(Міжнародному дню музеїв присвячується)
Три останні дні перед повномасштабним вторгненням я провела в Києві, відвідуючи музеї, які потрібні були для мого дослідження. В одному з них я стала мимовільним свідком телефонної розмови про те, що робити з музейними експозиціями у воєнних умовах. З цієї розмови було зрозуміло, що існує певний алгоритм дій, але ймовірність їх практичного втілення виглядає непевно. Чи були українські музеї повністю готові до повномасштабного вторгнення? Наскільки я зрозуміла з цієї телефонної розмови, музейне середовище знало про можливість вторгнення, обговорювало варіанти збереження колекцій, але, зрештою, не було готове до вбивчої воєнної реальності, а вчилося вистоювати й виживати поступово, як і все українське суспільство.
Валентина ХАРХУН
Цю телефонну розмову я згадую мало не щодня з самого початку повномасштабного вторгнення, коли одна за одною посипалися новини про руйнування музеїв і викрадання колекцій, коли стало зрозуміло, що Росія цілеспрямовано знищує культурні інституції, все те, що працює на формування української ідентичності. Виникає питання: що ми вже втратили і як це відшкодувати й відбудувати? Чи музеї – це лише об’єкти атак, чи вони можуть щось протиставити цій війні, тобто бути суб’єктами процесу визвольної війни? Як музеї і музейні працівники виживають під час війни? Що нового привнесла велика війна в розуміння ролі й ваги музеїв? Зрештою, які образи російсько-української війни почали формувати українські музеї? Над цими питання я планую поміркувати в цьому дописі, підсумовуючи річний музейний досвід.
За даними Міністерства культури та інформаційної політики, на 25 грудня 2022 року збитків зазнали 1189 об’єктів культурної інфраструктури, із них музеїв та галерей 63 одиниці (22 зруйновано, 41 пошкоджено), з них більшість припадає на Донецьку (37%) та Харківську (11%) області. За цими сухими, але такими вражаючими цифрами історія непомірних втрат.
Іванківський історико-краєзнавчий музей у центрі громади Київської області смт Іванкові, в якому демонструвалися та зберігалися зібрання матеріалів і предметів з історії, культури та персоналій колишнього Іванківського району.
Іванківський історико-краєзнавчий музей одним із перших потрапив на газетні шпальти, коли 25 лютого в результаті бомбардувань він майже повністю вигорів, і були підозри про втрату картин Марії Приймаченко. І хоч згодом виявилося, що картини врятовані, однак інші цінні експонати втрачені назавжди, як і будинок, що потребує капітального ремонту. На тлі важких новин про оборону Маріуполя трохи губилася інформація про музейні втрати в цьому місті: 21 березня 2022 був знищений Державний художній музей імені Куїнджі, а також краєзнавчий музей. Знищені музеї та велика частина їхніх колекцій тільки доповнили апокаліптичний образ міста, зруйнованого російськими військами. Ще один дуже важливий приклад – Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди в селі Сковородинівка, у який 7 травня 2022 влучила російська ракета. Ця втрата посилювалася тим, що 2022 рік знаменний 300-річчям великого українця. Замість того, щоб музей став центральним місцем для відзначення цієї дати, він став руїною і одним із найбільших поширюваних візуальних прикладів російських руйнувань. Мабуть, найбільш трагічним повідомленням про втрату музею стала новина про Куп’янський краєзнавчий музей, зруйнований 25 квітня 2023 р.. Разом із музеєм загинули його директорка та співробітниця, завдяки старанням яких музей вдалося врятувати протягом російської окупації.
Рами з-під викрадених у Херсонському художньому музеї картин. Фото: nbcnews.com
Окрім знищення українських музеїв, росіяни відзначилися крадіжками музейних експозицій. Російські війська пограбували або пошкодили понад 30 музеїв, із них найбільше в Херсоні, Маріуполі та Мелітополі. Серед найбільших втрат згадуються картини з Херсонського художнього музею та скіфське золото з Мелітопольського краєзнавчого музею. Як зазначають очевидці, це був не випадковий грабунок, здійснений одним солдатом, а ґрунтовно організований і завчасно спланований вивіз цінних експонатів за участю експертів. Голі стіни Херсонського музею вражають не менше за руїни музейних будинків, тільки поглиблюючи мартирологічний список втрат культурної спадщини. Оцінюючи втрати українських колекцій, експерти видання Нью-Йорк Таймс зазначили, що це найбільша крадіжка предметів мистецтва з часів Другої світової війни. Залишається сподіватися, що міжнародне експертне середовище сприятиме поверненню втраченого до українських музеїв.
