Пропащі скарби

Рознеслася недавно по світі вістка про знищення большевиками неоцінених памяток української культури в Києві.

Сам факт вивозу чи знищення культурних цінностей у звязку із стратеґічними потягненнями воєнного відступу могли б союзники, симпатики і наподібники кожнофарбної Москви виправдати, що, мовляв, треба було спасати культурні скарби перед ворогом, або, що і таке руїнницьке поступовання з культурним лайном лежало в рямках стратеґічних плянів Москви, — нищити при відступі все за собою, залишаючи ворогові тільки румовища.

Але знищення Музею України із збірками Потоцького доказує наглядно, на чому залежить усе Москві. Це нищення памяток української культури на тлі непримирної ворожнечі московського азіятизму проти европеїму відновилося і продовжувалося вже від 1934 р., значить, ще в мирних часах, бо на сім років до вибуху совітсько-німецької війни. Воєнну заверюху використала Moсква лише на те, щоби під претенсією стратегічних конечностей закінчити винищення культурних надбань України, які доказують не лише про старовинність нашої культури, але відрубність українства, як складової частини европейства.

Історія цього чергового культурного канібалізму, як продовження її атавістичної традиції в почутті наслідства згідно заповітам Джінґіс-Хана і Петра І-го, представляється на підставі документальних даних у формі актового доказового матеріялу та засвідчень свідків включно з тим київським адвокатом, який був правничим оборонцем у тій справі, — ось як:

В Петербурзі, чи пак в Ленінграді, Екатерингофський проспект ч. 8., жив собі високий артилерійський старшина царської армії Павло Потоцький. Попри свою воєнну службу занимався він від самої молодости збиранням цінних памяток із усіх ділянок культури. Уроджений 1857 р. в селі Просяниківка на Полтавщині і свідомий свого походження зі староукраїнського роду Потоцьких, присвятив увесь свій вік, усі свої наукові праці та сотні тисяч карбованців золотом збиранню і комплетуванню найцінніших памяток української культури. Так повстала, як життєва ціль потомка, закоханого в культуру народу своїх українських предків, одинока в своїм роді і в повноті свого обєму колекція памяток культури України, про яку управа Державного Російського Музею в Петербурзі, що старалася перебрати цю збірку, писала в своїм проханні за фондами на ту ціль 6. січня 1926 ч. 24 так:

"Ця збірка виявляє виїмкове значіння, бо як колекція друкованого матеріялу щодо України, безсумніву не може бути повтореною. Особливістю збірки, зіставлюваної бігом понад сорока літ, є попри багатство рідких книжок введення багаточисельних видань, що лиш частинно заторкували дане питання і залишалися поза рямками подібних збірок. П. Потоцький відшукував із найбільшим зусиллям подібні видання і вносив їх у свою бібліотеку, вибираючи свідомо малознані джерела з поміж широко поширених. Зокрема велике значіння має матеріал у ґравюрах, літографіях і т. п., що є необхідним доповненням книжкової збірки. Рядом із українською частиною має збірка, як дуже важне доповнення, і відділи сусідних країв, поскільки вони звязані культурно з Україною. Таке ж саме значіння має і військовий відділ, що відзеркалює дуже важний фактор історії української культури і дає величезний іконографічний матеріял.

Матеріяльна вартість збірки неоцінена. Впродовж збирання витратив П. Потоцький понад 200.000 карбованців, але вартість росте, коли взяти під увагу час, що минув від початку збирання, і цілість, яку ця збірка осягнула. В тій цілості та зібраності, що вимагали так багато eнepгії і матеріяльних зусиль, лежить саме й цінність та значіння збірки, яку збирач уже від самого початку задумував передати одній із установ, що спеціяльно займаються виучуванням України.

Набуття такої колекції дуже важне для Етнографічного Відділу. Етнографічний Відділ є центром українських студій у Петербурзі, бо має обємні етнографічні колекції з України, веде в Україні, і доза нею, великі праці дослідного характеру щодо життя-буття та історії культури українців, але він дотепер мав надто малі змоги забезпечити себе відповідним підбором літературного і винахідного матеріялу.

Придбання збірки Потоцького виповняє оцю порожнечу і дає змогу використовувати її Етнографічному Відділові та іншим установам і особам, що працюють разом із ним або користуються його збірками й бібліотеками. Для тої цілі дуже важний був би і вхід Потоцького у склад Етнографічного Відділу на відповідне місце, для продовжування наукової систематизації і оброблювання матеріялу; для цього він безумовно незамінний працівник, бо зрісся уже з тим матеріялом та вивчив його до всіх подробиць...".

(Далі буде).

[Краківські вісті, 06.03.1942]