В своїм письмі до сенату дня 22 сїчня сказав Вільсон між иншим: "Рівність націй, на якій має оперти ся мир, коли він має бути тривкий, мусить бути рівністю прав. Взаємні запоруки не можуть нї виразно признавати нї мовчки містити в собі ріжницї між великими й малими, між могутнїми й слабими народами. Право мусить опирати ся на спільній силї, а не на індивідуальній силї націй, від спільного дїлання яких мир залежатиме. Розумієть ся, не може бути рівности областей або помічних засобів; так само не може бути якоїсь иншої рівности, якої не осягнено в звичайнім, мирнім і законнім розвитку самих народів. Одначе нїхто не домагаєть ся нї не сподїваєть ся чогось такого, що виходило-б поза межу рівности прав. Людськість вижидає тепер волї життя, а не рівноваги власти. І щось глибше входить у рахубу нїж саме урівноправненнє серед зорґанїзованих народів: нїякий мир не може бути тривким або не заслугує бути тривким, який не признає і не приймає основи, що правительства виводять усяку свою справедливу власть від згоди тих, що над ними панують, і що нема нїде права, щоб один володар відступав народи иншому володареви, начеб вони були їх власністю". І тому президент Вільсон запропонував між иншим, "аби жаден народ не змагав до того, щоб простерти свою форму правлїння на якийсь инший народ або на якусь иншу націю, що більше, щоб кождому народови, як малому, так великому й могутньому, полишено до його волї самому рішати без перешкоди, загроження і сміливо про форму свого правлїння та шлях свого розвитку". Вільсон запропонував, "аби в будуччинї всї народи занехали заплутувати ся у звязки, які вганяють їх у супірництво за власть, вмотують у сїти інтриґ і самолюбної ривалїзації та власні справи переплутують впливами що приходять зовнї".
Під вражіннєм отсих високо-людських теоретичних слів, з якими безумовно нїде не йде в парі щоденне практичне життє, а від яких як найдальше відбігає мучениче життє українського народу, Союз визволення України вислав до амбасадора північно-американських Сполучених Держав у Віднї письмо такого змісту:
"Ваша Ексцелєнціє! У відручнім письмі Президента північно-американських Сполучених Держав до сенату з дня 22 сїчня б. р. піднесено великі слова про волю всїх народів і право кождого народу до самостійного державного життя.
У звязку з проголошеннєм сих великих слів позволяємо собі звернути увагу п. Президента, що під російським пануваннєм стогне в неволї великий 35-мілїоновий український народ, позбавлений елєментарних національних прав, навіть права уживання своєї мови в письмі й слові; що Росія, вирушивши нїбито на визволеннє австрійських Славян і зайнявши Буковину та часть Галичини, заселені Українцями, які користають під австрійським пануваннєм зі свободи національного розвитку, знищила тут усї придбання української національної культури, посуваючи ся аж до заборони українського слова.
Український народ в Росії все змагав і змагає до самостійного державного життя і згадане письмо п. Президента управнює нас до надїї, що ті змагання знайдуть попертє у п. Президента, згідно з проголошеною ним засадою свободи й рівности народів.
Просимо передати се наше письмо Вашому Правительству".
Поневоленнє, яке гальмує найменший свобідний віддих українського народу в Росії, просто безприкладне. Та не зважаючи на се, Росія важить ся ще проповідувати "визволюваннє" австрійських Українцїв "з австрійського ярма", хоч одинокі австрійські Українцї мають спроможність розвивати свою національність під народньо-культурним і національно-полїтичним оглядом. А що ще перед письмом Вільсона до сенату звернули ся до нього держави почвірного порозуміння з відомою нотою, в якій подали свої воєнні цїли та в якій вибрали ся визволяти австрійських Славян, австрійські Українцї, як і инші народи сеї держави (Чехи, Словінцї і т. д.), зложили протест на руки Вільсона проти перфідности почвірного порозуміння, що не побачило, як каже св. Письмо, великого полїна у власнім оцї, а доглянуло малесенький сучок у чужім оцї. В імени галицьких Українцїв проти лицемірства почвірного порозуміння, яке має між собою таку безприкладну поневольницю й обєдинительку всякої чужої національної окремішности, як Росія, запротестував зїзд української національно-демократичної партії у Львові, прийнявши отсю резолюцію д-ра Василя Щурата:
"Зїзд протестує проти лицемірства відповіди держав почвірного порозуміння на мирову ноту президента Вільсона, в котрій сї держави виступають яко защитницї засади національностей і як визвольницї народів, угнетених держава ми почвірного союза, а то з огляду на се, що одна з головних держав почвірного порозуміння, Росія, не лиш угнїтає варварським способом 35-мілїоновий український народ, безмилосердно здавлюючи його мову й культуру та скувавши його в пута полїтичної неволї, але й неменше безмилосердно і неменше варварським способом нищить усяке українське національне життє на хвилево зайнятих нею областях східної Галичини й Буковини".
