В уяві минулих літ розстеляється широкий простір степової України у весняну добу. Села в повнім розцвіті весняного вбрання. Садки заквітчані білим маєвим цвітом, поля зелені, лани веселі. Тільки степовий вітер шумить невеселу пісню, припадаючи до землі. "Де поділись люде... Чого порозбивані села... порозвалювані церкви... зруйновані двори й економії"?...
Сумна була весна на всій степовій Україні в 1918 році і сумні події. Люд збаламучений розкладовими ідеями з півночи творив своє темне діло: палив, грабив, руйнував усе до щенту а навіть і вбивав.
Скінчивши, отямився, що він накоїв... І тут у кожній хаті, в кожній семї почався судний день... Старші — батьки і матері, які не спочували грабіжницьким учинкам дітей, не хотіли приймати до хати награбованого добра, докоряли і в селах вчинився страшний заколот. А коли прийшло чуже військо, щоби дати лад у краю, і стало порядкувати огнем і мечем, то переляканий люд цілими силами тікав у світ за очі, ховаючись у ярах і лісах від неминучої кари. Деякі залягали в буйних хвилях жита і звідтіля вбивали цілі сотки проїзжого дорогами чужинного війська... За те цілі села стерті були з лиця землі гарматними пострілами, з жінками, з дітьми і зо всім живущим...
Про такі події одні від других страшнійші, доводилось щодня божого чути від селян, моїх сусідів, які в страху, з дня на день, дожидали теж страшних гостей, страшної кари... І коли хоч десята частина було правдою з того, що оповідали, то було ясно, що для України настали пекольні часи... Під впливом тих страховищ не хотілося жити, не хотілось на світ божий дивитись... У безнадійному тому становищі був пропав навіть страх смерти...
Хутір наш стоїть край села на долині. На пригорку на сільському цвинтарі видно могилу Івана Тобілевича під білим величезним хрестом... І запевне завдяки тому маленькому горбочкови обминув нашу оселю той бушуючий потік загального знищення, що зруйнував усе навколо... Це було якесь чудо, бо і в нашій оселі, як і в кожнім господарстві, булоб що взяти й чим поділитись... Але треба сказати, що память Івана Тобілевича жива поміж людом, і що на передодні грабунків, громада з сусідних сел зробила присуд, щоб хутора Тобілевича не зачіпати, бо Тобілевич був для них "мов рідний батько". Характерно, що вже це другий анальоґічний присуд громади, від революції 1905 року, випав на долю нашого хутора... Виходить, що під опікою села, я і моя семя проживаємо до нині.
Наші селяне теж не сиділи, склавши руки в часи загального розгрому: багато зруйнованих панських будинків світить до нині пустими стінами й обгорілими коминами... Тож коли до нас прийшла страшна чутка, що й сюди йде чуже військо на розправу — жах обняв усі села... багато повтікали куди очі дивляться...
Був гарний весняний день: сонце лагідно всміхалося з неба. Прибігає до мене знакомий селянин Яків і каже знервованим голосом: "Пані Софіє? Чи нема у вас лишнього "Кобзаря"... У мене був, та діти подерли, граючись. А тут таке діло: віз я вчора офіцерів австрійського війська, що приїхали до нас на закуцію, то вони балакали по нашому, розпитували, де тут могила Тобілевича... І питали, чи маю я "Кобзаря", і чи я читаю українські книжки... То я їм сказав, що я маю "Кобзаря" й їм принесу... Дайте, пані, будьте ласкаві… Та ще я вам скажу, пані, що це щось таке дивне, що я сам не свій... Це зовсім не ті люде, що нас ними лякали, не Мадяре і не Ґерманці... а це кажуть, Україна, наша Україна йде сюди... чуєте пані?... Мені аж чудно та дивно було їх слухати. Вони кажуть, що вони українські січовії стрільці... Відколи померли Іван Карпович, я перше чую, щоб хто з людьми так балакав... Самі побачите, бо вони і до вас збіраються"...
Яків зворушений сміється, а на очах у нього сльози. Але поки ця звістка розійшлася по селах, люде почувши, що густими кольонами суне з залізниці австрійське військо, поховались по льохах та по ярах, дожидаючи судного дня... Одні лиш баби, дівчата та діти, що страху не мають, залишились дома: що Бог дасть... І в віконце виглядають... Ось-ось вже вони... йдуть широким шляхом степовим і в село повертають... Хто вони?... Обличчя не суворі... в oчах привіт, хто це?... Які то стрічки жовто-блакитні мають на чолі кожного батальону?... Що це за пісня розлягається дужим, могутнім хором?... Слова не чужі... слухайте... "Ой видно село, широке село під горою. Ой там їдуть стрільці, січовії стрільці до бою"...
Та це ж наша пісня... наше військо... наші прапори українські...
"Попереду їдуть отамани, — лунає пісня, — хто охоту має — хай йде з нами".
Пройшли, а за ними йдуть другі, тай ідуть широкою лавою...
Ой у лузі червона калина похилилася
Чогось наша славна Україна зажурилася...
А ми тую, червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гeй, гей, розвеселимо!...
Пройшли... і враз стало пусто і сумно за ними... Життя зробилось таким сірим, а темрява все темніш... На другий і на третій день пройшло ще їх скілька відділів і почали розташовуватись по сусідних селах. Деякі батальони везли обоз, рушниці і гармати... Народ ждав, придивлявся до нових гостей... І не знав, що й думать... Села Грузьке, Іванівка, Карлівка, Масляниківка, Олександрівка і багато інших прийняли в себе веселу, жваву, співочу стрілецьку громаду... Прийняли, бо мусіли. Після вісток поширюваних утікачами і страхом великим, з їх отаманами, з сотниками, з хорунжими, з четарями, з обозом і боєвою муніцією. Ті зажили з протяг усього літа мирним, дружнім культурним життям, неначе давні товариші і друзі. Неначе з роду в краю цім не було ніколи ні грабунків, ні грабителів...
Послані сюди, щоб нещадно карати винуватців, стрільці намість того помагали людям загоювати ті рани, що темний люд завдав собі і всьому краю... Покути й кари за всякі провини тільки в снах лякали тих, хто почував який гріх за собою... Людей не брали на допити, не мучили, а поводилися з ними, як з нерозумними дітьми, що в незнанні своєму не відають, що творять...
Зорґанізоване в одно ціле твердою дисципліною й спільним життям у протяг світової війни, українське січове військо, оселившись на Україні і роздивившись навколо, що тут діється, взялось негайно до праці. Незабаром серед селянства розійшлися чутки одні від других чуднійші: вони вчать... вони лічать хорих... вони посилають своїх людей на роботу в поміч удовам і недужим... За все платять... Поводяться по людськи з народом... Позаводили свої крамниці, дають селянам світло, роздають книжки... Щось нечуване тут робиться, відколи світ світом!..
І справді чудне щось почало діятись, а особливо в психольоґії й душі селянина... Селяне, які в силу історичних причин, у добру душу не вірять, які в кожнім інтеліґенті бачать лиш свого ворога, і тут шукали — та не знайшли в цих людях неправди і лукавства проти себе... І врешті здались. "Добрі люде... Хороші люде... Таких би нам більше, то не булоб цього, що тепер коїться", — був загальний голос серед тутешньої людности.
