Львів, 23. лютого 1917.
Коли тому 75 лїт побачив Юлїян Романчук світло дня, виглядав світ значно, дуже значно инакше, нїж сей, котрий оглядають очі нашого поколїня. Панував тодї в Австрії цїсар Фердинанд; на вершку свойого значіня в державі і в Европі стояв Меттернїх; перша зелїзниця вперве появилась в Австрії на кілька лїт перед роком уродин Романчука; маса нашого селянства жила в ярмі панщини. В роках, коли Юліян Романчук учив ся пізнавати перші букви, глухим відгомоном відбивались у свідомости дитини чутки про жорстокі бої в Італїї, про повстанє в Угорщинї, про мартову революцію в такім тодї далекім Віднї. Імена нового цїсаря Франца Йосифа, Шмерлїнґа і полководця часу кримської війни так природно і самозрозуміло перелїтали попри уха кільканайцятилїтного хлопчика, як нинї оббиваються об слух наших синів ґімназистів імена цїсаря Карла І, Клима Мартінїца і маршалів нинїшної европейської війни. Вступаючого в академічне житє молодця привитали 60-і роки відомостями про першу сесію нової державної ради, за якими пішли що-раз нові, суперечні й помотані в собі звістки про безконечні правно-державні трудности у Віднї, про війну з Данїєю, про катастрофу під Садовою, про уродини дуалїзму, про передачу Галичини під польську автономію і — тай се мабуть було для світогляду і дїяльности будучого і нинїшного Романчука рішаюче — про Шевченка, "Кобзар", українство. В мужеський вік входив Романчук в порі, коли із збyдoвaнєм на француських боєвищах нової Нїмеччини доконала ся в історії европейського людства та преважна подїя, від якої розпочав ся той ряд фактів, котрий завершив ся (поки що) сьогоднїшною війною народів. Що потім було? Зріст польської сили в державі і польського впливу на долю нашого народу, Андраш, Гогенварт, Таффе і — як вони там називали ся — всї ті конструктори і деструктори полїтичного істнованя сеї монархiї і нашого в нїй істнованя... Переживав ті подїї Романчук вже зрілим мущиною, глядячи на них із того педаґоґічного, неполїтичного становища, яке йому судилось занимати у відбитій від світа, забутій і відсталій провінції австрійськик окраїн, тай оцїнював їх значінє тими засобами історичних і полїтичних мірил, які йому тут могли стояти до розпорядимости. Потім прийшли початки парляментарної дїяльности Романчука; Баденї і Кербер; нова ера і парляментарна виборча реформа, і всї инші імена і процеси, які не чужі вже й молодшому нашому поколїню, і які Романчук переживав у поважнім мужеськім віцї, а далї й сивоволосим старцем.
Старцем таким бачимо й знаємо Юлїяна Романчука нинї, коли наші внутрішні змаганя на тлї незалежних від нашої волї подїй знов винесли 75-лїтного Ветерана нашої полїтики на чоло нашого парляментарного заступництва.
Благословенно довгий вік, богатий всесторонною працею для свого народу; вік учителя, письменника, редактора, посла; вік трудівника невсипущого, до найменших подробиць пильного і солїдного; вдача розважлива, яка знає тільки одну пристрасть: безпристрастну твердість в держаню повіреного становища; характер чесний, чистий і самостійний; душа, якій доля позволила пережити в світї стільки подїй, як нїкому з нас, — таким Юлїян Романчук входить завтра в сїмдесять шестий вік житя. Нехай же в день сей Ювилят прийме найщирійші бажаня всього доброго на дальші й многі роки також від нашого видавництва, від "Дїла", в яке вложив Він стільки працї і якому прихильність Він зволив зберігти до нинїшного дня!
Відповідаючи вчора телєґрафічно на нашу скромну пригадку Своїх 75-их уродин, Голова Української Парляментарної Репрезентації звернув ся до українського загалу з зазивом до однодушного і згідного відданя наших почувань і дїл нашій Вітчинї. Змістом сього зазиву руководив ся Ювилят протягом цїлого жигя свого, лагодячи пристрасти, вирівнуючи противенства. Та може нїколи сей зазив не загомонїв з уст Юлїяна Романчука серед таких моторошно прикрих відносин нашого громадного слівжитя, як нинї. В хвили, коли поза плечима Юлїяна Романчука і при надуживаню його імени ведеть в українськім таборі безпримірна в своїй грубости кампанія проти горожанської й особистої чести людий, коли кождий день приносить нові причинки до тої розєзняючої роботи, яка на все останеть ся чорною плямою в історії полїтичної, моральної й естетичної культури деяких кругів нашої інтелїґенції наших днїв, з їх словесною і друкованою публїцистикою, — в такій хвили прилюдний зазив Юлїяна Романчука пронїс ся наче голос національної совісти.
