Межі

26 лютого відбудеться щорічна церемонія вручення «Оскарів», призів Американської кіноакадемії. Та незважаючи на те, хто ці призи отримає, номінації вже продемонстрували загальну направленість сучасного американського кіно, котре все більше залежить від вимог політкоректності. Тим самим, хитрим і дивовижним способом руйнуючи фундаментальне право громадян Сполучених Штатів, закріплене в конституції – «право на висловлення».

Лише побіжний погляд на список «оскарівських» претендентів виявляє одну характерну спільну ознаку: в більшості фільмів-номінантів головний план – соціальний, а головна проблематика – людські права. В такому разі тепер буде доречно розшифрувати приз Американської кіноакадемії як Особливий Соціальний Комітет з Актуальних Робіт, адже все виглядає так, що соціальне і актуалізоване – нова парадигма «Оскару». Очевидно, кіно від початку було віддзеркаленням дійсності, та чи лише цим воно і залишилося? На щастя, кіно не є однорідним, особливо американське. Втім, «Оскар» – авансцена цього кіно, його презентаційна, «товарна» частина, чим американці пишаються, чи, принаймні, хотіли б, аби пишалися інші.

Минулорічний скандал з повною відсутністю серед оскарівських номінантів 2016 року  чорношкірих акторів слушно кинув камінь в город тамтешнім кіно академіків. Бо абсолютним і непрощенним гріхом було пропустити, наприклад, Семюеля Л. Джексона в «Огидній вісімці», який на екрані вражаюче добре втілив саме зло. Гріхи вимагають покарання. Тож після кадрової чистки адміністративного апарату академії, ледь не на законодавчому рівні, прийняли новий вигляд світу під назвою «Оскар» – і він тепер буде базуватися на трьох китах правової системи: правах чорношкірих, правах жінок та правах геїв… Що не заперечує плавання між китами інших, дрібних рибин…

І не забуваймо: «Оскар» є премією за професійні здобутки, а за очікуваннями мистецьких досягнень – ласкаво просимо на кінофестивалі. Але і тут – на щастя чи на жаль – трапилися винятки.

«Приховані фігури»

«Приховані фігури» Теда Мелфі отримали три номінації, одна з яких – «за кращий фільм року». Героїчна і ледь не сенсаційна картина оповідає про трьох чорношкірих жінок, їх драматичний шлях в професійному житті та переможний фінал: саме за рахунок їхнього внеску в НАСА американці запустили до космосу свого астронавта… Поширені в США ‘60-х років дикі расистські погляди, які не були відомі в Україні, звісно, ставлять глядача на бік пригноблених жінок, викликаючи праведний гнів, та чи лише це потрібно для створення сильного фільму? Можливо, так, бо в американському суспільстві, де расизм і досі потужний, кожна стрічка подібного ґатунку – цивілізаційний акт. Що підкріплюється і касовим рекордом «Прихованих фігур»: скромні в постановочному плані, маючи 25-мільйонний бюджет, вони зібрали в США 145 мільйонів доларів. А всі решта країни дали тільки 21 мільйон.

Бо «Приховані фігури» скромні й у своїй драматургії: на перший план виведене педалювання сексистських і расових проблем (з комедійними ґеґами на цю ж тему) в чоловічому оточенні науковців НАСА, а другий план… практично відсутній. Як для голлівудської продукції (виробництво підрозділу мейджера XX Century Fox, компанії Fox 2000 Pictures), все виглядає доволі професійно і гладенько. Але цього б на «Оскар» було б замало, якби не актуальна тематика і соціально-політичне замовлення, зумовлене як загальним тлом американської історії, так і конкретним минулорічним скандалом. Адже «Приховані фігури» далеко не дотягують ні до тонкого «Шофера місіс Дейзі», ні до болючо-пронизливого «Балу монстрів», ні, тим більше, до масштабних «12 років рабства».