Серед викраденого в Україні окупантами є й унікальні скитські предмети, датовані ще IV століттям до нашої ери. Фото: nbcnews.com
Якщо можна знайти хоч щось позитивне в цій жахливій інформації про музейні втрати, то це посилена увага громадських організацій, державних структур, медіа й українського суспільства. На початку березня 2022 року було створено громадську організацію «Штаб порятунку культурної спадщини України», мета якого – це музейна оборонна ініціатива. Штаб займається убезпеченням музейних колекцій від втрат, проводить рятувальні операції та фіксує злочини проти культурної спадщини. У квітні 2023 року штаб провів конференцію, на якій прозвітував про експедиції в регіони, які зазнали найбільших руйнувань. На сьогодні штаб – це найперша та найефективніша структура, яка займається питаннями культурної спадщини й активно допомагає Міністерству культури та інформаційної політики у фіксації злочинів та відновленні музеїв. Наразі міністерство веде реєстр втрачених і пошкоджених культурних інституцій, визначає кошторис відшкодування і закликає донорів підтримати реставраційні роботи. Воно також створило робочу групу Art Sanct Task Force для відстеження торгівлі предметами мистецтва, які були вкрадені росіянами.
Треба також відзначити, що українські медіа доволі активно пишуть про проблему втрати культурної спадщини. Судячи з дописів та коментарів у соціальних мережах, це питання обговорюється не тільки спільнотою експертів, а й звичайними громадянами, які переживають втрату музею як особису трагедію. Нарешті стало зрозуміло, що музей – це не просто споруда, не просто абстрактна «культурна спадщина», це осердя того, ким ми є. Війна і втрати підсилили розуміння музею як чогось надважливого і для суспільства загалом, і для кожного з нас. Тому кожну втрату музею ми переживаємо як втрату близької людини на фронті.
Фокусування уваги на музейних втратах, безумовно, має велике стратегічне значення: документування злочинів у сфері музейництва додає особливих фарб до створення потворного образу ворога, його безкультурності. Якщо ж говорити про правове поле, то ця інформація буде помічною для притягнення до відповідальності й повернення втрачених музейних колекцій. Однак цей фокус несправедливо відтісняє на задній план роль музеїв як культурних суб’єктів під час війни.
Музей "Територія терору" у Львові.
Ця суб’єктність має широкий спектр. Починаючи, наприклад, від щоденності музеїв в умовах війни. Ольга Гончар, директорка Музею терору у Львові в інтерв’ю Суспільному детально описала, як виживають і працюють музеї сьогодні. Ті, хто втратили музейний будинок, клопочуться про збереження експозиції та відновлення будинку. Евакуйовані музеї та ті, які їх приймають, міркують, як ужитися в одному просторі. Майже всі музейні установи мусять забезпечувати власну життєдіяльність за умов відсутності світла, тепла та зв’язку. І все це відбувається в ситуації критичного браку коштів на фінансування культури. Тому звичайне повідомлення «Під час воєнного стану музей працює» – це і про опірність, і про нові способи виживання та вживання у нові умови.
Одеський художній музей
У своєму репортажі про Одеський художній музей Ганна Щокань розказує, як розвивалася політика установи впродовж року: від голих стін, коли була евакуйована велика частина колекції, до трьох амбіційних виставок: «Голодомор очима українських художників у колекції Моргана Вільямса», «До війни» та «Мова війни». На відкритті останньої зібралося більше 300 осіб, що засвідчує інтерес до виставки і музею як такого. Окрім того, музей забрав скандальний пам’ятник Катерині ІІ, який був демонтований із центру Одеси, і планує мистецькі проєкти над переосмислення історичної особи з використанням деколонізаційних практик. Кирило Ліпатов, голова наукового відділу музею, міркуючи над головними місіями музею на сучасному етапі, зазначив: «Перша – збереження колекції Одеського художнього. Якісь заходи вже зробили і продовжуємо, готуємося до різних сценаріїв розвитку подій. Друга – архівація українського мистецтва воєнного часу. Розпочали великий цикл виставок українських художників, які працюють під час війни, створюють рефлексію, візуальну мову, якою потім розмовляє всі інше українське суспільство. Цією візуальною мовою користуються і за кордоном, куди виїхало багато українських художників, художниць. Вважаю, що українське суспільство дуже потребує цієї художньої рефлексії».
