Львів, 1 березня.
В часі, коли українська еміграція має завдяки перемозі Німеччини над большевицько-московським варварством щастя повернутися на рідну землю, залишену нею тому 20 літ, варто згадати про першу українську еміграцію, яка після невдачі гетьмана Мазепи мусіла з ним покинути Україну.
Битва під Полтавою 1709 р. рішила долю України на довший час. Гетьман Іван Мазепа, його союзник шведський король Кароль XII мусів з рештками своїх армій податися в Туреччину. На поразку Мазепи і Карла зложилося багато причин; українське простолюддя не розуміло великих намірів гетьмана Мазепи визволити Україну з московського ярма, слухало московських підшептів і подекуди неприхильно ставилося до змагань гетьмана. Також король Карло з'явився в Україні не в пору, бо саме тоді значна частина козацького війська була при московському війську, куди їх мусів Мазепа вислати ще перед приходом Карла в Україну. Ця частина мусіла, щоб не бути винищеною до ноги москалями, дальше слухати московських приказів. Цар Петро назначив їм гетьманом Івана Скоропадського (від його брата виводить свій рід Павло Скоропадський, гетьман 1918 року), який хоч і був учасником задумів Мазепи, прийняв гетьманський уряд в надії, що цим способом врятує для України рештки її самоуправи. Він і дійсно боронив пізніше Україну проти нових московських зазіхань. Так отже і в самім початку акція Мазепи через розлам в козацькому війську була засуджена на невдачу. Поразка під Полтавою остаточно вирішила війну в користь Москви і всі українці, що брали в ній участь по стороні Мазепи і Карла, побоюючись жорстокої пімсти на еміграцію.
З Мазепою пішло на еміграцію чимало видатнішої старшини, городового козацтва, а найбільш січовиків — запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка, завзятого ворога Москви. Числа цих всіх козаків годі докладно подати. Приблизно було їх около 10 може 15 тисяч. В Бендерах старий геть ман Мазепа помер 22 серпня 1709 року і його поховали в манастирі в Галаці. В справі вибору нового гетьмана були між козацтвом непорозуміння: городові козаки бажали на гетьмана небожа Мазепи Войнаровського, якого Мазепа, сам нежонатий, хотів бачити своїм наслідником і якому записав в спадщину велике майно — 180.000 дукатів. Мазепа, як передше Богдан Хмельницький, розумів, що українську анархію можна оховстати лише створенням дідичної, родової монархії, отже загально-національного авторитету, що став би понад всіми. Тому, що Войнаровський сам не мав охоти переймати булави в таку тяжку хвилину, а запорожці воліли гетьманом мати заслужено діяча Орлика і що за ним виповівся теж шведський король — тому Орлик став 5 квітня 1710 р. гетьманом і зложив присягу на гетьманський уряд. Пилип Орлик визначив теж своєю діяльністю політичний напрямок українській нації: при його виборі уложено статті, які лягли в основу першої списаної української конституції з 1711 року. На підставі цих статтей гетьман не мав бути самовладним володарем, але мав мати при собі тіснішу Генеральну Раду, а для рішення важніших державних справ Генеральну Раду, що мала тричі річно збиратися. Пилип Орлик доручив пізніше дальшу політичну діяльність свому синові Григові; в його планах була думка надати Україні форму конституційної родової монархії.
Українська мазепинська еміграція не тратила думки збройно виступити проти Москви і живо мобілізувала европейську думку проти Москви. Обставини складалися для України прихильно. Туреччина виповіла Москві війну і татарський хан згодився з козаками Орлика рушити походом в Україну, Гетьман Орлик видав до народу універсал, в якому закликав прилучитися до нього. І дійсно, на Правобережжі, в околиці Білої Церкви багато козаків та міщан підсилювали ряди Орликового війська. За це Лівобережня Україна не відгукнулась. Гетьману Івану Скоропадському Орлик запропонував приєднатися до боротьби проти Москви і навіть годився зректися булави в його користь. Та Іван Скоропадський не послухав. Він, видно, не довіряв союзникам Орлика, татарам, бо знав їхню зрадливість. Це незабаром виявилися слушним. Татари не так воювали проти Москви, як грабили мирне українське населення. Вони чинили українцям такі нелюдські жорстокості, що обурили проти себе всіх українців. Тому від Орлика відпали ці козаки, що до нього прилучилися і він з невеликим своїм військом мусів вертатися в Туреччину, огірчений і озлоблений на татарів.