Були три речі, якими новоприбувші зєднали собі народ: учили, лічили і розважали... Не годували, бо в нашого селянина досить хліба, а розважали... А розвага для села в ці сумні часи, коли людина часто в розладі з самим собою не знає, куди дітись, і другим злочинством заглушує перше, — розвага в ці часи більш має значіння, як хліб і награбоване добро...
З прибуттям сюди січових стрільців затихли по селах пяні орґії та бешкети, затихли напади, злочинства і сваволя, замовкли дикі сварки та вистріли рушниць. Натомість розлягалася тут лагідна мелодія стрілецької пісні та веселий сміх дівочий...
Під проводом отаманів стрілецтва, що до війни були педаґоґами, вчителями народніх шкіл, директорами ґімназій у Галичині, з участю знавців свого діла: артистів, малярів, співців і музик, позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, відчити і світляні картини, концерти, театральні вистави й народні гулянки. Було створене спільною працею велике діло культури, що зацікавило й привабило до них усю околицю.
(Далі буде).
[Громадська думка, 16.07.1920]
Що це за чорний, величезний будинок на широкім, сільськім майдані, що світить величезними в стінах дірами й неначе мертвими очима лякає дітей, а всьому селу надає такий понурий вигляд?... Сумний це будинок і сумні про нього згадки в народі. Цей будинок, що домінує над усім селом, збудований з міцного каміння, протрівав століття, зоставсь тут ще в часів славнозвісного пана Аракчеєва. Казарма та разом і тюрма містить у собі все, що потрібне було для душі і тіла тодішнього селянина... "Воєнне поселення" було тоді скрізь заведене по степовій Україні, і в цьому будинку учили військової муштри і дисципліни. Але все не вічне на цім зрадливім світі, вічна тільки слава... Стіни почорніли від дощів і непогоди, дах розвалений від степових бур... Навколо мерзота і запущення. Гадюки, жаби та павуки випложувались там здалека від людських очей. Та ще в літку пастушки заганяли туди в полудень череду... Якаж маґічна, чародійна сила перетворила цей пустий майдан, цей понурий, сумний будинок у яскраву, радісну, живу картину? Прибраний, посипаний жовтим піском майдан, заквітчаний гилями дерев, оповитий вінками степових квіток, дім з жовто-блакитним стягом на вершечку. Що це?... — Колишня тюрма, — чи храм українського мистецтва, вознесений на руїнах деспотизму?... А людей скільки!... Пани, селяне, військові, жінки, діти і молодь. Мало для всіх місця в середині. Майдан цвіте людським натовпом, як луг квітками. А діти обліпили всі щербини в мурах, як горобенята свої гнізда. Що їх цікавить тут, оцю селянську й панську громаду, що зібралася сюди з околичних сел і з города? Чи золотий прапор, що сяє на сонці, якого тут з роду не бачили?... Чи портрети Тараса й Богдана на кону вінками та стрічками перевиті?... Чи згуки гимну: "Ще не вмерла", що ллються з кону дужою хвилею, виконані спільним хором стрілецького гурту?... Чи українське слово пориває їм душу, що у всіх на лиці здивування і радість і сльози?...
— Де я?... В колишній тюрмі, в пустці, що лякала мене, як чорний привид минулого, — чи в храмі краси, артизму й відродження духа?... Любов і талан перебудували цю казарму на справжній храм мистецтва.
Які думки, які порівняння встають у душі, з мозку під впливом оточення, в протяг художньої деклямації "Каменярів" Франка, або нових надзвичайної краси галицьких народніх пісень... Чи сподівалась ти, нещасна підяремна степова Україно, небом і людьми забута, чи сподівалась ти коли-небудь у своїх убогих селах, у понурих цих мурах, вітати таких таланових гостей?... Учителів... Братів.. Що прийшли сюди з єдиним лиш бажанням — не карати, а все, що людина має найкращого — серце, талан, знання — усе віддати на послугу тобі, рідний краю... Рідний народе... Я почувала це так яскраво, як і всі присутні, бо духа не спиниш... і сльози мимоволі текли з очей.
Селяне з великою охотою перебували на всіх стрілецьких виставах. Од народу голці не було де впасти, а тиша така впротяг усіх дій, неначе в церкві.
Комедія Франка — "Учитель", величезне зробила вражіння на сільського слухача. "Сватання" і "Пошились в дурні" — загальний сміх, а "Невольник" — урочистий настрій, а в кінці сльози радости. Не так ще погано з людською душею, коли вона така чула і вражлива на красу і людське страждання.
До речі сказать треба, як театр зближає й єднає людей. Тут, на цих виставах, усі — і пани і прості селяне — були неначе знайомі і рівні. І не почувалось поміж тими двома клясами ніякої ворожнечі... А цеж діється в часи, повні взаїмної зненависти, недорозуміння й обопільної кривди...
Всеобнімаючий дух людськости, рівности і щирого братерства справив це чудо. Хоч як розбещено людей по селах останніми подіями, але дух ладу й законности, заведений у стрілецтві, та щирі і справедливі до всіх відносини заімпонували народови. Сваволя затихла, злочинства не було, а старі гріхи остались нерозслідуваними ще й досі. Та й навряд, чи коли діждуться своїх безсторонніх суддів.
— На мене вже почались скарги і доноси, — казав мені оден з oтаманів стрілецтва, бувший педаґоґ галицьких шкіл, — що я занадто слабий для тутешнього селянства... Та на мою думку, в такі виключні часи повинні бути виняткові відносини, бо лихого злом не навчиш, а ще більше роздратуєш. Та й кожне зло не на одиницю лиш, а на все суспільство падати повинно. І отак мушу тут лявірувати поміж принціпом і відповідальністю перед "вищими сферами" за своє тут поводження. А на ділі бачу, що я не помиляюсь...
І справді — люде зразу якось підлягли владі новоприбувших, і не ставили жадного опору новим запровадженням, зрозумівши, що вони не йдуть на шкоду народови. Між иншими взяті були під урядову опіку стрілецтва всі парові млини в околиці, в яких експльоататори наживались і безконтрольно грабували народ. Була унормована плата за меливо і встановлений однофунтовий відсип з кожного пуда зерна для роздачі бідним удовам і калікам. Народови дуже це вподобалося і всі без протесту віддавали свою лепту.
(Далі буде).