Victoria Museum в Києві
Наведені приклади стосуються державних чи муніципальних музеїв, які отримують підтримку держави чи місцевої влади хоча б на рівні інструкцій, а як щодо приватних? З самого початку війни я спостерігала за фейсбук-сторінкою Вікторії Лисенко, бізнесвумен і засновниці Victoria Museum, який швидко потрапив у short-list кращих європейських музеїв за версією EMYA. Пані Вікторія старалася балансувати і враховувати загрози, то відкриваючи, то зачиняючи свій музей у центрі Києва. Якщо поглянути на її фейсбук-сторінку, то можна добре зрозуміти, що переживає приватний музей у час війни, а особливо, як він спілкується з відвідувачами. Ця історія спілкування – найбільш вражаюча, бо вона засвідчує, що музейна справа жива. 2 травня на фейсбук-сторінці пані Вікторія написала: “Останнім часом неймовірно багато «палива для продовження руху» я отримую від людей і їхнього зворотного зв’язку. Відвідувачі мого музею – щедрі, позитивно налаштовані, ті, яким всього, у найкращому сенсі слова, достатньо. Вони щирі, відверті, сміливі продовжувати жити навіть в нашій жахливій реальності війни. Тільки вдуматися, що у квітні [2023] Victoria Museum встановив абсолютний рекорд навіть у порівнянні з довоєнним часом, його відвідали 1364 людини, кожна з яких особистість зі своєю історією, переживаннями та одночасно тягою до культури. […] Я дякую кожному, хто знайшов час, таких позитивних відгуків я жодного разу не отримувала за 6 років роботи музею».
Хтось може зауважити, що це буденність, у чому тут особливість? Якщо б ішлося про мирні часи – звісно, нічого особливого. Але йдеться про воєнний час, коли саме ця буденність звучить як життєствердження: нехай і з обмеженнями, але музеї функціонують, вони приваблюють відвідувачів, а значить виконують свою культурну місію.
Музей-будинок Дмитра Чижевського в Олександрії на Кіровоградщині відкрили в липні 2022 року
Ще один аспект суб’єктності музеїв – їхня поява. Знову ж таки, в мирний час це звичайна практика, крім того, підготовка до відкриття музею може займати не один рік, – однак за умов війни поява нового музею набуває нової символічної ваги. За інформацією Суспільного, за 2022 рік в Україні почали працювати кілька нових музеїв: музей української культури в селі Михайлівка на Одещині, музей меду у Великій Писарівці на Сумщині, музей-будинок Дмитра Чижевського в Олександрії на Кіровоградщині та два інтерактивні музеї науки у Чернівцях та Львові. Ці музеї дуже різні в сенсі експозиційної стратегії, основної експозиційної ідеї та орієнтації на відповідного відвідувача. Два перші створені за приватної ініціативи, вони аматорські й настановчо україноцентричні. Інтер’єри української сільської хати та бджільництво – що може бути українськішим за ці дві теми? Новий музей в Олександрії повертає для місцевого відвідувача пам'ять про одного з найвидатніших мешканців міста – всесвітньовідомого науковця Дмитра Чижевського. Музеї науки втілюють лого «майбутнє за тобою». Поява нових музеїв, які професійно й по-аматорськи утверджують українську культуру, говорять про її майбутнє, – явище, що символізує нашу опірність і життєствердність.
Музей меду у Великій Писарівці на Сумщині
Дискусії та роль сучасного музею, його завдання й цілі – це ще один чинник, який працює на суб’єктність музеїв у країні, що воює. Звісно, критики можуть докинути, що зараз не час для реформ та значущих трансформацій, які можуть похитнути й так критичну ситуацію в музейній справі. З іншого боку, зараз історично важливий момент переосмислення ролі музеїв, їхніх експозицій, котрі в багатьох музеях, зокрема краєзнавчих, не зазнали значних змін за останні тридцять чи більше років. Серед низки різних ініціатив я виділю дві.