«Паркани»

Та «замовлення» соціуму США невблаганне і прямолінійне, тотожне «замовленню» в колишньому Радянському Союзі. Крім «… фігур» на «Оскар» номінували ще два фільми на цю ж тему – «Лавінг» Джеффа Ніколса і «Місячне сяйво» Баррі Дженкінса. Але інша «чорношкіра» стрічка, «Паркани» Дензела Вашінгтона, яка торкалась не дискримінаційних питань, а цілком відкритих, сімейно-побутових, була на голову вища своїх колег, принаймні за рахунок двох виконавців головних ролей. Вашінгтон і Віола Девіс втілили сімейний дует з усією силою артистичної майстерності, на яку тільки можуть бути здатні актори, що вже з кілька десятків років грають один з одним на сцені одну й ту саму п’єсу. Без крикливих моментів (крім крикливого чоловіка та дружини), «Паркани» зайвий раз доводять, що не обов’язково залазити на барикади з криками «ура», аби тебе почули. Хоча, якщо чесно, не всі в одну дудку грають: хтось лементує надаремне, а хтось створює землетрус, тільки б почули. Новий фільм Мела Гібсона – з таких.

«З міркувань совісті»

«З міркувань совісті» – голосне кіно в усіх сенсах. Спершу, через своє підґрунтя – через історію самого Гібсона, якого посеред нульових де юре і де факто вижили з семітського Голлівуду за антисемітську риторику. Повернення «блудного сина» є неординарним фактом, з подальшим питанням – йому дозволили повернутися (з вибаченнями) чи це виклик вовка, що зализав свої рани? Втім, не вступаючи в полеміку, варто зазначити – для американського та світового соціуму важливіше не відповідь на вищезазначене питання, а сам фільм. А в його основі такий же ж неординарний факт, як і повернення до Голлівуду Гібсона: факт вступу в армію за часів Другої світової хлопця, який не хотів брати до рук зброї, прагнучі не забирати життя, а їх рятувати. Звісно, кортить погратися в контекст і конспірологію, шукаючи зв'язок теми з життям режисера. Одначе істини таким чином не знайдеш, на відміну від істини у вчинках героя фільму, який чинив у такий спосіб в силу своїх християнських вірувань (без дядечка Фройда тут не обійшлося, і не сумнівайтеся). Тобто, з одного боку ми маємо позицію людини у захисті свої прав жити так і не інакше, а з іншої – позицію, що йде у розріз з позицією соціуму, актуальності, логіки – вбивати, бо йде війна. З цього кута зору «З міркувань совісті» виглядає палаючим серцем Прометея, з тою лишень різницею, що героя фільму не розіпнули, він залишився живим втіленням санітарської чесноти, бо витяг з поля бою 75 поранених. Додамо до цього монументальні батальні сцени, зняті з уповільненням масштабні вибухи та натуралістичні смерті солдат американської та японської армій. В результаті отримуємо ніби правильний, стандартний голлівудський продукт, тільки з нестандартним двигуном в основі сюжету.

Характерно, що найцікавішими і найбільш вагомими в планах сенсу і форми є фільми, далекі від політичних і соціальних баталій. Серед головної номінації – «Прибуття» Дені Вільньова, «Ла Ла Ленд» Даміена Шазаля і «Манчестер біля моря» Кеннета Ланергана. А серед номінантів на кращий іншомовний фільм – «Друге життя Уве» ХаннесаХольма і «Під піском» Мартіна Зандвлієта. Особливо рідкісним явищем тут є «Прибуття», як представника жанру наукової фантастики, і «… Уве», як фільму просто доброго, що розказує, мов казку, історію про людину, котра міняється від черствої до чуйної.

«Джекі»

