ЩО АМАТОРСЬКІ МУЗЕЇ РОЗПОВІДАЮТЬ ПРО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКУ ВІЙНУ
Російсько-українська війна майже відразу стала об’єктом музеєфікації «гарячої історії». У 2016 році з’явився перший «тематичний» музей АТО, насправді юридично – підрозділ історичного музею в Дніпрі. Великі столичні музеї, зокрема Національний музей історії України у Другій світовій війни, почали вести перед, експонуючи війну в тимчасових виставкових проєктах. Не поступилися й регіони. У кінці 2021 р. на семінарі, присвяченому музеєфікації російсько-української війни, Наталія Іванченко з Інституту національної пам’яті повідомила, що майже кожний краєзнавчий музей України має експозицію, присвячену цій події. Аматори (колишні військові та їхні родини, а також волонтери) беруть активну участь у створеннях та функціонуванні таких експозицій, однак вони формуються музейниками в більш-менш пристосованих для експонування приміщеннях, тому я називаю таку музеєфікацію «професійною».
Музей війни у Збаражі відкрили у 2021 році
Поряд із розгортанням «професійної» музеєфікації дуже активно розвивається «народна» або «аматорська» музеєфікація російсько-української війни. Наразі можна говорити про існування принаймні 18 таких музеїв чи музейних кімнат, але ця цифра дуже приблизна. Такі музеї не мають сайтів, про їх існування можна дізнатися хіба що з газетних повідомлень чи із соціальних мереж. Проте наявність таких ініціатив – дуже цікавий феномен, що дозволяє зрозуміти динаміку, регіональну специфіку й особливості музеєфікації російсько-української війни. Хто такі народні аматори? Чому вони вирішили займатися експонуванням війни? Як вони бачать місію своїх музеїв? Де розташовані такі музеї і який образ війни вони створюють? – ці та інші питання я розглядаю у цій статті.
Серед ініціаторів народних музеїв є різні групи: бізнесмени, ветерани, священники, благодійні фонди, громадські організації. Найбільша група – волонтери, на фронт вони везуть допомогу, а з фронту артефакти, – такий стандартний сюжет створення подібних інституцій, тому я б узагальнила образ творця народного музею війни до типу «Свідка». Музеї почали з’являтися приблизно з 2016 року, активно створювалися як до повномасштабного вторгнення, так і після, охоплюючи всю Україну, але переважно ті регіони, які не зачепило повномасштабне вторгнення. Такі музеї розташовані в різних місцях, переважно мало пристосованих до експонування. Одну з репрезентативних груп представляють музеї в навчальних закладах. Це найпрофесійніша група серед народних музеїв, бо до створення експозицій часом залучені викладачі, і вони фінансуються навчальними закладами, що в сукупності уможливлює більш-менш професійне експонування. Очевидно, що таких музеїв (радше музейних кімнат) побільшає, бо вони мають виразну навчально-патріотичну складову. Інші народні музеї розташовані в менш сподіваних місцях, таких як приватна квартира, колишнє кафе, колишнє приміщення ДАІ, громадський простір, офіс місцевого водоканалу та навіть у церкві чи костелі. Найбільш незвичний музей – мобільний. Благодійний фонд «Відповідальні українці» (Рівне) запустив перший у світі мобільний музей російсько-української війни «100 000 "хороших" моsk@ликів,» який тимчасово розміщений у вантажівці Star, що згодом буде передана ЗСУ.
Музей на колесах у Рівному
Очікувано, що оповідь про війну в музеях країни, яка воює, буде поляризована, чорно-біла, заснована про протиставленні герой-ворог. Серед впізнаваних героїв переважає образ генерала Залужного, представлений його світлинами, прапорами з його підписом та журналом Time з його фотографією. Серед ворогів – образ Путіна, він переважно зображується як опудало або як мішень для стрільби. У павлоградському музеї «У діда» йому встановлено надгробний пам’ятник з написом «хуйло вічно горітиме у пеклі». Найяскравіше і композиційно, і смислово протистояння герой-ворог передано в експозиції музею «100 000 «хороших» моsk@ликів», в основі якої – велика постать генерала Залужного, і маленька постать «чмобіка» – російського солдата. Такий дисбаланс унаочнює велич українського солдата і мізерність російського. Возвеличення українських воїнів представлено їхніми особистими речами, нагородами, фотографіями, оповідями про їхні подвиги. У таких музеях дуже багато прапорів і шевронів різних підрозділів, що формують узагальнення уявлення про українське військо.