Крім того Українська Парляментарна Репрезентація звернула ся з отсим письмом до Вільсона:
"Пане Президенте! У відповіди держав порозуміння на Вашу мирову ноту містить ся вислів, яким оповіщено яко цїль держав порозуміння в сїй війнї визволеннє австрійських і угорських Славян. Се оповіщеннє приневолює саме нас — тому, що ми, Українцї, правдоподібно належимо до народів, яких треба визволити, — звернути ся до Вас, Пане Президенте, з коротким поясненням правдивого стану справи.
При тім ми напевно сподїваємо ся повного зрозуміння з Вашого боку, Пане-Президенте, а Ваше письмо до сенату з словами спочування для поневолених народів, не стісняючи ся теперішніми ґрупуваннями великих держав, не лишило ся без вражіння і на нас яко поневоленій нації.
Ми, Українцї, творимо в славянській родинї народів самостійну націю, націю, що яко колишня незалежна київська держава середніх віків не без підстави може з гордістю глядїти на свою історичну минувшину та що тільки наслїдком хвилевих, незвичайно неприязних зверхнїх обставин стратила на деякий час свою державну незалежність, захитана в основах свого національного істнування руїнницькими хижацькими виправами диких азійських орд і тому приневолена улягти невгаваючим і винищуючим завойовницьким змаганням з боку сусідніх земель, Польщі й Московщини.
А коли держави порозуміння, між якими знаходить ся і московська Росія, в письмі до Вас, Пане-Президенте, яко до голови й заступника американської Унїї, котра дїйсно поступово думає і відчуває, говорить ся про майбутнє визволення славянських народів Австро-Угорщини, Ви не замкнете очей на те, що Українцям неможливо поважно брати сю перехвалку держав почвірного порозуміння і що ся перехвалка мусить зустріти ся з живим протестом з нашого боку.
Україна дістала ся Московщинї в 1654 р. переяславським договором, в якім тодїшнїй цар запоручив повну полїтичну автономію країни; одначе сю автономію наслїдники на царськім престолї знищили так само, як пізнїйше стало ся се з Фінляндією і Грузією, а присягою стверджені зобовязання потоптано ногами.
Російське правительство послїдовно заперечує українську національність і тепер, у XX столїттю, не зважаючи на незаперечену самостійність української мови, що її признала навіть царська петербурзька Академія Наук, і не допускає уживання української мови в тридцять-мілїонового народу з власною національною культурою і своєрідною, досить значною національною лїтературою не тільки в урядї, але навіть у школї, не виключаючи народнїх шкіл.
Та й оповіщене "визволеннє" вже почасти перевели в дїло держави почвірного порозуміння, коли саме Росія в 1914 р. впала до заселеної Українцями східної Галичини й Буковини та мала нагоду дати зразок оповіщеного тепер "визволення". Бо зараз по інвазії російські "визвольники" не тільки замкнули всї українські школи в тім краю, де три й пів мілїона Українцїв завдяки свобіднїйшій австрійській конституції, не зважаючи на всї перепони, вміли вибороти собі деякі національні здобутки, але й загалом заборонено українську мову так, як у царській державі, а цїле національне життє українського народу в Галичинї здавлено найбрутальнїйшим способом. А за сим перерваннєм усього самостійного культурно-національного життя пішло також особисте переслїдуваннє, бо російські "визвольники" заслали неменше нїж 4000 українських патріотів до центральної Азії та на Сибір, а провідника галицьких Українцїв і голову греко-унїятської церкви, львівського митрополита гр. Андрія Шептицького, інтернували яко російського державного злочинця в російських тюрмах.