В тому ж керунку й «Джекі» Пабло Ларрейна. Його взагалі треба поставити окремо, на п’єдестал, якщо хочете. Адже, безвинно проігнорований в номінації «кращий фільм», він робить ставку не на форму, в середині якої варяться герої, а на героїню, яка собою творить форму. Роботу Наталі Портман я міг би назвати центральною жіночою роллю минулого року. Вона не тільки стоїть над всіма попередніми ролями актриси, вона ставить серйозне питання до кінопідходу загалом: що важливіше в кіно – те, ПРО ЩО говорить артист, чи те, ЯК він це робить? Чи не очевидніше виділяти ЯК, бо, в такому разі, глядач, натхненний роботою актора, краще сприймає ПРО ЩО. Так чи так, Портман звернула конкретно мою увагу на особу з ім’ям Джекі Кеннеді значно сильніше, ніж актриси, що грали її раніше, Жаклін Біссет, Джинн Тріплгорн і Кеті Голмс разом узяті. Більше того, ця роль просто примушує – своєю фізіологічною психологічністю – згадати про всі ті часи, про Джона Кеннеді, його вбивство і подальші дні й роки після його смерті. Камера Стефана Фонтена за концепції Пабло Ларрейна залізає в очі Наталі Портман, в її пори, в її душу. За цим боляче спостерігати, це викручує суглоби, це скубе там, де неможливо почухати. І це діє. Бо правильно передає відчуття, почуття, біль, думки, розгубленість і відчай героїні, правильно – означає відчутно. А це і є головна ціль кіно. І якщо так розглядати – так відчувати – кіно, то у Портман просто немає конкуренток (хоча, треба віддати належне, Меріл Стріп у фільмі «Флоренс Фостер Дженкінс» чудова, власне, як і завжди).

Чи треба виходити за межі, коли твориш кіно? Гадаю, це не те питання, яке варто задавати творцям фільмів, номінованим на «Оскар». Професійність акторів-номінантів не викликає сумніву, ба навіть більше – захват: Кейсі Аффлек в «Манчестері…», Вігго Мортенсен в «Капітані Фантастик» чи Вашінгтон в «Огорожі» – вони блискучі актори. Як і згадана Віола Девіс чи Ніколь Кідман в «Левові». Перед режисером та продюсерами стоять інші завдання, і, власне, від них «танцює» саме кіно. Даррен Аронофскі, як продюсер «Джекі» (не зважаючи на його параноїдальні думки, свавілля та вередливість) – ось той, кого можна назвати творцем, бо він повірив в Ларрейна, який, у свою чергу, настільки вірив у Портман, що хотів знімати тільки її й більш нікого.

«Кубо і легенда самурая»

Чи Дені Вільньов: він не побоявся нав’язати продюсерам свій візуальний стиль в дорогому голлівудському колосі, і подвійно не прогадав: отримав номінації на «Оскар» і зробив касовий фільм зі зборами в майже 200 мільйонів доларів. Або Тревіс Найт, режисер і продюсер мультфільму «Кубо і легенда самурая». Хоч «Кубо» і провалився в прокаті, сам по собі він виглядає шедеврально, тим паче що зроблений в надзвичайно складній техніці лялькової анімації. Хто зна, що тепер з ним буде – може його компанія Laika Entertainment збанкротує і закони бізнесу видавлять його за ті межі, за якими вже нічого хорошого не має. Ці межі бувають різні. За одні з них десять років тому видавили Гібсона, за інші самостійно, з допомогою петлі на шиї, вийшов Робін Віллямс. Не самостійно, але через його гріхи (зґвалтування!) вивели, як за дужки, режисера «Народження нації» Нейта Паркера, як раніше, за вбивство, О. Джей. Сімпсона. Але ці межі добре всім відомі і зрозумілі. Ми їх сприймаємо, народжуючись в певній системі культурних та законодавчих координат. Теперішній «Оскар» пробує створити нові межі, які кіно раніше не торкалися. Принаймні в цивілізованому світі, де свобода вислову, свобода фільму, була більш-менш недоторканою. Та й нав’язування тем і цінностей завжди нівелювало нав’язуванні цінності.

До «Оскара» можна по різному ставитися, як і до самих американців. (Та чи так не до кожної премії чи народу?) Цьогорічні «оскарівські» перегони породжують цікаві думки про сьогодення, про участь в житті та в кіно політичних гасел і соціальних вимог. Поки ми, українці, знаходимося за межами цих перегонів і загалом світового кіно, варто звернути увагу на процеси, що проходять в недоступних для нас межах. І, можливо, перейняти їх, якщо не з бажання елементарно довідатися, де межі паркану, що нас відділяє від решти світу, то хоча б з міркувань совісті.