Володимир ПЕТРАКОВСЬКИЙ

 

Постреволюційні роки стали періодом серйозних випробувань не лише для українського війська – перед органами кримінального переслідування також постала низка непростих викликів. Кількість і масштаби кримінальних проваджень, з якими доводиться мати справу прокурорам, слідчим і спеціальним підрозділам, є просто небаченими до того явищами. Навіть відносно прості епізоди злочинної діяльності колишніх і теперішніх посадовців, російських спецслужб та військових потребують значної уваги сторони обвинувачення.

 

З огляду на великі обсяги роботи, та й загалом, кримінальне переслідування потребує повної концентрації уваги прокурора та слідчого над провадженням, але найперше – ініціативності та самостійності при прийнятті процесуальних рішень відповідно до закону, наявних доказів і внутрішнього переконання.

 

Водночас ще з радянських часів обвинувачі та слідчі погрузли у складній системі санкціонування всіх рішень, включно з дріб’язковими. Такий підхід, наразі – всупереч закону, дозволяє першим та керівникам органів кримінального переслідування мати повний контроль над ходом і результатами розслідування майже всіх правопорушень.

 

Архітекторами цієї моделі були ще радянські апаратники, які втішали себе думкою, нібито всеохоплюючий, всезнаючий “центр” матиме як мінімум стільки ж знання, скільки й окремий працівник, а тому зможе приймати так само вдалі рішення, якщо не кращі.

 

Однак лиш уявіть собі військо, в якому кожен підрозділ і кожен солдат може пересуватися лише за спеціальним наказом і щоразу лише на певну відстань, визначену генеральним штабом. Діяти вони теж повинні тільки у такий спосіб. З іншого боку йому протистоїть військо, кожен підрозділ або член якого має змогу скористатися з будь-якого вдалого моменту, що з’явиться, аби перемогти.

 

Чи може перше військо бути хоч якоюсь мірою ефективним у протистоянні? Без сумніву, навіть за найсприятливіших обставин така система санкціонування дій надто складна, щоби функціонувати ефективно. У сучасних умовах вона зумовила надмірне зниження оперативності сторони обвинувачення, яке є одним із ключових факторів її ефективної роботи, – якщо не звела її нанівець.  

 

До того ж непосильна концентрація влади на рівні центральних апаратів служб і відомств (їх очільників) призвела до інституційної деградації всієї системи органів кримінального переслідування. Системний та тривалий, жорсткий і всеохоплюючий контроль породив конформізм, призвів до професійного застою прокурорських та слідчих кадрів. У результаті ініціативність навіть не відійшла на другий план – вона стала ризикованою. Має сенс тільки нагромадження інформації, адже показова покора означає більше, ніж реальні результати. Почасти це переходить в апатію, неготовність до самостійних рішень і дій.

 

Час засвідчив, і невтішні результати розслідування злочинів колишніх зверхників яскраве тому підтвердження, – тоталітарна модель управління, основним методом якої є репресивний інфантилізм, виявилась абсолютно нежиттєздатною у сучасних умовах і не має бути збережена надалі. Під якою машкарою її б не подавали.

 

Відтак, найважливіше завдання, яке сьогодні стоїть перед новими очільниками органів кримінального переслідування, – це забезпечити прокурорам і слідчим свободу дій у межах закону, аби вони відчули себе силою та усвідомили, що саме від них залежать перспективи конкретного кримінального провадження. Ступінь свободи, якою користуються прокурори і слідчі, не має бути мінімальною. Демократизації суспільства загалом, а органів кримінального переслідування зокрема вимагають якісно іншого ступеня такої свободи. Звісно, лише в межах закону.

 

Ключовий захід у процесі модернізації органів кримінального переслідування має полягати в тому, аби суттєво зменшити вплив керівників відповідних відомств і служб на процеси, які потребують уваги лише прокурорів і слідчих. Слідчий має відповідати за своєчасність та законність здійснення конкретних слідчих і процесуальних дій (почасти чітко окреслених прокурором). Прокурор – за організацію та забезпечення в межах розумних строків повного розслідування і розгляду кримінального провадження для того, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, а жоден невинуватий не був обвинувачений. Керівник органу досудового розслідування чи прокуратури – за моніторинг ефективності досудового розслідування, сприяння розслідуванню у той спосіб, який є прийнятним для процесуального керівника у кримінальному провадженні, а також за налагодження відомчої та міжвідомчої взаємодії.

 

Універсальність і раціональність такого підходу є очевидними, оскільки відокремлення інших суб’єктів від сфери діяльності фахівця дає йому можливість приймати рішення передусім задля підвищення своєї результативності.

 

Однак не варто плекати ілюзій, ніби в разі запровадження пропонованих умов прокурори та слідчі легко полишать старий порядок. Досвід впровадження нового Кримінального процесуального кодексу засвідчив, що не лише керівники будуть змінюватися внаслідок неминучості, відмовлятися від перевірених практик тільки при цілковитій несумісності їх із новим порядком. Більшість працівників органів кримінального переслідування також робитимуть це не швидко, при цьому завжди із зусиллям (обміркованим чи ні) залишити що-небудь із старого. Адже в будь-якій країні, а особливо у колишніх радянських республіках, найменш схильними не те що до поважних, а до будь-яких змін взагалі, є держслужбовці. Кожен член цієї групи зазвичай вважає себе лише “звичайним гвинтиком” складної та великої системи, який не наділений правом вимагати у неї якихось змін, тим більше впроваджувати їх самостійно. На їхню думку, робота зведена до того, аби лише втілювати в життя команди. Для них поняття "роботи" витіснене поняттям "служби", а "служити" – означає виконувати накази "згори".

 

Тому, аби успішно виховати новий порядок і позбавити цю архаїчну звичку загрозливих масштабів, потрібно максимально відрізати прокурорів та слідчих від старих практик. Йдеться про те, що фактично у кожен вимір діяльності органів кримінального переслідування мають проникнути модерні підходи: менеджмент замість управління, digital first культура замість “будівництва паперових пірамід”, аналітика даних замість ведення статистики, механізми розвитку актуальних компетенцій замість підвищення кваліфікації, горизонтальна взаємодія з іншими учасниками кримінального провадження замість “війни всіх проти всіх”.

 

Інакше справа радянських апаратників укотре принесе свої плоди: результатом стане остаточна деградація та швидке руйнування. Адже якщо працівники прокуратури і слідства, передусім Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та Державного бюро розслідувань, не продемонструють реальної прихильності модерним підходам, вони цілковито перетворяться з суб’єктів перетворень на об’єкти.

 

 

 

23.02.2017