[Громадська думка, 17.07.1920]
Доступність і відсутність гордости зробили швидко отаманів війська такими популярними серед селянства, що до них посунули люде за порадою в усіх своїх бідах і пригодах життьових. Так народ оставлений сам собі у темряві, радий, коли йому хто хоче допомогти... Хату, де жив отаман, що неділі зрання обступали селяне ріжного віку і з усякими важними справами, в яких прохали поради й суду... Смішні між иншими були справи, які теж треба було полагодити і про які сміючись оповідали люде:
"Молодиця закохалася з стрільцем і не хоче жити з чоловіком, а він морочить голову отаманови: "Помиріть нас із жінкою..." То той засміявся, та й побалакав з ними, дав їм обом по чарці рому і сам випив, звелів їм поцілуватись та іти до дому... А стрільця, щоб чужих жінок не зводив з розуму та з праведного шляху, посадив на сутки до арешту, і за кару звелів вивчити десяток найтрудніщих пунктів стрілецького уставу". Чи цей присуд правий і скорий був признаний усіма сторонами, і на як довго — невідомо... Але громадська совість була заспокоєна і діло кінчалося миром. Тому подібних скарг і судів на воловій шкірі не списати, бо наш народ любить судитися і миритися і часто прошак на суді й запеклого свого ворога. Треба тілько вміти щиро війти в душу кожної людини і вміти промовити до неї нелукавим словом. Безперечно, це знання душі простого люду в вищій мірі присутне проводирям українського стрілецтва, бо без цього не моглиб вони вести за собою тисячі молодих сільських юнаків, що покинули все і пішли за ними.
Хоч це був мирний час, час відпочинку після крівавих боїв, але праця в кадрах і в школі кипіла, дисципліна і порядок у всіх складних частинах урядування — зразкові. Бо як без війська немає держави, так без карности немає війська, — кажуть вони. Одначе дезертирства в січових рядах не видно, навпаки, — все більше і більше нових товаришів прибуває з сільської й інтеліґентної людности.
Надзвичайно цікаві і характерні своєю ориґінальною творчістю видання стрілецької літератури. Я в перший раз у життю мала змогу познайомитись з літераторами і з їх колєктивними літературними збірниками. Збірник оповідань: "Червона Калина" — девіз стрілецтва і "Крівавим шляхом українських Січових Стрільців" — містять у собі твори повні літературної вартости й глибокого траґізму обік веселих жартів і юмору.
Видатною рисою майже всієї української січової громади, поруч з її високою культурністю — це людяність і ніжність почування. Хтоб міг думати, слухаючи їх повні юнацького запалу мрії, що це люде — загартовані в боях, що свій шлях від Карпатів аж до Дніпра полили чужою і своєю кровю?...
Оцяж людяність і готовість іти на поміч усякому, хто її потребує, зробила їм щирих друзів серед усіх верств громадянства, з якими вони стикалися. "Вороги на позиції, а тут ми усі люде — Українці, Руські, Поляки чи Жиди..." Тимто познайомившись зо всіма колами місцевого суспільства, де тільки могли, провадили українську ідею, а завдячуючи своїй інтеліґентности своїй артистичній вдачі, зєднали собі масу прихильників серед мущин, не кажучи вже про жінок...
Загула вулиця, де проходило стрілецьке військо... Ожили степи від забутих згуків стародавньої пісні, зашуміли прапори і воскресла, ожила слава козача... І не одно зітхання, не одна щира думка, не одна щира сльоза пішла слідом за ними...
Ожив і заяснів наш хутір духовою радістю після довгих років самотности і забуття. Могила письменника, своїми й чужими забута, зробилася другою Меккою для культурних визнавців і приклонників його таланту. Родина письменника, що в цьому степовому закутку проживала самотно, здалека від людей і світа, зробилася центром уваги й піклування всіх січових гуртків. Чутки про могилу і хутір розійшлися поміж усім військом і мало не всі представники культурної Галичини мали за свій обовязок побувати на могилі й на хуторі. Вперше від смерти Тобілевича, прийшов на цю могилу такий великий гурт молоді... Уперше полилися над могилою згуки народнього гимну... Бо через усякі причини імя письменника в Галичині далеко більш відоме і шановане, як у нас на Україні: — Там діти з молоком матері ту пошану і любов до серця приймають, а школа й життя те почуття ще більш викохують і усталюють... Тим то імя Тобилевича стоїть там поруч инших славних, якими має право пишатись українська культурна громада.
Після смерти отамана сцени, що вів свій артистичний гурт до культурної праці за признання прав для свого народу, — тут у цій хаті, за столом цим у перше сіли отамани справжнього українського війська, що вели свої кадри на оборону тихже прав і прямували до тієїж мети...
Вони, ці вірні слуги свого наpoду, що для рідного краю покинули свої семї і родинні гнізда, вони тут, у цім тихім захистку хутора, сотворенім думкою і душою артиста, вони відпочивали тут після тяжких бур і тернистого свого шляху... Не даремне розцвилися калинові алєї, рукою Івана Тобілевича саджені... Не даром виростає садок, у гору піднімались тополі, цвіли квітки і ставок оточував вінцем кучерявих верб. Вони дали хоч часовий захист від світової заверюхи карпатським орлам, що боронили нарід свій від сов, крюків і шулік...
(Далі буде).
[Громадська думка, 18.07.1920]
Багато прекрасних слів говорилось під низенькою стелею хуторського дому, багато чудових пісень почули ми тут знову, багато незабутніх мрій про долю майбутню України пронеслось по просторі широкого степу.
І все минуло, як сон, і розвіялось суворою дійсністю...
За чотири місяці пробування січовиків на Україні, ми всі бачили не буденних людей, а якихось казкових лицарів, що задля високої ідеї, життя кладуть у жертву. Ми бачили всі можливі заходи, щоб збудити народ з вікового, камяного сну, щоб затлити в ньому вогник самосвідомости, національного й людського почуття. Школи, бесіди, відчити, театральні вистави, — все було енерґічно й уміло проведене в життя покинутого інтеліґенцію й забутого нашого селянства. І колиб не сила всяких супротивним течій, цей закуток степовий, за piк-два зробився би культурним осередком України, справжньою Запоріжськoю Січю, в дословнім і духовім розумінню цього слова.
. . . . . . . . . . . . . . . .
Засумувало стрілецтво, покидаючи Україну... Засумували старшини й увесь народ. Пережилися тяжкі хвилини пращання. Події останніх проводів не можна без сліз згадувати... Провожали їх селяне з усіх сел: верхами й пішки. Отаманови війська, якого так любили, зроблено справжню овацію — урочистий похід в кількасот верхових, які зі своєї власної волі виїхали пращатись з отаманом і під згуки боєвого маршу проводили ввесь поїзд до залізниці... Ще раз гукнула їм стрілецька молодь на пращання: "Ще не вмерла Україна!" і "Червону Калину..." — девіз козацький. Почулись промови, сльози, все заглушив боєвий марш: "Слава, слава, отамане!" і гудки паровозів. — Все злилось в один великий спільний гомін. Один по одному почали довгою стрічкою відходити військові поїзди. А коли вже затихли останні згуки пісні і останній поїзд замаячів віддаля стрічкою сірого диму, то зробилося так пусто і сумно навколо, як тоді, коли на вік минає щастя...