Проти такого "визволення" мусимо ми, заступники українського народу в Галичинї, піднести як найрішучійший протест, а просячи Вас, Пане-Президенте, прийняти до ласкавого відома сей наш протест, запевнюємо Вас далї, що наші почування се почування цїлого українського народу, котрий не хоче належати в ніякій формі нї до Росії нї до якої иншої чужої національної сусїдньої держави, яку можливо мають утворити наново тепер або яку плянують, але відповідно до свого числа, своєї історичної минувшини, своєї своєрідної національної культури та природних багацтв своєї країни змагає до справжнього національного визволення."
Проти "визволювання" Росією австрійських Українцїв запротестували й українські посли Буковини іменем буковинської України, виславши на руки австрійського мінїстра заграничних справ графа Чернїна отсе письмо: "Коли держави почвірного порозуміння в своїй нотї до президента Вільсона вичисляють як одну зі своїх воєнних цїлей "визволеннє" Славян Австрії, тим самим визивають вони славянські народи Австрії зайняти становище супроти того наміру, який нїби-то служить передовсїм інтересам австрійських Славян. Австрійські Українцї зайняли вже з початком війни ясне й недвозначне становище виставленнєм українського лєґіону й гуцульських добровольцїв, а манїфест всїх українських сторонництв має на цїли змобілїзувати всї фізичні й моральні сили українського народу проти Росії яко против історичного ворога України, а за державою Габсбурґів, де на цїлій землї є одиноке місце, на якім Українцї могли національно й культурно розвивати ся і плекати свою окремішність. Всї вожди армії й команданти ґруп видали українським жовнїрам свідоцтво сповнювання своєї повинности з запалом. Нїякий австрійський народ не терпів під ворожим наїздом так довго і так тяжко, як Українцї. Нїяка околиця не була так довго виставлена на грозу війни, як земля, заселена Українцями. Побіч безщасних жидівських збігцїв Українцї правдоподібно достарчили найбільшого числа збігцїв, що втїкали перед "визвольниками". Те саме дотичить і числа насильно вивезених на Сибір яко закладників. Через весь час війни полїтичний світогляд українського народу не змінив ся. Як на початку війни, так і тепер стоїть він непохитно при Австрії. З тугою вижидає він славної побіди австрійського оружя, до якої з одушевленнєм своєю кровю причиняєть ся. Українцї коронного краю Буковини, вірні своїй традиції, прилучилися до того становища українського народу в Австрії. Приходило їм се тим лекше, що завдяки обережній адмінїстрації в межах їх краю всеславянськой панславістичний і русофільський світогляд нїколи не міг собі здобути приклонників так, що полїтичне представництво нашого народу анї в Державній Радї анї в соймі не має анї одного члена, який не признавав ся-б до програми Австрійцїв української народности. Буковинські Українцї були й зостануть ся вірні цїсареви й державі. Одиноким їх бажаннєм "визволення" є очищеннє рідної землї з проклятого самовладного російського панування. З поручення Союза українських послів до Державної Ради й сойму на Буковинї маю честь предложити сю заяву Вашій Ексцеленції до ласкавої відомости. — Микола Василько."
На голоснім письмі Вільсон не повинен спинити ся, але в дїйсности приложити руку до того, щоб бодай зблизити міжнародні відносини до того ідеалу, який він виставив. Що торкаєть ся української справи, зорієнтувати ся в нїй при добрій волї легко Вільсонови вже тому, що в Сполучених Державах живе понад пів мілїона Українцїв, які в першій мірі радо побачили-б здїйсненне ідей, проголошених Вільсоном, у себе, на американській землї, а далї з трівожною цїкавістю пильно наслухують, який вітер віє і що приносить передовсїм з російської України, а щойно потім з старого краю. І коли Вільсонові дїла не засвідчать про щирість його слів, його письмо буде тільки одним з прикладів для ученицьких задач на тему пропасти між ідеалом і дїйсністю.
[Вістник Союза визволення України]
18.02.1917