Львів, 1. марта 1917.
Дискусія, яка цїлих три вечері вела ся в "Osterreichische Politische Gesellschaft" у Відни в справі відокремленя Галичини, в звязку з оголошеною рівночасно спільною проґрамою Нїмецького національного Союза і Христіянсько-соціяльного Союза, як також в звязку з голосами польської преси з сього приводу, — заслугує на те, щоби звернути на неї докладнїйшу увагу й на основі згаданого матеріялу розглянути теперішний стан сеї справи, зокрема становище Нїмцїв, Поляків і Українцїв.
Коли хто, то власне ми, Українцї, які рішуче відкидаємо відокремленє Галичини, могли би придивляти ся висше зазначеним проявам зі злорадним до певної міри вдоволенєм, бачучи, як рішучі прихильники відокремленя Галичини — Поляки і часть Нїмцїв — попадають з сею справою в положенє, з якого не можуть знайти виходу.
Пригадаймо собі історію відокремленя Галичини:
Коли показало ся, що конституційного устрою монархії Габсбурґів не можна перевести так, як се плянував жовтневим дипльомом польський державний муж на становищи австрійського мінїстра, ґр. Аґенор Голуховський, себто, щоб кождий "край" творив до певної міри самостійну державу, получену з иншими краями-державами тільки слабким федеративним звязком, та що такою дорогою Поляки не перемінять Галичини в польський державний орґанїзм, — тодї польська більшість галицького сойму при протестуючій неприсутности представників українського народу ухвалює "галицьку резолюцію" з 24. вересня 1868 р., якою домагається "відокремленя" Галичини на взорець державно-правного становища Хорватії в угорській державі. Також се домаганє — що до його державно-правних форм — не було здїйснене, хоч de facto вдало ся Полякам осягнути таке упривілеєне полїтичне становище в державі, що Галичина стала відокремленим від решти держави суррогатом польського державного орґанїзму. З того часу пануюча польска партія відокремленя Галичини в розуміню законного управильненя державно-правного положеня Галичини в державі не висувала; за те відокремленє Галичини остало далї ідеалом польських демократичних партій, які зі змаганєм до демократичних реформ звязували змаганє до що-раз більшої незалежности.
Дуалїзм з 1867 р. — зі становища австрійських Нїмцїв, до того часу елєменту, пануючого в цїлій монархії Габсбурґів, — мав за цїль подїлом монархії на дві держави і відступленєм панованя в угорській державі Мадярам забезпечити в Австрії полїтичне панованє Нїмцїв. Як Мадяри зробили уступку Хорватам, так Німцї згодили ся на польське панованє в Галичинї, щоб таким способом забезпечити собі панованє в державі. Та згодом почало показувати ся, що рахунок, зроблений в 1867 р., починає що раз більше заводити, що Чехи й південні Славяни роблять полїтичне становище Нїмцїв що раз більше непевним, а на Поляків можна числити на стільки, на скільки вони за се діставати-муть що раз більші уступки. Тоді нїмецький національний радикалїзм висунув клич: "Los von Gаlizіеn" — клич відокремленя Галичини в нїмецькім інтересї, щоби по усуненю поляків від впливу на державні справи австрійські Німцї могли успішно держати своє становище в державі супроти Чехів і південних Славян.
В цїсарськім відручнім письмі з 4. падолиста 1916 р. не знаходимо слова "відокремленє": в нїм говорить ся про "наданє краєви Галичинї права самостійного уладжуваня своїх краєвих справ". Одначе реформу, яку заповідало се письмо, і польська і нїмецька сторона охрестили зараз відокремленєм Галичини, бачучи в сїм письмі навязанє — Поляки до "галицької peзoлюції" з 1868 р., Нїмцї до клича "Los von Galizien" з 1890-их і 1900-их рр.
Оголошенє цїсарського письма з 4. падолиста 1916 р. викликало серед Поляків ентузіязм, серед Нїмцїв — вдоволенє, яке казало їм забути про українську справу. Тільки орґан христіянсько-соціяльної партії "Reihspost" старав ся надати цїсарському письму інтерпретацію, що воно рішеня української справи не пересуджує та що з нього можна вивести нове упорядкованє Галичини в дусї українського становища.
Безпосередно по оголошеню цїсарського письма з 4 падолиста 1916 р. і Поляки і Нїмцї при кождій нагодї заявляли, що заповіджена в нїм реформа повинна бути переведена як найшвидше. Польське коло зарядило працю над проєктом відокремленя Галичини; Нїмцї також радили над сею справою і конферували з правительством.
Одначе перевести відокремленє Галичини так, щоб обі сторони були вдоволені, річ дуже трудна, коли не неможлива. Виказала се між ин. згадана дискусія. Нарис відокремленя, з яким — очевидно в дусї інтенцій польського кола — виступив пoc. Гальбан, признали всї нїмецькі бесїдники, між ними члени Нїмецького національного Союза, неможливим до принятя.