До дому вертались ми неначе з похорону. Тяжке передчуття гнітило душу. Степ довкола здавався таким пустим і самітним, села такими сумними, хоча й заквітчані ще садками і густими стиртами хліба після гарного врожаю. Сонце заходило і своїм крівавим відблеском пожежі окутало небо і землю. У високости хмар видко було пролітаючий ключ журавлів, що прямували на захід і не швидко мали повернутись на Україну... Їх жалібне крукання наганяло ще більшу тугу і летить звідціля все вільне, шляхотне, що красою сього степу було. Зникає та сила, що давала цим селам зміст духового і культурного істнування, залишаючи серед осиротілої людности жаль і сум, а на утіху — низку спогадів і необхідність тяжкої праці для потреб мізерного буденного життя. І все враз зробилось тут таке сіре — і небо і земля і люде... Навіть оці вільні птиці тікають, покидаючи нашу безщасну Україну, де незабаром заверюхами лютої зими будуть заморожені всі кращі почування в людських душах!... Вони, оці вільні птиці прочувають запевне, що події, які тут мають статись, їм — синам волі, дітям рідного степу, не дадуть змоги жити спокійно, що дим пожарів і туман пролитої крови закриють їм світ сонця... що розпічнеться тут незабаром влада й панування хижацької зграї для якої не істнує святиня, яка все ламає на шляху своїм, лишаючи за собою лиш кров і руїни...
Отакі думки і сумні прочуття роїлися в душі, коли — попращавшися з січовим військом, верталась я до свого хутора. Дорога, якою так часто одвідували нас рідні гості, здавалась мені якимсь пустим манівцем, без мети і значіння, мій дім і оселя — сумною пусткою, а все моє істнування від нині, таким безбарвним, темним і ні нащо непотрібним.
Прочуття не забарились оправдатися. Що вважалось химерним привидом, лиховістною марою, те стало реальною дійсністю. Спогади перебутого лиха злилися в оден страшний образ, в одно загальне почуття тяжкої кривди, зневаги і жаху. Щоб захистити себе від божевілля, визивались на поміч ясні спогади недавньої минувшини і тим жилося. В душі будилися знову перебуті і відчуті серцем вражіння, яких ані страховища життя, ані жах смерти — були не в силі заглушити. Вставали помимо волі і свідомости образи і порізнення. О, не так склалась би історія степової України, як-би дозволено було січовому стрілецькому війську тут залишитись! Не булоб грабунків, руїн, пожеж і крови!
Думка летіла назад і переживала у друге світлі, незабутні вражіння і на душі ставало яснійще.
Мій хутір стоїть недалеко того села, де отащувався був головний кадр січових стрільців. З нагоди наших близьких сусідських відносин, я і моя родина мали змогу, придивившись до тих відносин, як товариства між собою, так до окружаючої їх людности, зауважити багато фактів і подій, які не часто бачити на віку доводиться, як свідчили, що люде, що складали це військо, перше ніж стали вояками, були друзями і оборонцями прав простої cелянської душі, заступниками свого народу.
Всі вони майже селянські діти, яким батьки їх хлібороби своїм потом і кровю ту освіту по школах і університетах для дітей здобували. Вони в Галичині аґітували по селах, вибираючи послів до парляменту, орґанізували товариства Січі в кождім майже селі і містечку, закладали Просвіти і артистичні гуртки і були дома тією силою, духовою силою, що оживляє, будить і веде перед всьому. Згуртувавшися в одно ціле під стягом і назвою стародавньої Запоріжської Січі, прийшли на Україну, як сини до матері, до якої здавна тужили!... І не для забави військових пригод, не для веселих з товаришами гулянок, і не для слави побідного вояки, але щоб віддати Україні все, чим багата душа запального юнака і збудити народ України з вікового сну і защепити в його душі перші паростя людської і національної свідомости. Хто тут коли небудь на цім степу широкім, відколи пани панами, цікавився життям народу?, бажав заглянути в його душу, збудити в душі селянина людські і божеські почування? Хто? — до сього часу? чи не ті, що будували для нього шинки і вязниці? Що могили для нього єдиний вільний шлях, що веде на той світ?!... Хто тут, відколи світ світом, звертав коли увагу на стареньку бабусю, або на замурзаного, обідраного хлопчину? Xто тут колинебудь оточував похилу старість піклуванням і любовю, а ніжний вік дитячий ласкою і добротою? Старі, непотрібні, в самотині доживали віку — зимою на печі, а літом на призьбі, зятям і невісткам заступаючи часто світ сонця...
(Далі буде).
[Громадська думка, 19.07.1920]
(Дальше.)
Які-ж то молоді юнаки оточують ті похилі, згорблені від тяжкої праці довгих літ постаті? Хто це закликає їх до себе в хату, ділиться чим Бог дав, напоїть і нагодує, і прислухається з увагою до кожного слова старенького дідуся, чи бабуні? В чиїх душах ота глибока старість збуджує любов і пошану до тієї життьової подорожі по тернистому шляху, яку кожна оця людина лишає позад себе, наближаючись до могили? — Цеж вони, наші рідні гості — діти одної колись-то країни, яка розірвана політичними бурями на протязі цілих століть, змагає до духової єдности, щоби знову злитися в одну нероздільну цілість, як дві рідні душі, розлучені невблаганою долею.
А діти? Хто тут коли, опріч матері, піклувався оцими маненькими пташенятами? Хто на степу цім на пів дикім, де ані шкіл на своїй мові, ані жадних розривок дитячих не має? За щоденними турботами і працею, часто у матінок часу не має, щоб няньчитися з дітьми — і вони ростуть собі як дикі козенята, або як бурян в степу без ласки і привіту. — Отжеж коли прибули сюди січові гості, то на дітей, переважно на дитячий світ звернена була вся увага тих стрільців, що були шкільними вчителями в Галичині, і використано всі можливі способи, щоб селянську дітвору до себе приєднати. Способи ці, такі невинні і примітивні, як цукорки, бублики, а згодом і книжки, але при щирости й умілости того, хто давав, робили добрі наслідки. В хаті, де жив бувший учитель галицьких шкіл М. бувало повно малого люду, а особливо що неділі, коли тимчасовий господар цієї хати чомусь-то завжди справляв свої іменини і частував малих своїх гостей ласощами і маленькими дарунками, а всім Миколам роздавав по срібній монеті, що робило всіх маленьких Микол гордими зі свого наймення і вони поважно сиділи за столом на почесному місці разом з господарем.
Це подобалось дітям — і хоча для рівности, на другому бенкеті шановані були всі не-Миколи, але радість від цього для всіх була однакова.
Привіт і щирість, яка виникла із справжнього почуття любови до дітей, не залишилась без відповіді; серця дитячі, як квіти до сонця, відчинялись на зустріч своїм друзям, які тут, в цім глухім степу, творили для себе неначе родинне оточіння, живі інтереси, рідню, для України покинуту.
Тож не диво, що коли стрільці не по своїй волі мусіли край наш залишити, то це було траґедією для не одної дитячої душі! Всі Миколи і не Миколи в протяг довгого часу місця собі не находили, зустрічаючи пустку там, де ще вчора було стільки чарівних для них несподіванок, як музика, співи, театральні вистави, світляні картини і всі оці педаґоґічні засоби, якими користувались січовики, щоб хоч трохи розвіяти оту темряву, що на селі панує.
