З послїдних боїв українського лєґіону
Росіянам захотїло ся спробувати пролому на відтинку нашої сотнї, яка під назвою "Гуцульської Сотнї" творить часть віддїлу одного з найвизначнїйших войовників в Карпатах.
Дня 5. сїчня 1917 р. зачали російські пушкарі около 2-ої години по полудни посилати нам свої щоденні любистки. Ми не звертали на се уваги, бо привикли вже були до тої ввічливости противника. Ввічливість ся зачала однак прибирати бурливий вигляд і наш приказник зарядив строге поготівлє. Пушочна пальба перемінила ся в барабанний огонь, а гук пушок творив один безпереривний греміт понад шпилями гір, покритих глубоким снїгом, в морозистім просторі.
Приказник зарядив, щоби в першім рові лишили ся лиш вартові і дневний офіцир, а сотня щоби подала ся до заступних (резервових) ровів. В відповідній хвилї мав нас дневний офіцир покликати назад до першого закопу.
Дивним дивом не міг я однак завважити в ворожих закопах, що розтягали ся від нас на віддаль яких кількасот метрів, жадного руху. Около 7-ої вечером замовкли ворожі пушки і нaш приказник велїв стрільцям переходити копами ("лявфґрабенами") в перший закіп. Наш відтинок, завдовжки на більше як пів кільометра, тягнув ся каблуком по полуднево-східнім склонї кміти. Лїве крило сего відтинку обсадила чета хорунжого Гриця Голинського, до котрої придїлено один стокріс ("машіненґевер") і чету хорунжого Онуфра Івановича. Середину заняли чети четара Івана Бужора і хорунжого Романа Каратницького. Приказник, сотник заняв місце коло Голинського.
Росіяни ще не рухали ся. Ми почали не терпеливити ся. Се знає лиш сей, хто з крісом в руках очікував надходячого сернюка або найшляхотнїйшу дичину: чоловіка соперника.
Коло пів до 8-ої дав приказник приказ: "Половина кождої чети лишаєть ся в закопі, а друга йде до колиб, має однак тримати ся кождої хвилї готова до бою!" Сам сотник лишив ся в рові.
Коло 8-ої грянули австрійські пушки і засипали ворожі закопи стрільнами. Рівночасно прибіг дневний до колиб: "Все в закопи! Росіяни підсувають ся!" Ми почали вискакувати з наших деревляних будок і пустили ся бігцем до закопу, видаленого о яких 30 кроків.
Вечір був погідний, ясний, і видно було, як Росіяни трема лавами підсували ся на нас. Перша густа, майже плече в плече, друга трохи рідша, а за нею трета вже зовсїм рідка, чоловік від чоловіка на яких 10 кроків.
Наша артилєрія працювала поспішно і слала сотки набоїв, які пролїтали понад наші голови і вбивали ся в ворожі ряди. Мимо того густого огня підсували ся вони все близше до нашої лїнїї, а їх стокріси засипували нас в відплату за пушочні великі набої струями куль. Але стокрісові кулї перелїтали нам понад голови, вимірені були за далеко і сичали на дармо, підчас коли вистрїли наших пушкарів греміли поважно в напрямі противників і наповняли наші груди вірою в непобідимість.
Ворог підсував ся все близше і близше. Ми отворили огонь з нашого закопу. Праве рамя спішить ся, щоби вистрілити всї кулї, заложені в крісї, і сягнути по нові, заложити і знов вистріляти всї до одної і посягнути за дальшими вкладками куль. Се той сам гарячковий поспіх, коли господар скидає в стодолї снопи в возї, щоби чим скорше виїхати в поле подальші пшеничні снопи, бо з заходу видно хмари, а вітер несе ворожу зливу. Лїве око жмурить ся і передає всю силу зору правому оку, а праве око шукає чорної лїнїї в темнавім просторі, шукає чорних плям і неначе щирий, розумний провідник каже раменам: "Туди! туди! Тепер туди! Скоро! Туди!"
Оба рамена працюють під проводом правого ока, опирають кріс о праве плече і справляють цївку в чорні тїни. Пальцї правої долонї спокійно стягають язичок і потягають його, щоби пружина спричинила вибух набою і вигнала кулю з кріса. Скоро, але спокійно! Як стрілиш, то мір! Як говориш з противником, то думай!
Офіцир, що кермував огнем пушок, давав на вершку гори за нами знаки батеріям, куди вони повинні міряти і в якій швидкости стріляти. Він світив ракетами. Цїле поле виглядало то біло, то рожево, то зелено, то червоно. Мимо волї нагадали ся менї часи, коли я як ученик читав на фестинових афішах: "Вечером штучні огнї" і спішив на фестин, щоби побачити, як при музицї крутили ся молоді пари, а там десь з поза гущавини парку вибігав в гору на небосклін темної ночи луч за лучем, зеленавий, синявий, багряний. В горі перемінював ся луч в китицю іскор, що летїли на парк з веселими, всміхненими лицями і веселою мельодією "Рах-цях-цях". Пан Ярослав підійшов близше: "Панно Стефо, музика зачинає вальця". Панна Стефа відповіла: "Перше ракети, потім валець!"
Тут на склонах буковинських гір було так само: "Перше ракети — потім валець". Віддаль між нами і Росіянами виносила лише з 80 кроків. Вони доходили до наших дротяних перепон. Артилєрія зачала притихати. За те ми приспішили огонь: Мір, стріляй, мір, стріляй — стріляй, стріляй — стріляй! З кождої чети по двох стрільцїв вислав сотник під проводом вістуна Панька Чортоломного по стріловину, бо при так приспішенім огни могло її забракнути.
"Урра! Урра! Урра!"
З лївого крила нашого відтинку прийшов привіт надходячим гостям, гучний неначе моздїр, що витає своїм гуком надїжджаючий весїльний похід. Се чети Голинського і Бужора кидали на стрічу ручними ґранатами, що дерли землю і огнем значили поле. Стрільцї з чети Каратницького вилїзали з закопу, присїдали на верху і так мірили в надходячу стїну. Каратницький мусїв їx на силу стягати назад в рів.
Стрільцї з чети Івановича закрили своїм огнем російські ряди і сей помисл був послїдним ударом сокири, що підгинає до решти пень тополї. Вона трясеть ся, дрожить, хилить ся в дїл, кладеть ся і ломить ся на земли в двоє, троє, в четверо. Росіяни подали ся в зад долї склоном нашої гори, щоби вийти з перехрестного огня. Вони були зломані.
Наша артилєрія мусїла підчас нашої боротьби якої пів години мовчати, а тепер загудїла ворогови на пращанє.
Коли показала ся ворожа резерва, було вже за пізно, а властиво прийшла в добру хвилю, бо великий моздїр засягнув її двома стрілами, собі на вечеру.
Ми відїтхнули свобіднїйше і обтирали піт з чола. Одні закурили папіроси, другі кушали хлїб, що його власне роздав десятник Мельник. Позбирали ся гуртки і розмавляли живо про свої поміченя і вражіня. Сотник переходив ровом від стрільця до стрільця, жартував своїм звичаєм, роздавав папіроси і хвалив. Страти були малі: один тяжко ранений і трех легко ранених.
На другий день рано прийшла в приказї похвала майора фон [...], що гуцульська сотня українського лєґіону і сусідна компанїя баталїону єґрів вїдперли своєю очайдушною відвагою напір одного російського полку.
Після звіту С. Г-ча.
[Дїло]
22.02.1917