Перша – це дискусія навколо Музею Голодомору, яка викликана позовом колишньої директорки проти Міністерства культури та інформаційної політики, яке звільнило її від виконання посадових обов’язків. Скандальна за своїм змістом ситуація, та ще й у 90-ту річницю пам’яті про Голодомор, у своїй суті дуже дражлива й неприємна. Проте саме вона актуалізує питання музейного менеджменту, ролі директора й колективу, і найважливіше – змушує замислитися над питанням, що таке сучасний музей. Те, як музейний колектив гідно реагує на нестандартну ситуацію, працюючи над успішними проєктами, заслуговує на повагу (більше про проблему тут).
Друга подія – панельна дискусія «Голоси порожніх музеїв», яка відбулася 29 квітня 2023 за участю виконувачки обов’язків керівника музею Ханенків Юлії Ваганової та заступниці директора з розвитку Одеського художнього музею Олександри Ковальчук. Учасники міркували над питаннями, що може і що повинен робити музей під час війни. Де сьогодні українська культура для світу і для нації? Чи існує музей без експозиції? Чи може музейна робота конвертуватися в джевеліни? Коли припиняє існувати музей? Такі й подібні дискусії вселяють надію, що українські музеї не перестають бути дискусійними майданчиками для осмислення потенційно важливих питань музейної сфери, – а отже живлять її новими авангардними ідеями, новими експозиційними стратегіями та практиками завойовування відвідувача.
Говорячи про суб’єктність музеїв під час війни, експонування цієї самої війни мусить розглядатися як окрема і чи не найважливіша тема. Її особливість полягає в тому, що музеї створюють образ війни безпосередньо під час бойових дій. Це великий виклик, який передбачає певні ризики, такі як проблема дистанціювання від події, яка ще не завершилася, складність в експонуванні трагічних та травматичних подій, поспіх та аматорство. До повномасштабного вторгнення українські музеї вже мали чималий досвід в експонуванні російсько-української війни. Я б хотіла зупинитися на трьох визначних прикладах.
Музей «Громадянський подвиг Дніпропетровщини в подіях АТО».
Перший – це тематичні музеї. «Громадянський подвиг Дніпропетровщини в подіях АТО» функціонує як філія Дніпропетровського національного історичного музею ім. Дмитра Яворницького. Фейсбук-сторінка цього закладу має промовисту назву – «Перший музей АТО в Дніпрі», підкреслюючи в такий спосіб свою першість в освоєнні цієї теми. Музей складається з двох частин. Зовнішню експозицію «Шляхами Донбасу» відкрили 25 травня 2016. Вона створює образ «географії» війни: дорожні знаки з населених пунктів Донбасу – тих, які вивчив кожен українець із новин про війну, – формують основний композиційний стрижень експозиції. Відвідувачеві начебто надається можливість «пройтися» цими населеними пунктами й відчути, що вони пережили. Експозиція наповнена розбитими транспортними військовими засобами: це головні свідки війни й документи значних руйнувань, за кожним з них – трагічна історія, яку можна дізнатися з розповіді гіда. Дві частини експозиції найбільше емоційно важливі. Одна з них присвячена обороні Донецького аеропорту й українським кіборгам. Інша – скульптура «Вдячність», яку створив харків’янин Володимир Райченко: дівчинка простягає яблуко солдатові як подяку. У цій скульптурі відображена історія українського солдата, який, рятуючись із Іловайська, врятував дівчинку, родину котрої розстріляли ополченці.