Той примусовий виїзд був теж тяжким горем і для всього війська стрілецького. Кожен з молодих цих юнаків знаходив тут те, за чим тужив в постійних з місця на місце мандрівках обозового життя, — знаходив — і серцем до нього прихилився. Тож сумували ті, що їхали і ті, що зоставались.
Коли переносишся гадками в оте недавне минуле, то серце окипає кровю з жалю, що стільки було світлих надій на кращу будучину — і як сумно все скінчилось... А скільки могил стрілецьких по всій Україні розсипаних! І скільки молодого життя згинуло марно в крівавій оцій завірюсі!... В той час пробування січовиків на степовій Україні, лютувала серед людности пошесть еспанки й унесла в могилу багато з них. В стрілецтві є пісня, яку скомпонував сумний ґеній творчости народньої, яка вилилась з наболілого серця страждущого галицького народу. В пісні оцій почувається глибокий жаль, безмірна туга за покинутим без повороту краєм, чується крякання круків, жаль за молодими зламаними крилами, серед розхвильованого бурею моря!... Пісня оця є заразом і похоронним співом, яким товариство віддає почесть памяти умершого товариша, проводячи його на місце вічного одпочинку. Того літа багато січових стрільців померло від пошести, — то степи Херсонщини рясно покрились їх могилами; люд Херсонщини часто вчував жалібний цей спів і прилучаючись до жалібного походу, складав із сліз своїх останню данину чести над труною молодих вояків. Люде памятають один такий похорон в Єлисаветі, коли ховали заразом скілька душ померших стрільців. Увесь город йшов за ними, свої і чужі плакали як діти під згуки того душу надриваючого співу. В той день стрілецький гурт, в більшому аніж звичайно числі прибув на хутір і на могилу Івана Тобілевича, наче інстинктовно бажаючи сховатись під широкі рамена цего хреста від бур і негод житейського моря. — Прийшли як діти до батька на рідну для них могилу з скаргами своїми!... Між ними був і молодий священик, що відправляв в гopоді обряд похорону. Був Дмитро Вітовський, — опісля по розпаді Австрії, при проголошенню злуки Галичина з У.Н.Р. був першим галицьким міністром війни, були ше У., К. Г., Т., М., і багато инших. Перший раз, за весь час пробування їх в нашій околиці, я бачила їх такими сумними. — Особливо звернули мою увагу два молоденькі хлопці; наймолодші либонь між стрілецтвом; -вони сиділи собі мовчки осторонь, обнявшись з моїми внуками, мало що них старші, з таким-же ніжним, майже дитячим виразом лиця, тільки тепер захмареним тугою. То була два щирі друзі, що між стрілецькою громадою зрілих мужів, виглядали як дві ніжні, пречисті перлини вкраплені в тверду скелю ґраніту. Вони виглядали такими осиротілими вдалека від своїх батьків, сестер і матінок... Хоча виявилось на великий наш подив, що оден з тих хлопчаків був жонатий!... Але покинув жінку і пішов битись за Україну. Як все це склалось? — не знаю, але тут серед стрілецтва вони обидва своєю ніжною, щирою вдачою приваблювали до себе всі серця. Т. і М. щирі друзі всіх селянських дітей, товариші їх гулянок, бо йсамі недавно з шкільної лави випущені. В кожду хату несли вони з собою радість і добре слово і були для всіх бажаними гостями.
(Далі буде).
[Громадська думка, 21.07.1920]
(Дальше.)
Домінуючою рисою характеру всего стрілецтва була життєрадість і веселість. Песимізм і зневіра не мали місця серед тих людей, що поставивши перед собою високе завдання, непохитно йшли до його здійснення. Перше, ніж прийти на Україну, цілим рядом героїчних боїв на війні і праці в громадському життю доказали хто вони, куди йдуть і за що змагаються.
Веселі були, не того що усміхалась їм молодість і вабила чарівна весна життя, — але що вірили в святість і правоту свого завдання, і постановивши для Отчизни вмерти, уміли яскраво і красиво жити, уміли вчинити з свого життя чарівну казку, — а та відвага і байдужність, з якою зустрічали всяку погрозу смерти, чинила з них справжніх героїв довгу і чести. А хоча на вівтарі цeї прекрасної казки згоріло багато людських серць і сліз жіночих і дитячих пролилось багато — тих всіх маленьких Микол і не-Микол, про те, це не зменшило ані на йоту краси тієї блискучої, хотяй і не довгої життєвої поеми, — коли по упливі оцих майже двох років, стало мені відомим, яка доля вас спіткала, серце обливається кровю, що багато з вас, дорогі мої гості, вже нема на світі!...
Пригадую все і бачу ясно ваші постаті, неначе ми розійшлись лиш учора. Бачу ваші ясні, життям ще не поорані обличчя на тих гулянках, що вн упоряджували для всієї людности і разом з дітьми веселились як діти. Бачу вас сумними і поважними на могилі Карпенка-Карого, бачу на хуторі за товариською бесідою, бачу вас на кону театру, в концертах і виставах, виконуючих безсмертні твори Мозарта. І в танку веселім я бачила вас, в гуцульському танку верховини, то так же виразно уявить собі можу постаті ваші перед лицем смерти, в огні боєвім, з простріленими наскрізь грудьми, уміраючих на піску крівавому Наддніпрянщини, Поділля і Волині!...
Де ваші могили?
Не пощадила вас куля ворожа, як не щадить вона нічого, що святе і чисте на нашій безщасній землі!..
Колись то може безсторонній присуд історії запише імена ваші поміж героїв, величніх борців за вблю нашої країни!... Колисьто може і вдячне суспільство згадає вас і заплаче з жалю над нашим тaк траґічно розтоптаним життям!... А тепер.
Слова безсильні, щоб зясувать той безкрайній сум і жаль, що обгортає душу під впливом тих страшних, нечуваних кривд, які заподіяла вам лиха доля!...
Куди тікати від страховищ нашого життя? Де сховатись від пекучого болю і туги?
Серед дорогих тих могил, серце людини стає одним великим цвинтарем, де поховане все, що було ясним життя промінням, його радістю і надією!... і серед тієї безпросвітної ночі миготить один лиш маленький вогник надії, що не все ще загинуло на Вкраїні, що може ціною отих великих жертв, ціною безвинно пролитої крови окупиться святе діло визволення нашого краю, нашого народу?!...
***
Образи... образи... образи...
Коли згадаєш все, що колинебудь доводилось читати і чути про стародавні тразиції Запорожської Січі, то мимохіть родиться порівнання поміж тим давним військовим товариством і сучасною стрілецькою громадою.
В загальних рисах їх військової орґанізації багато є спільного, тільки в більше мягких і культурних формах ті запоріжські традиції виявляються. Головні основи і підвалини того лицарського ордену мають без сумніву взірцем стару Січ. Ота безмежна любов до України, до волі, до народу, готовість для нього жити і умерти, байдужність до видимої смерти, братерські відносини до товаришів, безжурність і привітливість, терпеливість до всіх станів і клясів, суворість у виконанню своїх обовязків, роблять їх справжніми лицарями чести без сказу і докору; — а коли додати, що кожен з них є ще й не аби яким артистом, співаком, чи музиком, то не трудно повірити, що не одна на Україні за ним плаче, як це в одній пісні стрілецькій співається.