Юлїян Романчук остав ся вірним собі. Та чи його голос остороги влучить туди, куди повинен влучити? Від відповіди на се питанє буде залежати богато з того, що в нашій країнї принесуть нам найблизші роки.
____________
Юлїян Романчук уродив ся 21. лютого 1842 р. в селї Крилосї під Галичем. Його батько Семен походив з міщанської родини зі Збаража і був народним учителем, мати Марія була дочкою священика о. Глинського. До народної школи ходив Романчук в селї Дулїбах коло Стрия, де батько був тодї на посадї, і в Стрию; перші дві ґімназіяльні кляси кінчив у Стрию, від III—VIII кляси ходив у Львові, де в 1860 р. здав з відзначенєм матуру. По скінченю фільософічного видїлу у Львові став Романчук учителем спершу в нїмецькій (1863 р.), потім в українській (1868 р.) ґімназії у Львові, де оставав весь час професором, аж доки в 1900 р. не спенсіонував ся. В 1861 р. оженив ся Романчук з дочкою радника Коцюби Лєокадією; подружє мало 4 дїтий, з яких троє вмерло, а один син, д-р Юліян Романчук, є надворним секретарем при касаційнім трибуналї в Відни. Повдовівши в 1881 р., оженив ся Романчук в 1889 р. з сестрою своєї покійної жінки Марією. 3 громадянської дїяльности Романчука зазначимо коротко найважнїйші менти, а саме: В 1868 р. належав Романчук до членів основателїв тов-а "Просвіта", о якім працював як член видїлу, редактор та автор калєндарів і книжочок і видавець "Руської Письменности". В р. 1806—1906 був Романчук головою "Просвіти". В признаню заслуг вибрано його почесним членом "Просвіти". В 1869 р. Краєва шкільна Рада іменувала його членом комісії для укладаня українських шкільних підручників. Як член сеї комісії, уловив він нову етимольоґічну правопись, стараючи ся, щоби вона як найбільше відловідала потребам нашої мови: сеї правописи уживали в школах аж до заведеня правописи фонетичної. В 1873 р. належав до членів-основателів "Товариства ім. Шевченка"; при переміні тов-а в наукове вибрано його дійсним членом. В 1879 р. заложив Романчук популярну ґазету "Батьківщина", яку редаґував до кінця 1887 р. В 1880 р. належав Романчук до основателїв нашого дневника, в якім помістив чимало своїх статей. Між ин. заступав він в першім 20-лїтю істнуваня "Дїла" часто головного редактора, писав як посол кореспонденції з Відня, належав до управи Видавничої спілки "Дїла" і був її головою. В 1885 р. дав Романчук почин до заложеня полїтичного товариства "Народна Рада", в якім довгий час був головою. На парляментарну арену виступив Романчук найперше в галицькім соймі, де послував в каденціях 1883—8 і 1889—95 з калуського повіту. Як голова соймового клюбу виголосив 25. падолиста 1890 р. промову, яка вважаєть ся проголошенєм тодїшної польсько-української угоди. До парляменту вийшов Романчук перший раз послом в каденції 1890—1897 з округа Калуш-Бібрка-Долина; з того самого округа послував також в каденції 1900—7. Від заведеня загального і рівного виборчого права в 1907 р. зacтyпaє Романчук в парляментї округ Долина-Рожнїтів-Kaлуш-Войнилів-Солотвина-Надвірна-Делятин. В парляментї був до 1910 р. головою українського представництва. В 1910 р. вибрано його віце-президентом парляменту і він зрік ся становища голови клюбу. По проголошеню манїфестів з 5. падолиста 1916 р. вибрано Романчука головою новоутвореної тодї "Української Парляментарної Репрезентації'". На сїм становищи обходить він oтce свої 75-лїтні уродини.
[Дїло]
24.02.1917