Внутрішню експозицію відкрили пізніше – 23 січня 2017 р. Вона складається з трьох залів, перший з яких присвячено бійцям, медикам, волонтерам та іншим учасникам бойових дій. Друга зала – зала пам’яті, де зберігаються фото та речі загиблих. Ці два зали показують, як важко працювати з «живою історією», відсортовувати інформацію та відповідно її представляти. У них стає зрозуміло, що період «накопичення» матеріалу все ще триває, бо триває сама подія. В інтерв’ю співробітники музею діляться тим, як важко переживати втрати разом з родинами, які приносять речі своїх загиблих родичів і хочуть, щоб їх пам’ятали. Тому експозиція «перевантажена» історіями, намаганням назвати всіх і розказати про все, що в результаті емоційно утруднює сприймання й виснажує відвідувача. Третя зала – це найважливіша частина експозиції, це визнають як співробітники, так і відвідувачі. Це панорамна зала, де у форматі 360 на чотири стіни одночасно проектується зображення з десяти проекторів – так демонструється 25-хвилинний фільм «Дніпро – форпост України».
Я відвідала цей музей восени 2019 року. Мені пощастило доєднатися до групи старшокласників, яким проводив екскурсію поранений військовий. Як викладач, я знаю, наскільки важко зацікавити цю вікову групу та знайти той ракурс розповіді, котрий зрозумілий та цікавий підліткам. У музеї АТО я стала свідком того, як щира й відверта розповідь (а радше бесіда) військового, який і розповідав про «географію» війни, і поділився тим, що вона значить особисто для нього, – може мати абсолютно феноменальний ефект співчуття/співпереживання в підлітків. Цей ефект помножився в декілька разів після перегляду документального фільму, який досягається повним зануренням в події: глядачі сидять на підлозі, а на чотирьох стінах відображуються впізнавані й не знані досі події війни. Фільм настільки вражає, що в кінці плакали і дорослі, і діти. А потім підлітки почали по черзі обіймати військового гіда. Зізнаюся, що мої відвідини музею АТО в Дніпрі закарбувалися в пам’яті до найменших деталей, а за останні десять років я відвідала сотні музеїв у багатьох країнах світу.
Музей АТО в Кривому Розі
Незабаром за прикладом музею в Дніпрі почали з'являтися інші тематичні музеї. У 2018 році в Кривому Розі відкрили музей АТО у школі. Він демонструє військові артефакти та битву за Донецький аеропорт. Наразі музей перейменовано на музей російсько-української війни та розширено експозицію.
У 2021 році у Збаражі відкрився музей російсько-української війни, який зініціювали ветерани війни, активісти та містяни. Ідею відкриття цього закладу подав Володимир Голоднюк, батько героя Небесної Сотні Устима Голоднюка. Як повідомляється, музей буде розширено і включено події Помаранчевої революції. Такий підхід – тобто висвітлення двох подій як основоположних у сучасній історії України.
Після повномасштабного вторгнення тематичних музеїв російсько-української війни побільшало. Зокрема 27 лютого 2023 у Сокиринцях Чернівецької області відкрили музей російсько-української війни. Серед експозицій – галерея міст-героїв України, яка нагадує «географічний» принцип, використаний у дніпровському музеї. Також там показані особисті речі жителів громади, які загинули на війні, та військова атрибутика – знову ж тенденції, заявлені в дніпровському музеї. Однак музей у Сокирянах починає працювати з іншими темами, які привнесло повномасштабне вторгнення, і зокрема однією з найтрагічніших «діти – жертви війни». Поява музею в Чернівецькій області, одній з найвіддаленіших від лінії фронту, дуже симптоматичне: вона символізує всеукраїнський масштаб музеєфікації війни і бажання окремих громад та локальних активістів працювати з темою сучасної війни в музейному просторі.