Суворі звичаї Запоріжської Січі забороняли либонь козакам женитись. Тут же в цій справі не було таких невблаганих, твердих постанов, і коли хто будь з вояків не дуже войовничого духа зауважив, що розминувся зі своїм призначенням, покидаючи шило і дратву, або міх ковальський для військової слави, то з хвилиною, коли він зрозумів свою помилку, ніхто не спиняв його на шляху. — Бували випадки, що вояк уцілений в саме серце стрілою Амора — здавався у вічний полон до богині любови, але за це його ані судили, ані карали. Також бравим воякам не ставлено перепон і вони хоча й поза сферою боєвого огню, на шляху своїм заквітчанім лаврами Гимена, зустрічали можливість иншої війни; хоч не крівавої, але утятої; з тещою, тестем, з дядьками, тітками, зовицями і ятрівками, а час від часу і з жінкою...
Таким чином, стрілецтву убував один не дуже хоробрий лицар, a селу прибував один хлібороб, швець чи кравець, чим там вже Господь його наділив по його професії.
Весілля відбувалось у Коші, весь стрілецький гурт брав в ньому участь, бояринів і дружок було як маку — і всім було весело.
Багато отак поженились і остались на Україні з жінками. Двох женилось в близькому від нас селі — Новоселівці, один швець, а другий кравець і живуть дуже добре.
Без жадного сумніву, що тужать вони за товариством, за ріднею, за військовими вражіннями, та жінка і діти — маленькі стрільченята, — не дають їм змоги і часу дуже сумувати і довго думати. Ремесло їх хоча й не дуже поетичне, але всім людям потрібне і дуже шановане, бо швець хоча й сам без чобiт ходить, але має бути гордим з того, що все село ходить в його чоботях.
Стрілецькій молоді не трудно було познакомитися з молодими дівчатами і хлопцями в cелax, бо розмістившись пo хатах, допомагали господиням в хатній роботі і на полі, а у вечері абірались на сільському майдані, де співали, танпювали і дуже весело бавились.
Хоч багато празників в святцях і калєндарі, але в життю людському їх дуже мало. Такий червоним олівцем підкреслений день нічого не говорить серцб сільської людини... Він не зміняє трибу буденного життя, часто люде не знають, що зробити з цим вільним від праці часом, самі не знають, чого сердяться і чого до всіх чіпляються, щоб збить бучу і звести на сварку. По хатах найбільше в дні празникові, особливо після лишньої чарки самогону, трапляються всякі несподіванні суперечки, непорозуміння, часто за масляні вишкварки одно другому осою лізе у вічі... Бо то чи не даремне прислівя народне каже, що: "Бог дав свято, а чорти сварку та бійку". Кажу до цього, що побут стрільців на селах прогнав празникови оту нудьгу, — і кожне свято, чи неділя були справжнім святом, залишаючи по собі вражіння не лишень від лишньої чарки і помятих боків, але будили почуття зовсім відмінного характеру. — Люде мені оповідали, що коли в неділю стрілецький хор співав у церкві під час служби божої, то народу бувало так багато, як на Великдень, коли святять паски. А коли у школі відбувались відчити з історії минулого України, то людей теж бувало багато, а коли у вечері грали яку комедію, чи драму, то половина народу мусіла за браком місця стояти за театром і заглядати через шпари в досках, і доспівувати собі в своїй фантазії те, чого око недобачувало, а вухо не дочуло... Не кажучи вже про те, що в кожну хату такий гість вносив з собою частину свого світогляду, своєї душі.
Старшина добре дбала, щоб січовики не чинили населенню жадної кривди, щоб за кожну дрібницю платили. Це породило довіря і добрі відносини. Селянин не поважає того, хто хоче його використати навіть в дрібницях, не поважає і тих, хто хоче йому все задурно дати. Любить золоту середину і справедливість.
(Далі буде.)
[Громадська думка, 22.07.1920]
(Дальше.)
Такі дивовижні події в селі породили серед населення велике зацікавлення і силу всяких розмов. Навіть старі йшли дивитись на дива, про які з запалом оповідали діти і дівчата. Про одну таку народню гулянку, на яку зійшлась і зїхалась вся околиця, нехай розкаже своїми словами баба Варка, бо вона про це любить оповідати всякому, хто хоче слухати: "Було колись, як я ще дівчам малим була, то памятаю, що наші пани в оцім садку теж улаштовували гулянку з танцями, з музиками, огнями і всякими дивами. Але на них одні лиш великі пани бували, а ми діти, хлопці і дівчата не мали права навіть через паркан подивитися, що там робилось, бо панські фурмани батогами проганяли нас з під тину, щоб трави не толочили. То ми з плачем йшли до дому, та лиш у сні нам опісля ввижались оті доріжки тінисті, жовтим піском посилані, оті кружала огненні, що ріжно-барвними миготить іскрами, оті пишні гості, що як білі янголи по раю отут похожали... в дорогому вбранні, у золоті!... І здавались ми самі собі такими бідними, такими нікчемними і нікому непотрібними в своїй темній нужді, що аж нам cepце краялось із жалю, що немає на світі правди!... А от тепер, як бачите, наш сон та явою зробився — і ми тут, як люде, всі рівні в оцім садку. Не стало панів, та й немає їх прислужників та льокаїв з батогами. — Ось і мене і онучат моїх запросили, спасибі їм, бо я хоч стара, а люблю послухати, як музика грає, та ще отак гарно, по нашому, люблю подивитися, як молоді гуляють, та веселяться. Здається і сама пішла-б з ними у танець, як би не соромно, що люди будуть сміятись!" — "Та ще колиб хто підніс вам добру чарку, бабусю?" — питає хтось з присутних. — "Е, ні! я дала зарік до віку її не вживати, то до цього ніхто мене не намовить! Мої хлопці січовики, які стоять у мене на кватирі, подарували нам пляшку рому і вина, але я його не пю, бо не годиться на старости літ ламати слово. От вже мого старенького, то спасибі їм — частують і за стіл поруч з собою сажають. Дуже добрі хлопці, дарма, що вчені. Гріх сказать, не лукаві люде, — і не горді. Відколи они живуть у нас, — ми лиха не знаєм з своїм старим. І поможуть і поділяться з кожним, всім, що мають. І онуків моїх так до себе приманили, що вони і про свою хату забули. Все якісь книжечки їм читають, та коники вирізують, та пісень учать, — веселі хлопці! Ну, за те-ж я їм часто і обід добрий зварю, який вони тільки у своєї рідної неньки їли, бо я у дворі у панів була, то умію зварити". І тут думки і красномовність бабусі звертали в бік кулінарії з часів далекого минулого, але видимо сполохані якимись прикрими привидами, знову до сучасности вертались. А слова її лились, лились, одно оповідання попережало друге, а все зводилось до основного мотиву — яких їм Господь послав, гостей в ті часи такі сумні і неспокійні.