Музей на колесах у Рівному
Головна ж увага у більшості музеїв – це вшанування загиблих воїнів, переважно локальних мешканців, тому ці музеї виконують меморіальну функцію. У деяких музеях, як у музеї Чорноострівської громади, винятковий фокус робиться на загиблих односельчанах, портрети яких створюють галерею героїв, а також великі плакати з їхніми детальними біографіями. У музеях можна знайти книги пам’яті, свічки пам’яті, меморіальні стіни з фотографіями загиблих, які кореспондують зі Стіною пам’яті на Михайлівській площі й у такий спосіб зв’язують воєдино центральну й регіональну пам’яті. Також у деяких музеях є окремі персональні куточки, присвячені загиблим солдатам. Такий підхід підкреслює індивідуалізацію втрати й пошану до кожного загиблого. Унікальна скульптура представлена в павлоградському музеї «У Діда»: хрест-меч, створений зі 350 кілограмів осколків та солдатських ідентифікаційних номерів, встановлений на плиті, де намальована Україна.
Доволі значна частина музейних експозицій присвячена ворогу, який висміюється, зневажається і дегуманізується. Російські воєнні стяги, як правило, лежать на землі. У музеї захисників у Хмельницькому кооперативному торговельно-економічному інституті на підлозі у центрі кімнати лежать усі артефакти, які стосуються російської армії. У кількох музеях відвідувачам показують сухпайки, які підтверджують зневажливе ставлення Росії до своїх солдатів. Часто в експозиціях можна знайти російські воєнні документи, що вказують на присутність росіян на території України і їхні наміри, та записи російських солдатів, які або виказують їхнє розчарування у війні, або свідчать про втрату будь-яких моральних орієнтирів.
Окрім росіян, ворогами визнаються сепаратисти – наприклад, у фастівському музеї «Доброволець» є «куточок сепаратиста», де можна побачити прапор ДНР, шеврони ополченців, «республіканські» цигарки тощо. Музей також приписує до ворогів «Партію регіонів». В експозиції представлені перекреслений прапор партії, ще один на підлозі як килимок, об який обтирають ноги, гречка та олія, котрими купували виборців, плакат «Зрадники України» з портретами політиків з «Партії регіонів». Цікаво, що до кутка з «Партією регіонів» додана радянська символіка, зокрема бюст голови НКВС Дзержинського – так чітко констатовано зв'язок політичної програми партії з радянськими наративами. Якщо у формуванні образу героя переважає або трагічний, або величний тон, то в зображенні ворогів часто використовується народний гумор, образи й теми, які стали мемами. Особливо це використано в музеї «100 000 "хороших" моsk@ликів», з експонуванням картини «Російський воєнний корабель, іди…» та пробитого шолома, названого «Вітер у москальській голові».
У більшості музеїв експозиції не вербальні, а «речові», «предметні», тому вони не завжди читабельні й потребують екскурсовода. Як засвідчують відео, зроблені з ініціаторами музеїв, саме вони відіграють особливу роль в наданні експозиції відповідного значення, розповідаючи емоційно наповнені історії предметів. Скажімо, у павлоградському музеї «У Діда» Анатолій Токарєв емоційно й колоритно розповідає про свою службу в ЗСУ, про порятунок з полону, про машини, які «служили» на фронті і стали для нього родичами. Юрій Дуга використовує чорний гумор та іронію, коментуючи експозицію музею «100 000 "хороших" моsk@ликів» і таким чином налаштовуючи на її сприйняття. Так само годі уявити фастівський музей «Доброволець» без його засновника Едуарда Копилова, уродженця Донбасу, волонтера, а черкаського патріотичного музею російсько-української війни – без Олексія Святенка. Усі названі музейні аматори є творцями й «об’єктами» своїх експозицій, їхні життєві історії, участь у воєнних діях чи волонтерстві, їхнє суб’єктивне бачення війни та української історії загалом – насправді найважливіше, що можуть запропонувати аматорські музеї.
Воєнні трофеї, насамперед зброя, переважають у «речовому» світі аматорських експозицій. Деякі музеї взагалі нагадують музейний склад чи склад брухту. Привезені бійцями або волонтерами, вони створюють ефект передової, «оприсутнюючи» війну в межах цивільного життя. Окрім зброї, експонують військову амуніцію, запаси їжі, персональні предмети російських солдатів. Акцент на трофеях – дуже частий прийом в експонуванні війни, знаний ще з музеїв, присвячених Першій світовій війні. Розуміння трофею як чогось здобутого в бою несе значення «перемоги» та «панування над ворогом».