Музей російсько-української війни у Сокиринцях Чернівецької області
Другий приклад формування образу війни в музеях стосується не конкретного музею, а радше тенденції. З початку війни в 2014-му багато історичних та краєзнавчих музеїв із різних регіонів України почали документувати російсько-українську війну, включаючи її в постійні виставки. Згадки про війну з неодмінним експонуванням воєнних артефактів, зібраних співробітниками музею, мобілізованими на фронт чи військовими односельцями, можна знайти як у Національному музеї історії України, так і в краєзнавчому музеї райцентру. Мені невідомо, чи були якісь директивні документи, які зобов’язували б музейників різних рівнів включати інформацію про російсько-українську війну до експозицій. З моїх польових досліджень музейних експозицій та інтерв’ю з музейниками випливає те, що вони усвідомлюють вагу та необхідність експонування сучасної війни, тому самі ініціювали створення хоча б «куточка» в музеї, який би розповідав про війну. Приміром, частина експозиції в Ужгородському музеї, присвячена подіям Майдану та російсько-української війни, подає загальні відомості про цю подію, говорить про місцевих героїв, які поклали своє життя за волю України, та представляє артефакти з поля бою. Тією чи іншою мірою така композиція у створенні образу війни характерна для більшості музеїв. Її особливість полягає в тому, що відбувається первісне «накопичення» матеріалу та «документування» війни через артефакти. Звісно, таким експозиціям бракує селективності та рефлексійності. Для провінційних історичних та краєзнавчих музеїв існує ще одна дуже важлива проблема: їхні експозиції чи їхні частини всуціль радянські, які за тридцять років української незалежності не були переглянуті й модифіковані. Тому інформація про сучасну війну може сусідити з експозицією про «велику вітчизняну війну», тобто поєднує в одному експозиційному просторі непоєднувані речі: російські міфи й боротьбу проти них.
З часу повномасштабного вторгнення почастішали виставки в музеях, присвячені російсько-українській війні. Наприклад, Кіровоградський обласний музей вже в травні 2022 р. відкрив виставку «Воєнні злочини російської армії на території України», яка складалася з авторських світлин біженців і волонтерів. У серпні 2022 р. музей відкрив відразу дві тимчасові виставки. Виставка «Блок пам’яті» пересувна і складається з ящиків з-під патронів, які містять речі і нагороди двадцяти місцевих військових, які загинули з 2014 по 2022 рік. Друга виставка «Україна: полум’я війни. 2014–2023» документує перші пів року з моменту повномасштабного вторгнення. Вона демонструє мапу першого дня російського вторгнення, фотографії знищеної «Мрії» та російського танка біля Чорнобильської АЕС, тобто озвучує головні теми початку війни. Вона також подає інформацію місцевих втрат – як людських, так і інфраструктурних. Наразі музейники активно збирають та поповнюють фонди, плануючи створення музею російсько-української війни як окремий відділ обласного краєзнавчого музею. Прикметно, що в Кропивницькому існує ще одна організація, яка займається меморалізацією війни. Ідеться про «Krop:hub», який зберігає півтори сотні трофеїв з поля бою.
Третій приклад: від початку російсько-української війни кілька столичних музеїв прагнуть бути лідерами в освітлені та експонуванні події. 1 квітня 2023, на річницю звільнення села Ягідного Чернігівської області, Національний музей історії України зробив виставку «Концтабір Ягідне», яка документує злочин російських військових проти цивільного населення. Вона оповідає про перебування мешканців села в тісному приміщенні підвалу школи, де їх тримали російські окупанти протягом майже місяця. Сама виставка нагадує спуск до підвалу, де можна побачити фото з мирного життя школи, малюнки, створені до та після окупації. До речі, виставка, як і спроби меморалізації, в самому Ягідному викликають критичні зауваження, виявляючи одне з найважчих завдань для майбутніх проєктів меморалізації трагічних подій та травматичних місць.
"Концтабір Ягідне". Чернігівська область
Ще один лідер у меморалізації війни Національний меморіальний комплекс героїв Небесної сотні музей Революції гідності у 2018 організував виставку «Війна поруч» – проєкт добровольця-документаліста Олеся Кромпляса, що включає фотовиставку «Звільнення Маріуполя. Літо війни» та експонування металевих вуличних скульптур. У 2021 музей став співзасновником дводенного воркшопу, присвяченого зображенню російсько-української війни в музеях. З часу повномасштабного вторгнення музей реалізував кілька експозиційних проєктів, які виставлялися в різних музейних та урбаністичних просторах. «Війна за ідентичність. Сила опірності культури» стала результатом експедицій у регіони, які найбільше потерпіли від окупації. Основу експозиції становлять свідчення руйнувань, а також спротиву українців. Виставка «Інфоспротив» розповідає про види інформаційної відсічі російському ворогу, починаючи від радянського часу, з особливим акцентом на сучасні події. Виставка «Рашизм – це...» на 16 плакатах розповідає про характерні риси рашизму, як-от культ вождя, імперський реваншизм, ксенофобію, варварство та прагнення знищити культурну спадщину. Виставка «Потенційно (не)прийнятний контент» представляє серію робіт Стаса Жалобнюка, виконаних під час російсько-української війни. Вони подають рефлексії на травматичні події, такі як звірства в Бучі, новини про злочини окупантів та ін. Інша виставка «The War Is Not Over Yet» розповідає про журналістів, які загинули або постраждали від воєнних дій. Виставка «Український Фенікс. Васильківська майоліка» розповідає про легендарного керамічного півника з Бородянки. На фотовиставці «Соледар. Сіль. Війна» представлені два образи міста – мирного та знищеного війною.
