитанням наш київський приятель.
Знов прийшов гурток селян у святковому вбранні (сьогодні вихідний — неділя), з клуночками в руках.
По кількахвилинному мовчаливому марші ми почули пояснень нашого чічероне:
— Ось і Чернеча гора.
Широкі дерев'яні з поруччям сходи підносились на високу гору.
З густого заповідника на узбіччя гори неслись тонкі пахощі молодого листя і розквітлого саду, розходилась широким відгомоном срібнофлейтна колоратура солов'їв. Здавалось, з усього краю злетілась улюблена поетова птаха, щоб гимнами краси і радости прославити Його пам'ять. На кожному кущику і дереві по два, а то й по кілька невтомних співаків розливались у пристрасних трелях. Стримуючи хвилювання, ми почали підноситись вгору. З кожним новим ступенем ширше розгортався вид на Дніпро, летіла в безмежжя думка.
Ми вийшли на паркову, жужлем висипану стежку. При вході прикрашений рисунком поетової голови і якимсь народним орнаментом напис з фрагментом заповіту: "І мене в сім'ї великій..." Ціле оформлення мало чим різниться від дешевих большевицьких транспарентів. Але немає часу, щоб мимовільний дисонанс спостреження розвинути в повнішу рефлєксію, бо перед нами виринула мета нашої мандрівки — могила поета. На зеленому кургані пам'ятник з граніту, такий самий, як в Університетському саду в Києві, тільки з утроє вищою підставою, через що цілий пам'ятник набирає виразу монументальности. Одним поглядом стараємось охопити всю картину, щоб незатертим слідом, утриваливши її на пластинці свідомости, понести з собою в життя. І враз невідомо, чому з місця, що довгі роки було неосяжною мрією і що являється найдорожчим сном міліонів людей, повіяло байдужістю та холодом. Вигладжені стежки, грядочки квітів довкруги могили, рівно стрижена трава — все видається чимсь штучним, нарошне робленим для людського ока. Отрясені з усяких почувань, з чисто інтелєктуалістичним підходом, як індеферентні закордонні чужинці на зимно зазнайомлюємось з усім, розглядаємо кожну деталь. По фронтовій стороні могили внизу довга цитата з Шенченкового щоденника, підхожа для санкції большевицьких лозунгів про дружбу народів.
Викуті з граніту сходи провадять на вершок, де на кам'яній плиті згідно з розпливчастою большевицькою розбалаканістю довгий напис більш-менш такого змісту: "Тут спочиває поет-революціонер Тарас Григорович Шевченко, уродився 9 березня 1814 ..... і т. д.".
Чи одно полум'яне слово Шевченко не мало б більш вимовної сили на всі часи від краю до краю по всій Україні?...
Хоч був ще зовсім вчасний ранок, але в найближчому сусідстві вже метушиться життя. Прислуга впорядковує стежки, порається біля музею. Холодна цікавість приїжджих туристів звиджувати все, нараз наче б розвіялась. Яке нам діло до показової большевицької агітки?
Погляд біжить далеко — до Дніпра. Тисячолітній Славута могутнім плесом розлив сизо-голубі хвилі. Незабутня велична картина, увіковічнена в гранітних строфах генієвого слова. Той самий краєвид, що його понад всі інші полюбив безсмертний поет.
Увесь світ здававсь величнім золотоколонним храмом, в якому немає місця для дрібних скороминучих справ..
Хотілося припасти обличчям до зеленої мурави, щоб прислухатись, як б'є могутній ритм серця землі.
Після цього ми змогли найти силу, щоб з вибагливою усмішкою сприймати все, що разило нас, як дисонанс. Велетенські пам’ятник "геніяльних вождів революції" у вестіб'юлі музею були тільки смішними глиняними фігурами. Написи і лозунги на стінах — скучним трафаретом. Усі залі, блискучо чисті і впорядковані за знайомим нам уже шаблоном совєтських музеїв, не викликують особливого зацікавлення. Картини і портрети — здебільша репродукції Шевченкових оригіналів, з яких деякі знані нам з музею в Києві, багато картин і різьб — ілюстрацій до Шевченкових творів роботи різних мистців. Все дбайливо, без закиду, як слід, не один з експонатів виконаний з особливою любов'ю, тепло.
А проте чомусь скучно в оцих просторих залях з блискучими долівками, по яких безпереривно просуваються громади відвідувачів, здебільше селян. Понад усі експонати і картини найкраща картина, що за вікнами музею. Сріблисто-зелені кущі верболозу, стрілисті тополі в блакитному небі і ген далеко, куди досягне зір — "лани широкополі і Дніпро". Там — Шевченко, його дух промовляє відтам найдужче.
Ми збирались вже до відходу, розглядаючи ще оформлення цитат із творів Шевченка. Наш київський приятель, підморгнувши лукаво, попрохав звернути увагу на одну із них, ми прочитали:
"Од малдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує..."
Обкинувши оком громади скорботно замкнутих облич, ми вийшли з музею. Але жалко було залишати дороге місце. Ми ще вернулись до могили.
— Ви думаєте, що вони мовчать? — наш чічероне хитнув головою в сторону селян. А коли й мовчать, так ця мовчанка грізніша за найголоснішу мову. Ви розумієте, що значить мовчаливий спротив у селян? Ми пережили це в голодові роки, коли найплодючіша в Европі земля лежала облогом...
У цей мент мимохіть прийшли на думку слова:
"...В тім гаю
У тій хатині, у раю
Я бачив пекло..."
— Вони мовчать і ждуть зміни, додав стиха наш співрозмовник. В моєму селі — про те тільки й говорять між собою. (Зміна... Якою далекою недосяжною мрією звучало тоді це слово! Чи так виглядали б тоді наші думки й настрої, Миколо Панасовичу, коли б ми знали, що рівно за місяць над "нашою щасливою батьківщиною" загуде музика бомб?).
Вже перейшло за полудень. В повітрі п'янко пахло розігрітою на сонці молодою травою. На стежки заповідника падали рожеві платки розквітлих яблунь...
В недалекій віддалі від могили спеціяльний готель для туристів. Тут споживаємо полуденок, запивши його традиційним совєтським "сітро". Завідувач крамниці і покупці — все українці. Вдивляючись в їхні постаті і обличчя, що так живо нагадують нам покутсько-подільський тип галицьких селян, з правдивою приємністю ловимо вухом співучі звуки їхньої мови.
В наші майже ідилічні настрої фальшивим акордом нахабно вдирається приїзд "щасливої радянської молоді". Мабуть, самі вибрані комсомольці, яких національну приналежність важко ближче окреслити. Бундючна постава, піднесений тон і обов'язково — "всесоюзна общепонятна" мова.
Галас, метушня, залишені шматки паперців по стежках, і елегантний пароплавчик несе дальше на південь вибранців долі. Потім ніщо вже не каламутить прозорої блакиті неба і непорочних пейзажів з тополями і мініятюрними хатинками, що наче живцем перенесені штихи з доби Шевченка.
Хвилини плинуть непомітно скоро. Сходимо до пристані. Червона заграва на Заході криваво забарвює хвилі. Западав вечір. До від'їзду залишилось не багато часу. Серед різноманітних почувань одно вибивалось найдужче: пекуча туга, як при прощанні з кимсь безмежно дорогим і близьким. Очі мимохіть повертались у напрямі Чернечої Гори.
Перерізуючи з шумом хвилі, до пристані заїхав "Щорс". Ми вийшли на чердак пароплава. Хвилі мінились райдугою барв. Ми поплили поміж зеленими берегами — знову до Києва.
[Львівські вісті]
08.03.1942