Опріч цих світлих, веселих спогадів були запевне в житті стрілецького гурту риси більш темного, неґативного характеру, які в той, чи инший спосіб на сільське оточення впливали, бо прецінь і на сонці є плями... але про них я нічого не чула і не тому, що не хотіла слухати — ні! попросту не чула і край. Нехай собі хто хоче, так про це й міркує. Можливо, що та сумма зла, яке перебувало на селі підчас екзекуцій і всяких карних експедицій чужоземної влади, чинила оці малі хиби, чи провини майже непомітними для населення, коли вони були. А може статись, що сумма добра, яке внесли січовики в село своїм з людьми поводженням, теж непомітними чинила ті якісь випадкові вибрики молодости. Таким чином добра слава переважила і лихій не було до чого тут причепитись.
Що-ж тичеться до слів бабусі, то памятаючи, що глас народу — глас божий і нікому не вільно ним гордувати, — належить їм дати певне значіння і вагу, а маючи на увазі, що ця людина вихована в суворій школі життя, позбавлена з замолоду всяких естетичних радостей, кріпачка, то треба уважно її вислухати. Дивно те, що на старості літ її душа прокинулась враз під впливом того молодого гурту, співчувала їх радощам, переживанням і сердечним драмам, які проходили перед нею, яких була свідком, а після їх виїзду з тугою серця оповідала, як справжній поет, чужі і свої почування несподіваних оцих подій. "Думала: вже помру, і нічого доброго до смерти на світі не побачу!... А от привів Господь жить з добрими людьми. Вони тебе ані на сміх не здіймуть, ані не ошукають, ані на твоє добро не позаздрять, як це тепер всюди на світі робиться, що ані до старого, ні до святого не має пошаноби!" — Вона проста, невчена жінка своєю чулою душею оцінувала ту високу культуру духа, яку несли з собою молоді січовики і сама того не тямлючи, була їм живою реклямою, живим рукописом і яскравою ілюстрацією тієї поеми житєвої, яка складалась з відносин січовиків до села і всієї округи.
О, колиб в протяг цих двох останнїх літ крівава довбня большевизму не важила над долею України і не зруйнувала до щенту всіх духовних цінностей народу, то за приводом инших культурних країн, мали-б ми вже по селах і школи і театри і зразкові господарства. На хуторі письменника Івана Tобілевича мав намір оселитись гурток інтеліґентної галицької молоді, збудувати тут школу, театр, лікарню, увійти в близькі стосунки з селом, мати вплив на громадські діла, — одним словом: був намічений весь плян такої робітницької спілки, про утворення якої мріяв Іван Тобілевич, коли писав свою драму "Понад Дніпром", коли тут закладав свою оселю і коли намовляв селян, братів своїх і артистів до утворення отакої культурно-господарської спілки. — Тепер тільки, після його смерти, його бажана мрія мала здійснитись, за помочю і старанням тих духових його синів, які виховувались під впливом народницьких ідеалів його літературної тваорчости. І такі завдання, які носив в серцеві свойому Мирон, або Бурлака — друг народу, знаходили відклик в душах галицької молоді, наповняли їх гарячим бажанням служити народові, "щоб полекшить ту біду, яка на селі панує і прокласти селянам шлях до кращого громадянського життя". Ця висока мета, близька серцеві Івана Тобілевича, незабаром мала бути осягнена і вдягнена в такі форми спілкового життя, якіб дали змогу злитися з селянами в одну неподільну корпорацію працьовників і які вдовольняли-б потреби кожної людини — практичні, естетичні і моральні. Щоб утворити такий культурний осередок, треба булоб немало праці, часу і коштів; але все для цього було: фаховці і бажання працювати; бракувало тільки незалежности і свободи. — Ще Україна не мала права признати Галичину своєю сестрою і спільно з нею стати до побудови своєї зруйнованої хати. — Одним чиїмсь-там військовим наказом "рубать"! був знівечений весь плян чудової будівлі й відсунув діло культури на безліч років. Сувора дійсність заговорила своєю жорстокою мовою і покликала тих працьовників ідеї добра і спокою на поля смерти, де більшість з них полягла у крівавих боях, або повмірала від тифозної пошести по всіх лікарнях і поза лікарнями всієї Подільщини, Наддніпрянщини і Румунії. Одна тільки невелика частина з них лишилась, яка опинившись у траґічному становищі, серед двох ворожих армій, білої і червоної, як той вутлий човен серед крижаних скель, боролась до загину й розбита, розпорошена по всіх військових частинах, по всіх своїх і ворожих таборах, з тяжкою тугою переживає ці страшні часи руїни, згадує ясні свої дні і мріє про тихий десь прихисток у рідному краю.
(Далі буде.)
[Громадська думка, 23.07.1920]
(Конець.)
До вас звертаюсь, всі ви, ті, що жили тоді на степовій Україні і ще хату мою одвідували на хуторі. Всі ви, яких помилувала ще невблагана рука смерти, деб не були ви, в якому-б ви таборі не опинилися, молоді, дорогі мої гості! Знайте, що й до нині сумує за вами село, куди внесені вами перші проміння національного почуття та освіти і вся інтеліґенція степової України, яка опинившись тут в безнадійному становищі, серед збаламученого люду, серед моря національної ворожнечі, від вас дожидала помочі, маючи на увазі ваш військовий досвід і моральну дисципліну. Знайте, що стрілецька ваша пісня не забулась і ще й досі лунає в душах слухачів ваших, що й дівчатка маленькі навіть їх співають, навчені своїми старшими сестрами та братами.
Нехай відомо вам буде, що тужать за вами й сумують степи України, що стогнуть під копитами чужиннього війська... що плачуть столочені ниви й нишком гомонять з буйними вітрами про ту тяжку траґедію вашого життя, що немилосерно так посміялось над святими вашими бажаннями, не давши ні одному здійснитись!...
Нехай відомо вам буде, всім тим, кому на цім залежить, що дожидали ми вас, рідні гості і на зустріч вам готовили вінки з квітів і колосся... а діждалися тих, кого не ждали і бачить до віку не хотілиб!...
Знайте, кому на цім залежить, що не має вже тієї хати, тієї оселі, що вас так радо вітала під своїм дахом... нема вже хутора Надії! Що осокори й верби, які привітливо так назустріч вам шуміли, — вже більше не шумлять своїм буйним гиллям!... Зрубані немилосерними сокирами хижаків, що не знають для краси пошани, — чорними стовбурами оповідають сумну історію насильства, яке тут чинилось підчас вашої відсутности... І що живими ми остались серед руїн, лиш на те, щоб наше безрадісне життя доповнювало картину загального знищення і великої руїни краю.
Але знайте й те, що хоч злая доля забрала в мене все і викинула мене з родиною в темний вирій життя, проте не вбила в душі і памяти тих радісних хвилинок, що як зірки в темному небі світитимуть мені до кінця віку. Бо коли багацтво і матеріяльні добра забезпечують фізичне істнування людини, то так само віра в людську шляхотність не меншим скарбом душі і хто має той скарб, до смерти не буде бідний!...
Отжеж на решту тих днів сумних, яким доля поскупила соняшного проміння, в душі моїй збереглись згадки, що мають ясність і тепло сонця... І чим життя буде темнійше, тим яснійше буде їх світ!...