Музей історії України у Другій світовій війні з 2014 року найактивніше претендує на лідерство у музейному експонуванні російсько-української війни. Із 3 квітня по 6 травня 2022 року команда музею здійснила подорожі до щойно визволених населених пунктів Київщини та Чернігівщини, зібравши багато автентичних експонатів, 1776 з яких увійшли до виставки «Україна – розп’яття», що відкрилася 8 травня 2022. В анонсі виставки зазначено, що «уперше у світовій музейній практиці створено стаціонарну експозицію про війну в реальному часі й під час війни, яка триває». Виставка складається з двох частина, перша з яких «Орда» розповідає про російську пропаганду, військове спорядження, зброю та побут російських солдатів. Друга частина представляє дві локації: власне «Україна – розп’яття», куди ввійшли врятовані духовні та культурні пам’ятки, друга локація «Укриття» розповідає про 37 днів життя в гостомельському бомбосховищі. Ця виставка отримала чи не найбільшу медійну підтримку: тільки станом на 7 червня 2022 р. у вітчизняних та іноземних ЗМІ оприлюднено 63 відгуки та коментарі. У 2023 р. виставка розпочала міжнародне турне, зокрема була експонована у Нью-Йорку.
4 червня 2022 музей відрив мультимедійний проєкт «Діти» – це мартиролог дітей, загиблих у період повномасштабної російсько-української війни. «Захисники» – ще одна виставка про війну, присвячена героїчним українським воїнам. Директор музею разом із фотографом відвідали лінію фронту, де зробили фотографії оборонців України. Окрім того, музей презентував кілька виставок, які так чи інакше презентують тему війни, – це «Обереги з війни», «Музейний фронт», «Ленд-ліз. Перезавантаження», «Сто днів. Війна очима дітей».
Виставки в столичних музеях засвідчують готовність музейників працювати з різними темами й репрезентувати ширше коло образів. Упадає в око, що окрім українських героїв війни, приділена увага ворогові, образ якого принижується. Серед жертв війни все частіше вирізняється окрема група – діти. Окрім комбатантського образу війни й образу солдата, представляється також цивільні та їхні рецепти виживання. Важливо також те, як осмислюються буденність і роль символів війни, як-от бородянський півник.
ВИСНОВКИ:
За майже 15 місяців війни музейна сфера України пережила значні катаклізми. Руйнування музеїв, убивство музейників, грабунки музейних експозицій – це лише невеликий перелік втрат, яких зазнали музейна спільнота і все українське суспільство. За цей час музеї та музейники навчилися не тільки виживати за умов постійних бомбардувань та фінансових колапсів, а й відкривати нові музеї та нові експозиції, засвідчуючи в такий спосіб свою опірність та життєздатність. За умов війни стало зрозуміло, наскільки музеї важливі, наскільки вони необхідні для нашого самоусвідомлення: саме тому багато музеїв, які працюють у штатному режимі, відзначають неймовірне зростання кількості відвідувачів. Це дає надію на ревіталізацію музейної сфери та на довгоочікувані реформи.
За останній рік стало особливо ясно, наскільки музеї є важливими у формуванні образу війни. Сьогодні вже зрозуміло, що російсько-українська війна і майбутня перемога України будуть найважливішими темами для меморалізації на десятиліття. Саме тому і столичні, і провінційні музеї намагаються активно її розробляти навіть в умовах незавершеної війни, у певному сенсі конкуруючи за першість у її висвітленні, в опрацюванні нових тем та знаходженні нових стратегій її репрезентації. Залишається лише сподіватися на переможне завершення війни, коли вона з сучасної історичної події перетвориться на музейний артефакт.
18.05.2023