Друга група музейних «речей» – ті, які представляють українське військо і його підтримку українським народом. Військові строї, зброя, шеврони, маскувальні сітки – ці предмети можна знайти ледь не в кожному музеї. Деякі речі набувають просто таки сакрального значення, як український стяг. У багатьох музеях зберігаються українські прапори з підписами героїв або прапори, врятовані з окупованих територій. А в музеї захисників, що в Хмельницькому кооперативному торговельно-економічному інституті, експонують законсервований прапор перемоги, який планують розгорнути на День перемоги.
Музей АТО у Черкасах
Образ війни в народних музеях створюється через експонування її географії. Тільки один музей – музей пам’яті окупації Бучі, розташований у «місці пам’яті» – будинку, біля якого точилися бої і який зазнав руйнувань. Його завдання – працювати з травматичною пам’яттю мешканців містечка. Він покликаний і засвідчити злочини російської армії, і займатися груповою терапією. Андрій Страховський і його партнери організували мистецьку акцію «Трансформація зброї»: 85 дітей, які пережили окупацію Бучі й околиць, розмальовували відстріляні боєприпаси. За задумом, частина артоб’єктів буде експонована в музеї.
Загалом більшість народних музеїв експонують географію війни. Наприклад, музей російсько-української війни в Сокирянах Чернівецької області використовує дорожні знаки з назвами населених пунктів, постраждалих у війні, у такий спосіб створюючи географію війни. Цей прийом не новий, він широко використовується в меморіалізації Чорнобиля – як у самому місті, так і в Київському музеї Чорнобиля. Така «перекличка» поглиблює трагізм – Україна як земля руйнуючого атома та спопеляючої війни. Сокирянський музей також використовує панелі фотографій зруйнованих міст і сіл – це ще один прийом створення географії війни, до якого вдаються також інші музеї. Узагалі тема війни як руйнування – міста, будинку, налагодженого життя, людської долі – потужно озвучена в усіх народних музеях війни. У музеї АТО Криворізької школи №22 використано 22-метрове полотно, на якому зображено оборону Донецького аеропорту. В музеї російсько-української війни, розташованому на території Чорноострівської громади, є велике полотно, на якому написані назви населених пунктів, які найбільше постраждали у перші місяці повномасштабної війни, поряд намальована меморіальна свіча. А в музеї «У Діда» зберігаються дитячі костюми з будинку культури в Пісках, які стали полем битви. Такий підхід працює на створення антитези «мир – війна» і значно поглиблює трагізм. Слід підкреслити, що фотографії відіграють велике значення у візуалізації війни, у створенні мартирології загалом: і загиблі герої, і географічні втрати експонуються саме через фотографію: це і документалізм, такий важливий в осмисленні війни, і водночас демократичний підхід, який не вимагає значних фінансових ресурсів.
Музей війни у Кропивницькому
Окрім конструювання простору чи географії війни, народні музеї пробують вписувати російсько-українську війну в ширші хронологічні рамки. Так, у Хмельницькому кооперативному торговельно-економічному інституті 4 березня 2023 року відкрили музей захисників, які боронили незалежність України в різні історичні епохи. З дев’яти розділів три присвячено сучасним подіям: Революції Гідності, АТО, повномасштабному вторгненню. Фастівський музей «Доброволець» розпочинає експозицію з Революції Гідності та продовжує описом різних фаз російсько-української війни. Така ж експозиційна політика й у музею у Збаражі, ініціатором якого є Володимир Голоднюк. До постійної експозиції музею ввійде закривавлений одяг і блакитний шолом Устима Голоднюка, який загинув під час обстрілів на Майдані.
Загалом народні музеї створюють таку оповідь про війну, в основі якої воїн – теперішній захисник чи полеглий у боях за Україну. Пафоси героїзму й трагічності домінують й урівноважуються в такій оповіді. Тил зображений мало, найбільше він прив’язаний до поширеного використання в експозиціях маскувальних сіток як своєрідного узагальнення роботи тилу на передову. Він також проглядається в різних згадках про волонтерів – головних натхненників народних музеїв, сам же волонтер розуміється як зв’язковий між тилом і передовою. Цивільні значно рідше представлені в експозиціях – скажімо, немає згадок про внутрішньо переміщених людей чи тих, які змушені переїхати до інших країн. Серед цивільних жертв війни згадуються переважно діти – наприклад, у Сокирянському музеї є куточок, присвячений дітям, із дитячими іграшками та інформацією про число загиблих.