З другої сторони на проґраму, яку оголосили спільно Нїмецький національний Союз і Христіянсько-соціяльний Союз і в якій говорить ся, що при розширюванні автономії Галичини треба уважати на те, щоб воно не довело до розвільненя державної злуки, і забезпечити інтереси держави, особливо війскові, фінансові і господарські, — зробила польська преса таку квасну міну, що видно, що Полякам відокремленє Галичини по нїмецькій рецептї зовсїм не усміхаєть ся. Ще кваснїйшу міну, а навіть обуренє викликали в польській пресї виводи нїмецьких бесїдників на згаданій дискусії.
В згаданій дискусії бачили ми характеристичну появу, як з одної сторони пoc. Лєвенштайн заявляв, що відокремленє Галичини не було зовсїм бажанєм Поляків, тільки принесло його Полякам цїсарське письмо з 4. падолиста 1916 р., а з другої сторони пос. Вабер виказував польське походженє ідеї відокремленя Галичини, щоб доказати, що воно не вийшло від Нїмцїв. Оба бесїдники мали рацію тільки через половину. Бо хоч австрійські Поляки хотїли в сїй війнї иншого полагодженя польської справи, то одначе відокремленє Галичини є дитиною "галицької резолюції" з 1868 р.; що до австрійських Нїмцїв, то часть їx перекувала польську ідею відокремленя Галичини в нїмецький клич "Los vоn Galizien!", отже не може випирати ся — що так скажемо — "співбатьківства" сеї ідеї.
При тім вивід пос. Левенштайна був тільки "ораторським арґументом", який не видержує річевої критики. Сей бесїдник сказав: "Ми не хотїли відокремленя Галичини, тільки злуки Галичини з Королївством під скиптром Габсбурґів." А чи тодї Галичина не була би "відокремлена", то значить, вилучена з дотеперішного австрійського державного звязку? Очевидно, що так! Адже по польській проґрамі Галичина й Королївство мали би творити окремий державний орґанїзм, який мав би бути або третьою рівнорядною частю Габсбурської монархії, або, коли б творив супроти Угорщини одну з Австрією цїлість, то його звязок з австрійською державою був би хиба слабкійший, нїж звязок відокремленої навіть по польській проґрамі Галичини. Отже Поляки в кождім випадку хотїли відокремленя Галичини; бажали вони тільки, щоб та відокремлена Галичина не вставала сама, тільки творила з Королївством одну цїлість. Що актами 4. падолиста 1916 р. утворено окремо польську державу з території російської Польщі, а окремо обіцяно відокремленє Галичини, на се була воля центральних держав, бо Поляки волїли з'єдиненє Галичини й Польського Королївства; але в кождім разї було і є бажанєм і змаганєм Поляків, щоби Галичину унезалежнити від Австрії.
Як взагалї в питаню, що зробити з Галичиною так і в згаданій дискусії велику ролю відгравало українське питанє. Ми вже зазначили, що цїсарське письмо з 4. падолиста 1916 р. Поляки зрозуміли як віданє українського питаня до їх виключного порішеня. Так мусїли сей акт зрозуміти й Українцї і заложили проти такого рішеня української справи рішучий протест. Нїмецькі партії, як згадано, волїли при сїй нагодї промовчати українську справу; тільки орґан христ.-соц. партії старався інтерпретувати цїсарське письмо так, що в його рамах можна сповнити також українське домаганє.
В згаданій дискусії українське становище виясняв пoc. Василько, за що посипало ся на нього обуренє польської преси, а також нїмецькі бесїдники виступили проти віддаваня рішеня української справи в польські руки.
Успокоїти Нїмцїв що-до української справи старав ся пос. Лєвенштайн, впевняючи їх, що "рішаюча сторона, до якої й Українцї мають довірє", стоїть на тім, що передумовою відокремленя Галичини є виясненє польсько-українського питаня, так, щоби край, увільнений від спорів, міг приступити до працї над своїм відродженєм, та що галицький сойм мусить бути здібний до працї, отже не може бути обтяжений українським питанєм.
Не знаємо, хто є та "рішаюча сторона", на яку покликував ся пос. Лєвенштайн, отже не можемо також сказати, чи маємо до неї довірє.
Можемо тільки сказати, що виясненє польсько-українського питаня може наступити не на основі плятформи відокремленя Галичини, тільки єдино на основі рівномірного трактованя польського й українського народу як рівновартних і рівноправних народів австрійської держави. Державно-правним висловом сього рівномірного трактованя може бути тільки утворенє для кождого з сих двох народів на його національній території окремої провінції з державно-правним ладом, який відповідав би державно-правній будові державної цїлости, отже для Українцїв утворенє окремої української провінції з української території Австрії.
Тільки таке полагодженє польсько-українського питаня буде справжним полагодженєм, і таку платформу мусять взяти носителї австрійської державної думки за вихідну точку своїх реформаторських плянів що-до Галичини.
[Дїло]
02.03.1917