Не довго прожили ми разом, рідні мої гості, але за цей час короткий, протягом одного літа ми убратались з вами та душею поріднились, — і та щирість, з якою ми відносились до вас усіх, в якою ми вітали вас на хуторі, не швидко затреться в памяти вашій бурями "моря житейського".
Навпаки, я певна, що чим бурі ревіли страшнійше, чим темнійшими наше небо закривалося хмарами, тим милійшими ставали спогади, тим яснійші обрали недавньої радости й спокою...
І серед всіх тяжких життя нашого обставин, одна сумна радість наповняє душу, що зі мною разом тужать за вами всі добрі, чесні і шляхотні, що в дійсности вашій уміють цінувати всю вагу саможертви, подвиг героїзму, який вас юнаків і мужів зневолив іти на неминучу смерть і страждання і який зробив з вас в силу нечуваних обставин, справжніх героїв-мучеників, що боролись за волю України!
До вас справедливо стосуються слова поета: "Ми щиро йшли, у нас нема зерна неправди за собою!" Так, ви щиро йшли. Ви бажали нести життя своє на вівтарі Отчизни і ждали лиш слушного часу, щоб вступити в бій зо всіма темними силами, що сковують долю України. Тих сил оказалось більше ніж піску в морі, чужих і своїх... Серед темного, збаламученого, озвірілого люду ви полягли в нерівнім бою... і згинули марно! Вся траґедія стрілецького війська живо малюється передімною... всі надлюдські жертви й поневірання. Із стотисячної армії — ледви десята частина осталась!... Десятки тисяч полягло в крівавих боях, а решта погибла від пошести без ратунку й помочі... навіть ховати їх не було тут кому... і ті що для України покинули все, віддали все, тут уміраючи, здалека від родини, від рідної Галичини, тут на землі України, не знайшли навіть чесної козацької домовини й чесної могили, — і тіло їх ніким не оплакане, волочили собаки по ярах Поділля! Яким тягарем ця правда гнітить душу! Але побіч всіх оцих жахливих подій — є ще одно, що не менше болюче вражає душу — це той сум і жаль, що чується в кожному слові січових стрільців, що якимсь чудом вийшли живими з цего пекла огню й зарази. Вони знесилені і знеможені в тяжких бойових трудах, після перебутих тяжких мук і поневіряння, мають право думать, що українське суспільство осталось байдужним свідком тих надлюдських зусиль і безпримірних жертв... що в цім краю не знайти їй місця і поля, деб чесно приклали свою працю… Що якимись чужинцями, нікому непотрібними, почувають вони себе серед городської маси, яка ними зовсім не цікавилася... А побіч цего, в відносинах певних кол свідомого громадянства, чується певна нотка недовіря, яке чинить неможливим духове єднання і можливість спільної громадської роботи.
Про цей жаль свідчить сумний вірш Левка Лепкого, який ввесь час ділив з товаришами тяжкі хвилі кровавої цієї епопеї і ось він, той вірш, який краще для мене зясує той гіркий й безнадійний настрій розпачі, що опанував неполохливі й веселі досі їх серця.
Ми йшли, кервавились в боях…
Мережали надії, —
Греміла пісня по ланах!
— На бік недоля, хмара, жах —
— Рожеві були мрії. —
Ми йшли, кервавились в боях,
А все для України!
Гроби чорніли по степах...
І нісся сум, і нісся жах...
І з нас остались тіни. —
І не вертали у вінках
В лаврових, як герої...
Не маяли хустки в вікнах,
І не вітали по хатах
За труди і за бої...
А як скитальці, наче пси
Вертали на останку...
Важкі найшли на нас часи, —
З зарання ранньої весни,
Мабуть і до останку. —
І хоч до віку покляли
Тверді ламати скали...
Надії, мрії завели...
Конали... гинули... гнили... —
А трупів пси зїдали!...
Яку траґедію пережити треба, скільки бачить кривд і горя, щоб з країни радісних мрій, високих ідеалів спуститись на роздоріжжа безнадійности і розчарування... Але це не булоб таким болючим, коли б після всього, що пережити довелось, не доводилось чути то тут, то там слово: "зрада" і "зрадники" по адресу отих чистих серцем людей!!! Ці страшні обвинувачування, слова, яких ніхто не провірив і не довів фактично, кладуть тяжкий камінь відповідальности на все українське суспільство; бо зрадою називається те, що чиниться зі злою волею, на загибіль краю. А тут тієї злої волі не було! Навпаки, галицьке військо, оточене зі всіх боків ворогами, почуваючи, що Україна гине й воно з нею разом, стиснуте як в лабетах ворожими масами, проти своєї волі — мусіло кидатися з табору в табор, щоб переждать якнебудь ту орґію душегубств. Мені почувається велика правда в словах одного з проводирів стрілецтва, який творив їх історію і який в цей спосіб характеризував і освітлював дійсне значіння цих траґічних подій.
Колись безсторонній присуд історії в цій справі скаже своє рішуче слово. Але й тепер висока справедливість, яка повинна керувати громадською думкою, вимагає, щоб тим, що на плечах своїх винесли всю страшну вагу непосильної боротьби і несуть ще й досі кару не за свої гріхи, — була дана змога чесної і корисної праці на теріторії того краю, який вони полили своїми слізми й кровю, який підносили морально й збуджували національну свідомість простого люду, переливши в його мозок розуміння правди, а в серця почуття краси й волі.
Висока чеснота, — державна мудрість і безумовна справедливість пред ставників двох частин одного народу, зуміє загоїти ці кріваві рани, вирівняти й нагородити кривди, які заподіяли важкі обставини бурхливого часу і осяє будуччину їх світом заслуги, радости й пошаноби.
Бо є духовні перемоги, моральні побіди, які не значуться численністю взятих трофеїв, чи військової добичі, або кількістю полонених, але такі, що на вазі світової історії значать більше і нахиляють чашу перемоги не в бік побідників. Невеличка горстка січових стрільців, знищена й розбита, як бойова сила, ворогами й пошестю, розпорошена по всіх військових частинах ворожих таборів на Україні, де й як могла, воювала з людською темрявою, озвірінням, несвідомістю, була заступниками простого люду, збудила серед селян патріотичного духа і тим самим зготувала шлях до прийдешньої побіди правди й волі!
І я маю глибоке пересвідчення, що в вільній Україні не згине добра ваша слава, що ваші перед Отчизною заслуги не пропадуть за дармо! Що кожна крапля крови вашої на вівтарі волі пролита, зродить серць палких міліони, цілі лєгіони местників, які встануть на оборону покривджених прав свого народу, во імя вселюдських ідей рівности, волі й братерства!
І для того ми всі, українські громадяне, що переживаємо нині страшну добу загальної байдужности, руїни й зневіря, ми, що були живими свідками ваших святих змагань — ми маємо право і обовязок сказати: "Gloria viсtis!" А за нами мусить сказати весь світ і всі прийдешні покоління: "Gloria viсtis!"
Побореним слава!
[Громадська думка, 24.07.1920]
24.07.1920