Музей у Сокирянах Чернівецької області
Безумовно, у музеях війни тотально переважає воєнна образність як у речовому наповненні, так і в символічних зображенням, однак можна також помітити доволі яскраве використання релігійної образності. У Хмельницькому музеї російсько-української війни, розташованому в католицькому костелі, центральне місце займає розп’яття, з обох боків якого знаходяться фотографії загиблих героїв із Хмельницького та околиць. В експозиціях інших музеїв можна знайти ангелів та хрести. Окрім релігійної, народні музеї активно використовують патріотичну символіку, насамперед прапори, часом частина простору експозиції зайнята тільки прапорами, герби, мапи України та блакитно-жовті написи. Злиття воєнної, патріотичної та релігійної символіки – це найяскравіша ознака стилю народних музеїв війни.
Створюючи такі музеї, яку місію вбачають у них їхні ініціатори і творці? Переважна більшість вважає, що цей простір насамперед для самих воїнів, він мусить бути місцем їхньої пам’яті, також засвідчити пошану народу до своїх захисників. А ще місцем соціалізації та гуртуванням громади. Ось як про це говорить Тетяна Вільхова, ініціаторка музею російсько-української війни, який розташований у офісі водоканалу в Кобинцях Полтавської області:
«Приходять до нас люди. Приходять, як правило, із якимось робочим візитом. І у нас постійно робота кипить. А потім заходять у кімнату і... Вау! Люди буквально застигають, вивчаючи експонати. А хлопцям нашим, які приходять у відпустку з війська, як наш музей сподобався. Годинами стоять, дивляться на фото, згадують».
Ще одна місія – інформаційна. Отець Лучинський, ініціатор музею у Хмельницькому костелі, зазначає, що «приходячи сюди, люди можуть зрозуміти, в яких умовах є наші військові, що саме забирає їхні життя і яка ціна цього миру є для нас».
У Хмельницькому в костелі парафії Христа Царя Всесвіту відкрили музей російсько-української війни, експонати до якого привіз із Донбасу капелан Микола Лучицький.
Дуже показово, що створення музеїв війни їхні натхненники розцінюють як боротьбу, як тиловий бій за ті цінності, що відстоюються на фронті. Ось що з цього приводу каже Олексій Святенко, творець черкаського патріотичного музею: «Не один раз ми їздили з допомогою до хлопців на передову, на різні позиції. Це дійсно міць, сила – і, як бачите, вони не забувають, що є музей. Вони розуміють, що не тільки там триває боротьба, а один із найважливіших боїв відбувається тут, у мирній Україні, і національно-патріотичний рух повинен існувати».
Зрештою, всі музейні аматори усвідомлюють, що найважливіше призначення їхніх музеїв – освітньо-виховне та патріотичне. «Діти мають знати, хто їх захищає» – каже Едуард Копилов, засновник музею «Доброволець»
Ще емоційніше говорить Анатолій Токарєв: він не хоче розповідати своїм онукам про війну, але мусить, бо за цим наше майбутнє.
Музей у Павлограді
Свою розвідку про музей «У Діда» журналісти назвали «Більше ніж музей». Таку характеристику можна застосувати до всіх народних музеїв: зважаючи на способи збирання та збереження колекції, структурування експозиції та виставкового простору, їх важко співвідносити з поняттям музею; будучи музейними кімнатами, коридорами й куточками, вони завзято претендують на звання музеїв, але насправді такими не є. Однак вони є більшими за музеї у багатьох сенсах. Вони слугують місцями збору ветеранів і волонтерів, кімнатами, де проводять уроки мужності, меморіалами, де родичі можуть пом’янути своїх загиблих героїв, або місцем збору гуманітарної допомоги. Ці «музеї» засвідчують професійно «необроблене» уявлення свідків про війну, що спонукає їх до простих, але емоційно потужних форм вираження трагізму й глибини людського болю. Водночас нічим не обмежена народна фантазія дозволяє встановити надгробний пам’ятник Путіну, використати його як опудало чи мішень для стрільби і додуматися до того, щоб законсервувати прапор перемоги. Найважливіше те, що окрім ініціаторів та натхненників, над створенням музеїв та їхнім облаштуванням, як правило, працювала «толока», засвідчуючи готовність і згуртованість простих українців у створенні таких експозиційних проєктів. Ця війна всенародна, розглянуті приклади доводять, що музеєфікація цієї війни – також всенародна.
26.02.2024