Незабаром 1711 р. знову вибухла війна Туреччини з Москвою. Цар Петро загнався до ріки Пруту і тут його окружили турецькі війська. Від нехибної здачі врятувався Петро тим, що підкупив грубими грішми пашу, який і згодився випустити Петра. Тоді Петро мусів згодитися на умову, в якій була мова і про Україну, але так неясно, що і українці і цар Петро інакше її вияснили. Пилип Орлик твердив, що на підставі цього договору цар Петро мусів цілком вступитися з України, а Петро твердив, що про це не було мови і користаючи зі слабости турків таки з країни не вступився.
Гетьман Орлик надалі не переставав боронити прав України. В 1712 році видав він маніфест до европейський урядів, а також написав більший твір. Так бодай словом пригадав він, що українська справа не вмерла. Він виїхав до Швеції, де йому довелося жити в недостатку, бо вичерпана війною Швеція не могла дати йому належного удержання, хоч була до цього зобов'язана. І тут вів гетьман дипломатичну акцію проти Москви. Але коли 1721 р. Швеція заключила мир з Москвою, мусів гетьман Орлик покинути Швецію і податися через Европу до Туреччини. В цей час йому грозила небезпека від московських агентів, які хотіли його схопити і силоміць вивезти до Москви. Так зробили москалі з козацькими старшинами Войнаровським і Герциком. Орлик мусів поселитися в Солуні, де прожив 12 років. Турки не дозволяли покинути йому це місто. Гетьман мусів свою роботу для добра України обмежити до писання листів до різних европейських володарів, в яких вияснив українську справу. В цей час зв'язковим між европейськими володарями і гетьманом був його син Григор, що був на французькій дипломатичній службі і втішався великим довірям французького короля.
Українські козаки-емігранти поселилися в Олешках, в північній Таврії. Жилося їм тяжко, бо ніколи не були певними ні свого життя, ні майна від зрадливих татарів. Та вертатися в Україну, доки жив Гордієнко, не хотіли, бо знали, яка доля стрінула цих козаків, що повірили московським обіцянкам і здалися на ласку царя. Москва мучила родини козаків, що подалися з Мазепою і змушувала їх писати листи до козаків зі закликом вертатися. Ті, що заклик послухали мусіли тяжко каратися на Сибірі чи Москві, куди їх заслано. В 1733 р. туга за Україною взяла верх серед емігрантів, вони вернулися на Запоріжжя і цілком піддалися Москві. Так вони виявили нетерпеливість і гетьман Орлик гіркі докори за це чинив їм у своїм листі. Якраз тоді, 1734 р. вибухла війна татарів з Московщиною. Орлик надіявся ще раз видвигнути українську справу, але не маючи війська, не міг нічого вдіяти. Він помер 1742 р. в Ясах. Пізніше запорожці опам'яталися, шукали зв'язку з Григором Орликом та українська справа тоді вже затихла... Григор Орлик дістав від французького короля графський титул, а у французькому війську він дослужився ранги генерал-поручника. Визначився в різних боях і згинув в бою. З подружжя з французькою шляхтянкою він не мав дітей. Рід Орликів вимер на ньому.
Доля першої української політичної еміграції багато в дечому нагадує долю еміграції з 1920 р. Одна і друга зазнала чимало горя від зрадливих союзників, в одній і другій було якийсь час гасло — вертатися в рідний край, здавшись на ласку і неласку ворога — Москви. Але перша еміграція мала один провід і здорову політичну ідею, ідею гетьманів Хмельницького, Мазепи, Орлика.
[Львівські вісті]
01.03.1942